У моїй голові зараз киплять десятки думок, а тіло переповнене емоціями — наче ісландський гейзер. Інформаційні стрічки знову заповнені заголовками про нічні атаки та їхні наслідки для енергетики. Обленерго оновило графіки: сьогодні електроенергія є лише 8 годин, і ті — переважно вночі.
За вікном світить сонце. Хочеться, щоб воно зігрівало, але надворі –10 °C. Про школу навіть важко говорити: у класних кімнатах +3…+5 °C. У таких умовах про повноцінну роботу не йдеться, тому діти перебувають на вимушених додаткових канікулах.
Паралельно — постійна тривога за близьких, які живуть на прикордонні й щодня перебувають під обстрілами. У родині є літні та хворі люди, за яких думаєш безперервно. Усе це виснажує. Але є ще один чинник, який добиває остаточно — система.
Нам постійно говорять про реформи, діджиталізацію, прощання з «совком». Насправді ж система впевнено рухається в протилежному напрямку. Вчитель щодня має заповнювати звіти, більшість з яких ніхто не читає і які жодним чином не впливають на якість освіти. Часто часу на ці папери й електронні форми витрачається більше, ніж на підготовку до уроків.
Сучасного вчителя загнали в такі рамки, де він поступово перестає чинити опір і перетворюється на мовчазного виконавця — терплячого, зручного, контрольованого. Вигадуються все нові «автоматизовані системи», у які потрібно вносити одні й ті самі дані. Інформація зникає, її просять подати повторно, потім ще раз — і це вважається нормою.
Щодня шкільна електронна пошта переповнена листами про конкурси, олімпіади, флешмоби, акції, квести, онлайн-уроки, ярмарки, ініціативи. Формально — добровільно. Фактично — обов’язково. До цього додаються вебінари, семінари та курси: частина з них справді корисна, але значну кількість доводиться «прослуховувати» лише тому, що під них уже виділені кошти з субвенцій чи грантів. Отримані знання часто не мають жодного стосунку до реальної роботи в класі.
Школа дедалі більше нагадує якусь військово-спортивну лігу: щотижня — змагання, репетиції, підготовка до чергового заходу. Учнів систематично забирають з уроків, бо «так треба». Освітній процес знову і знову відсувається на другий план.
Окрема тема — так звані «освітні проєкти» на кшталт «Ти як?» чи «Пліч о пліч». Їхні автори звітують про «величезний позитивний вплив на дітей». Частина колег, боячись виглядати «нелояльними», публічно підтримує ці ініціативи, повторюючи мантру про розвиток сучасного учня.
Але виникає просте запитання: у чому саме цей розвиток?
У тому, що діти не можуть стабільно навчатися?
У тому, що вони сидять у холодних школах під час «канікул», бо вчителю потрібно зняти чергове відео?
Чи в тому, що вчитель монтує це відео вночі, бо тільки тоді є світло й інтернет, замість того щоб підготувати якісний урок?
Сьогодні, слухаючи черговий інформаційний хаос про «івент-команди “Пліч о пліч”», участь у яких лише поглиблює перевантаження, я почув фразу, яка стала точкою. Учителька сказала: зараз немає світла, у школах холодно, діти на вимушених канікулах, ми живемо під обстрілами… Я очікував почути логічний висновок: цей проєкт не на часі. Натомість пролунало:
«Не завжди є можливість слідкувати за поштою. Надішліть лист ще раз».
І ось тут — фінал, який не можна більше відкладати.
Що особливо цинічно — паралельно з усіма цими «рекомендованими» заходами існує ще й реальне шкільне життя, яке ніхто не скасовував. У кожній школі є власні виховні та освітні заходи, більшість із яких формувалися на основі опитування самих учнів — їхніх інтересів, потреб і запитів. Саме ці заходи мали б бути пріоритетними, бо вони відповідають реальному запиту дітей і конкретної школи. Але на них системно не вистачає часу й ресурсу. Навчальний процес постійно переривається повітряними тривогами: діти годинами сидять в укриттях, уроки зриваються або проходять формально. Після цього говорити про «післяурочні активності» виглядає щонайменше відірвано від реальності. До цього додається логістика: значна частина учнів — підвізні. Залишати їх після уроків часто фізично неможливо — вони залежать від транспорту, графіків руху та безпекової ситуації. У холодних приміщеннях і за відсутності стабільного світла будь-яке «залишити ще на годинку» стає не освітнім рішенням, а ризиком.
У результаті виникає абсурдна ситуація: те, що школа запланувала разом з учнями — відкладається або скасовується, а те, що спускається згори у вигляді чергової акції, проєкту чи івенту — потрібно виконати будь-що і будь-коли.
І знову ціна одна й та сама — час, здоров’я й нервова система вчителя, який балансує між укриттями, звітами, відео, листами «надішліть ще раз» і спробами хоча б не зруйнувати сам навчальний процес.
Проблема не в окремих проєктах.
Проблема не в окремих листах чи звітах.
Проблема в тому, що вчителя системно привчили мовчки терпіти.
Школа існує для навчання дітей, а не для обслуговування нескінченних ініціатив, які не мають жодного вимірюваного освітнього результату. Конкурси, акції, івенти — це сфера позашкільної освіти, а не обов’язок кожного вчителя в умовах війни, холоду й відсутності електроенергії.
Конструктивна позиція проста й чесна:
якщо немає умов — немає заходів;
якщо захід не покращує навчання — він не обов’язковий;
якщо вчитель виснажений — система не має права вимагати ще більше.
І головне: вчитель не зобов’язаний бути зручним.
Вчитель має бути професіоналом.
Питання вже не в тому, скільки ще нас змушуватимуть стояти в стойлі.
Питання в іншому — коли ми з нього вийдемо і скажемо: досить.
Бо без вчителя ця система не працює.
А без гідності — не працює жодна реформа.
