«Якщо освіта не навчила тебе боротися з несправедливістю, то вона марна і є лише інструментом для вирощування слухняних рабів».
Пауло Фрейре, бразильський педагог
У Франції є давня традиція перетворювати суспільне розчарування на колективні дії.
Звісно, останнім часом протестну культуру цієї країни так піднесли на п'єдестал, що це вже дійшло до межі божевілля. Недарма ж у мережі жартують, що слово «протест» французькою означає «сніданок». Це позиція засудження протестів, під час яких трапляються спалахи насильства, радикального екстремізму та відвертого вандалізму.
Але є й інший бік медалі. Протести в ліцеях продемонстрували дивовижну організованість та хоробрість французьких учнів. Ці діти виросли з переконанням: якщо тобі щось не подобається, ти маєш реальну силу це змінити. Права людини, відповідальне громадянство та концепт колективного впливу на владу надійно вплетені у французьку систему освіти.
Бунт проти несправедливості тут викладають як юридично закріплене фундаментальне право та громадянський обов’язок.
Протест у Франції — це автоматична, рефлекторна реакція на будь-яке порушення суспільного договору з боку владної верхівки. З раннього дитинства французів вчать взаємодіяти з державою як повноправні партнери, а також кидати їй виклик, коли це необхідно.
Французькі ліцеїсти під час масових протестів висувають чіткий перелік вимог до уряду:
Збільшення фінансування та скасування урізання бюджету: ліцеїсти вимагають зупинити урядове скорочення видатків на освіту, через яке руйнується шкільна інфраструктура та знецінюються умови навчання.
Вирішення проблеми катастрофічного дефіциту кадрів: учні наполягають на негайному подоланні кадрового голоду, оскільки через брак коштів у половині закладів катастрофічно не вистачає предметників, помічників учителів, медсестер та соцпрацівників.
Зменшення кількості учнів у класах: протестувальники вимагають ліквідувати переповненість груп, де по 32–35 дітей на одного педагога унеможливлюють якісний освітній процес.
Перегляд виснажливого графіка навчання: підлітки виступають проти перевантаженого розкладу «з 8:00 до 18:00» та вимагають збалансувати час для навчання і відпочинку.
Негайний ремонт та покращення умов у будівлях ліцеїв: учні вимагають від влади капітально відремонтувати занедбані корпуси й встановити кондиціонери в класах, які під час літньої спеки перетворюються на розпечені печі.
Припинення поліцейського насильства: окремою вимогою ліцеїстів є негайне припинення брутальних дій правоохоронців та використання ними поліцейських гранат.
«Якщо освіта не вчить тебе чинити опір несправедливості, вона зазнала краху».
Джон Дьюї, американський філософ й патріарх прогресивної педагогіки
Цей феномен має під собою три потужні кити:
1. Освіта як генератор протесту (Історія — це не сухі параграфи, це гостра зброя)
У французьких ліцеях революційний дух — це не музейний експонат. Шкільна програма побудована так, що протест викладається як першооснова та джерело всіх сучасних свобод. Так, Французьку революцію учні вивчають у школі двічі (у 12 та 16 років). Студентські протести Травня 1968 року — так само двічі (у 14 та 17 років). Повстання та громадянська непокора презентуються підліткам як «історія походження» їхніх нинішніх прав. Уже з 11 років (на рівні середньої школи — collège) дітей активно вчать дискутувати. Від молоді очікують, що вона матиме власну думку і не боятиметься її відстоювати.
2. Усвідомлення суспільного договору
Тобто у Франції є чітке розуміння громадянином того, що його взаємини з державою базуються на взаємних і рівноправних зобов'язаннях, а не на сліпому підкоренні. У випускному класі ліцеїсти обов'язково вивчають працю Жан-Жака Руссо «Про суспільний договір». Вони чітко знають правила гри: громадянин сплачує великі податки й самообмежує свою абсолютну свободу в обмін на те, що держава виконує свої зобов'язання та забезпечує суспільне благо. Тому урізання шкільних бюджетів, зростання тарифів чи соціальна несправедливість сприймаються підлітками не як «державні труднощі», а як пряме й грубе порушення цього договору з боку уряду. Протест у такому разі стає єдиною логічною відповіддю на невиконання владою своїх обіцянок.
3. Наступність поколінь та солідарність
Французькі підлітки мають залізобетонну впевненість у тому, що суспільство продемонструє солідарність. І що вони не залишаються на вулиці наодинці. До ліцеїстів миттєво приєднуються пожежники, медсестри, вчителі та власні батьки, які свого часу самі були ліцеїстами й марширували проти тогочасних освітніх негараздів. Французькі батьки не вважають своїх дітей малолітніми хуліганами чи якимись розбещеними маминими пестунчиками — вони бачать у них свідомих громадян, які прямо зараз виборюють свої законні права.
Звісно, ЗМІ зазвичай беруть крихітну частинку правди (зокрема щодо актів насильства) й роздувають її до масштабів, які значно перевищують реальні події. Протести французьких ліцеїстів — це хороший привід не зупинятися на заголовках із черговим однобоким клікбейтом, а спробувати почути думку людей, які там живуть. Радикальна меншість іноді може спровокувати насильство, а надмірна присутність поліції та загальна напруженість лише ескалюють окремі інциденти. Але це не означає, що можна таврувати весь протест як деструктивний хаос. Французькі ліцеїсти, виходячи на барикади, просто доводять, що вони були хорошими й уважними учнями на уроках історії, філософії та права. Бо у Франції уряд боїться своїх громадян, а не навпаки.
Епілог для внутрішнього вжитку
Але найцікавіше починається тоді, коли влада, відчуваючи безпорадність перед масовим народним гнівом, запускає перевірену машину дискредитації. Схема стара як світ: замість того, щоб визнати провал власної соціально-економічної політики, медіа та офіційні речники починають навмисно зміщувати фокус і звалювати всю вину на зовнішній чинник. У хід іде масоване вкидання версій про те, що ці протести — не вияв громадянської позиції ліцеїстів, а керований радикальний хаос, інспірований мігрантами, «рукою Москви» чи ісламістами.
Суспільству свідомо транслюють картинку, де справедливі вимоги молоді розчиняються в релігійному екстремізмі чи погромах. Це робиться з єдиною метою — залякати пересічного обивателя, розколоти солідарність поколінь і дати поліції моральне виправдання для максимально жорсткого, силового розгону «чужинців». У такий спосіб глибоку кризу державного управління намагаються замаскувати під банальний конфлікт цивілізацій.
Що показово: до цієї кампанії з дискредитації французьких ліцеїстів активно докладають руку і в нашому інформаційному просторі. Придивіться, з яким завзяттям вітчизняні соціальні мережі та ціла низка провладних авторів підхоплюють найгірші «темники» офіційного Парижа. Вони малюють французьку молодь виключно як некерованих маргіналів, дикунів та руйнівників порядку.
Чому наші охоронці системи так стараються? Відповідь очевидна: вони панічно бояться. Бо, борони Боже, українські вчителі, батьки та учні почнуть наслідувати цей європейський приклад. І тоді замість затурканих, безмовних виконавців безглуздих кабінетних реформ суспільство раптом отримає громадян, які здатні тверезо аналізувати Суспільний договір і жорстко запитати з влади за кожну закриту школу, за кожен роздирибанений грант на реформи і за кожне приниження вчительської гідності. Куди зручніше вирощувати конформних інфантилів, ніж мати справу з людьми, які навчені захищати свої права.
Вони дають тобі достатньо освіти, щоб ти їм підкорявся, але замало для того, щоб ти зміг проти них повстати.
Софо Архона (Sopho Archon), сучасний письменник та блогер
