Вони свої дисертації не тільки не писали, а й не читали.
Ну вдумайтесь. Обзивати їх плагіаторами, – це ж робити компліман.
Адже в цьому випадку ми ніби звинувачуємо у неякісній роботі, але роботі, яку вони самі зробили.
А проблема в халтурних виконавцях замовлення і в жадібності замовника.
Мене так "розчулюють" повідомлення, на кшталт, "у статті (дисертації) такого-то(такої-то) знайшли плагіат. Уті-путі, як не соромно плагіатити. Але... не важко здогадатись, що вони ці статті (дисертації) не тільки не писали, а й не читали.
Тож, логічно було б соромити тих, хто пише дисертації(статті, книги) усім цим «товарисчам учьоним».
Вождь болгарських комуністів Тодор Живков мав аж 40 томів «безсмертних творів». Коли його судили за порушення прав людини(вони примусово змінювали турецькі прізвища на болгарські) і пробували як доказ використати деякі цитати з цих томів, він заявив: усі 40 томів моїх вибраних творів, я не тільки не писав, а і не читав…
Не даремно ж у той час в Болгарії був популярним жарт: “Живков написав більше книжок, аніж прочитав...”.
У нас такі "живкові" в освіті живіші всіх живих.
Наприклад, у нас була традиція: начальникові управління освіти крапати дисертацію, щоб він мав "запасний аеродром" у місцевому ЛІМПОПО. Тому в багатьох випадках крісло (ди)ректора ЛІМПОПО є місцем почесного заслання екс високопосадовця.
Як тільки я на хвилі Помаранчевої революції потрапив у крісло начальника управління освіти Кіровоградської ОДА, до мене прийшов місцевий «рєшала», який сказав, що «моя» дисертація вже готова на 70%... Звісно, ліпили її ще для «попєредніків».
Ще один поширений приклад нашої войовничої «академічної доброчесності». Псевдонауковця робили "науковим редактором" якогось перекладу чи експертом якогось проєкту для того, щоб таким чином красиво дати хабаря.
Знаю випадок і навпаки, коли працювала логіка: ми їм платимо чималі суми як псевдоучасникам проєкту для того, щоб вони хабарі не брали на своїх ну дуже високих посадах.
В Україні захист дисертації – це ритуал радянської культури. Неважливо, що написано в дисертації, чи є там хоч якась наука, чи плагіат, чи її буде хтось цитувати взагалі, але вона має бути. Бо це про «послідовність», «інтелектуальне напруження», і «гідність». Дисертація має бути у Табачника під час правління регіоналів і у Залужного під час війни. Дисертації дарують на дні народження і купують як прикраси. Дисертація має бути у депутата, директора, і прокурора. Її для вас допишуть з інтернету, за гроші, але виставити стіл з салом і коньяком перед та після захисту обовʼязково, бо інакше це неповага до науковців.
Тимофій Милованов
Я теж навчався в українській аспірантурі, але, на щастя, не захистив дисертацію. Просто не зміг себе змусити пройти безглузді «ритуали». Але найбільше мене дратували навіть не ці ритуали й фінансові витрати на захист, а самі вимоги до дисертації, які не мали нічого спільного з наукою, були чистою бюрократією заради бюрократії.
Мета ритуалу була переконатись що ти готовий витрачати час марно і тупо, щоб показати повагу до системи. Бо такі «правила».
Якщо ти не захотів цього робити, ти – бунтар, який не має шансів тут захиститися.
І після років кар’єри в освіті, вважаю що я зробив тоді абсолютно правильно і гідно. Бо та система вбивала творчість, вона вчила служити мертвій системі.
Тому що "проффесор"
От голова Донецької облдержадміністрації та одночасно ще й голова Донецької обласної ради Янукович Віктор Федорович платив нормально, тому йому зробили якісну дисертацію. І ніхто його в плагіаті не звинувачує. Нагадаю, що його докторська дисертація була присвячена реформуванню територіальних господарських структур на прикладі Донецької області.
Ну не дружив академік Академії економічних наук України, доктор економічних наук, професор Віктор Янукович з термінами "експорт", "імпорт" і "торгівельне сальдо". Ну написав своє вчене звання – "проффесор" та змінив назву своєї посади на "прємьєр-міністр", а от до дисертації на тему «Управління розвитком інфраструктури великого промислового регіону» претензій немає.
Тому що не жадібний!
