1. Значення батьків у розвитку особистості дитини переоцінити неможливо. Батьки складають перше оточення дитини, в якому вона здобуває важливий життєвий досвід, знання про себе і про світ. З батьківської подачі діти засвоюють поняття про Добро і Зло. Під впливом батьків формується основна структура особистості — система уявлень і ставлень до «Я» (себе), до людей, до світу, яка багато в чому визначає характер і поведінку людини.
Ставлення матері до своєї дитини, ще до її появи на світ, може вплинути на майбутній розвиток особистості. Коли дитина перебуває в утробі матері, між нею і мамою існує не тільки фізіологічний, а й психологічний зв'язок. Вона відчуває стани та ставлення матері, особливо ті, що пов'язані з нею: хоче вона її чи ні, любить чи ні. Вона відчуває також настрій мами: радість, страх, тривогу тощо. Багато з того, що дитина відчуває у внутрішньоутробному стані, відображається на її розвитку. Зрозуміло, що дитина, яку хотіли і любили ще до появи на світ, поводитиметься інакше, ніж та, на яку не звертали уваги і якій уже тоді доводилося захищатися від негативного впливу батьків і оточення.
Дитина народжується беззахисною, безпорадною і залежною. У неї немає ні здатності керувати собою, ні стійкості і сили зустріти життя. Єдиним орієнтиром, необхідним для формування образу самої себе і навколишнього світу, є ставлення до неї близьких, їхні реакції на неї. Вона приймає все, що адресує їй світ — чи то усмішка, ласкаве слово, чи незадоволений погляд, докір. Оскільки маленька людина не має слів для того, щоб оформити свої переживання. Її реакції на ставлення близьких виливаються в почуттях. Ці почуття «записуються» в її внутрішньому світі, поповнюють сховище даних про себе і про світ. Переживання перших років життя накладають відбиток на все подальше життя людини.
2. Якщо спілкування з батьками має позитивний емоційний фон, дитину люблять безумовно, приймають з усіма її «плюсами» і «мінусами», вона знає і відчуває це навіть тоді, коли батьки виказують невдоволення її поведінкою чи карають. У неї закладається почуття цінності свого «Я», упевненості в собі. Доброзичливий до неї світ вона сприймає як безпечне і стабільне місце, а людей як надійних і дбайливих, з'являється почуття довіри до оточення. Упевненість і довіра допомагають малюкові виявляти себе, ставати самим собою. Ставши дорослою, така дитина любитиме себе та інших, житиме в злагоді з собою і світом. -
Однак батьки можуть бути емоційно холодними, відчуженими, незрілими, не здатними на любов або такими, що не надають їй значення. Відчуження й байдужість батьків породжують у дитини відчуття нікчемності, непотрібності, меншовартості. На основі цих переживань розвивається банальна тривога — почуття безпорадності й самотності в світі, який уявляється ворожим. Це почуття порушує правильне уявлення дитини про себе, закладає основу комплексу неповноцінності. У майбутньому вона, найімовірніше, виявлятиме або агресію, ворожість, авторитарність у ставленні до оточення, або плаксивість, залежність, нерішучість, відчуженість, закритість від людей.
Є сім'ї, в яких батьки буквально «загодовують» дитину любов'ю, оточують надмірною опікою, шануванням, захопленням, виконують найменші примхи. Приймаючи безмежну любов і відчуваючи свою над-цінність незалежно від своїх реальних: якостей, дитина стає себелюбною, егоїстичною, вимогливою до інших, але не до себе. Виростаючи, вона виявляє «власницький» характер: інші повинні належати тільки ЇЙ, задовольняти тільки ЇЇ потреби, так само, як раніше це робили батьки.
3. У психології існує таке поняття як умовна любов, за якої дитина отримує ніжність і ласку як нагороду тоді, коли батьки нею задоволені. Дитину люблять «за щось», приймають тільки тоді, коли вона поводиться відповідно до вимог і очікувань батьків, коли слухняна і подає надії на успішне майбутнє. За таких умов дитина стикається з тим, що батьки цінують одні й відкидають інші прояви її особистості. Одним з несприятливих наслідків такого ставлення є установка: «Любов потрібно заслужити покірною поведінкою», яка в дорослої людини виявиться рисами конформності, залежності від інших, надмірною поступливістю. Така дитина пригнічує свою індивідуальність заради отримання визнання й любові інших людей, боїться сказати «ні», дозволяє іншим «експлуатувати» себе, оскільки вважає, що любити її можна лише за щось. Наприклад, за чуйність, за гарні оцінки чи за перемогу на спортивних змаганнях. Згодом у неї розвивається високий рівень тривожності через постійне прагнення догодити дорослим і «заслужити» їхню любов. Це разом із неможливістю відповідати часто завищеним вимогам дорослих формує комплекс неповноцінності, вразливість до зовнішніх впливів і, врешті-решт, життєву неуспішність. Отже, для досягнення позитивних результатів у вихованні батьки мають прагнути:
• пізнати свою дитину через увагу до неї, через зацікавлене емоційне спілкування з нею;
• полюбити її безумовною любов'ю, просто за те, що вона є, й не боятися виказувати свою любов;
• прагнути зрозуміти свою дитину, її потреби і проблеми, частіше розпитуючи про справи і сподівання;
• підтримувати ініціативи, допомагати дитині долати перешкоди на шляху її життєвої самореалізації й розвитку.
