Принцип індивідуалізації виховання дитини складно назвати новим. Ще у ХVІІІ столітті видатний швейцарський педагог Йоганн Песталоцці застерігав від спроб «стригти всіх дітей під один гребінець». На цьому наголошували чи не всі видатні педагоги, які з величезною повагою ставилися до індивідуальності дитини.
Традиційно виокремлюють два типи індивідуалізації:
обумовлену загальними законами розвитку, законами відображення і регуляції—індивідуальні особливості динаміки уваги, пам’яті, мислення, сприймання, уяви, емоційної сфери та вольової регуляції, різноманітні здібності;
обумовлену соціальними умовами і впливом середовища—спрямованість особистості, риси характеру.
Водночас індивідуальність розглядають і як неповторну своєрідність кожної людини—активного суб’єкта власної життєдіяльності. Індивідуальність—єдине ціле, інтегрована особливість, що, з одного боку, є стійкою та стабільною, а з другого боку,- динамічною, і за сприятливих обставин піддається відповідній корекції. Саме цей момент часто недооцінюють під час виховної роботи.
Умови прояву індивідуальності дитини
Умови життєзабезпечення в дитячому садку створюють чудові можливості для розквіту індивідуальності дитини. У колективі однолітків дитина почувається рівною серед рівних. Це дає їй змогу безперешкодно проявляти свою індивідуальність. Водночас рівність прав і обов’язків потребує від дитини напруження зусиль та ініціативності для само здійснення особистості. За таких умов провідну роль відіграє спосіб організації життєдіяльності групи дитячого садка, який є живильним підґрунтям розвитку самостійної творчості дитини.
Умови дитячого садка сприяють усебічному розвитку індивідуальності дитини. Водночас вони жорстко нівелюють індивідуальні особливості дитини, сприяють виробленню однорідності в формах дитячої поведінки:
групове життя;
спільний режим;
однорідне навколишнє середовище;
особистість вихователя тощо.
Потрібно дбати про те, щоб умови колективного життя не обмежували індивідуальних потреб та інтересів кожної дитини. У цьому й полягає основна складність індивідуалізації виховання дитини.
Переорієнтація авторитарної педагогіки на педагогіку співробітництва, на особистісно зорієнтовану взаємодію з дитиною потребує від педагога не лише певних особистісних якостей (доброти, любові до дітей, уваги, терпіння і поваги до кожної дитини), а й професіоналізму, що передбачає:
знання вікових індивідуальних особливостей розвитку кожної дитини;
уміння адекватно спілкуватися з дітьми різного віку і з різним рівнем розвитку комунікативних здібностей;
уміння коректно відзначати чесноти та недоліки дітей, налагоджувати між ними взаємини, організовувати спільну діяльність.
підтримання індивідуальних інтересів кожної дитини.
Сучасна особистісно зорієнтована модель виховання загострює необхідність переглянути традиційні методи і способи взаємодії дорослих із дитиною.
Основними умовами повноцінного розквіту індивідуальності дитини є забезпечення оптимальної свободи дитини в різній діяльності та побудованого на розумінні, терпимості, доброті та любові спілкування дитини з оточенням.
Традиційну авторитарну модель взаємин характеризує панування вербальних методів впливу, що може призвести до стійкої залежності дитини від зовнішнього слова: вказівок, настанов, інструкцій, розпоряджень тощо. Водночас регулювальна функція внутрішнього мовлення майже не розвивається: так звані голоси «розуму», «серця», «честі», «совісті», «почуття» лише інколи пробиваються через вкарбовані, нав’язані ззовні голоси.
Психологічна самостійність дитини – фундаментальне новоутворення повноцінного особистісного розвитку дитини. Важливо не допустити гальмування розвитку самостійності дитини, оптимально використовувати позитивну сутність її залежності від дорослих.
Засоби втілення принципу індивідуалізації
Зазвичай дитина є слухняним виконавцем волі дорослих, з нею не обговорюють можливі варіанти подальших дій. Відповідно з боку дитини відсутня будь-яка ініціатива щодо змісту чи форми своєї наступної діяльності.
Загалом типова ситуація в групі дитячого садка така: усі діти постійно чимось зайняті (снідають, обідають, готуються до сну чи на прогулянку, перебувають на занятті). У перервах між заняттями вихователі здебільшого організовують індивідуальні ігри з конструктором, настільні дидактичні ігри чи вправи (індивідуальні чи попарно). Друга половина дня не обтяжена регламентованими заняттями, але й тут увесь час заповнений різними видами діяльності: гуртки, студії, секції. І зовсім не залишається часу, щоб просто погратися. Порушено баланс між регламентованими видами діяльності і вільною грою. Аксіомою для всіх педагогів повинна стати вимога: дітям необхідно мати час для самостійної, вільної реалізації свого творчого потенціалу.
Важливо, щоб із ціннісних орієнтацій вихователів не зник основний смисл гри: вільний вияв почуттів, переживань, потреб, які здебільшого виходять зі сфери людських взаємин. Вільна сюжетно-рольова гра є одним із критеріїв рівня індивідуалізації виховного процесу в дитячому садку.
Ігри, які виникають з ініціативи дитини, найяскравіше відображають зміст і форму практичного розмірковування дошкільника. І лише така гра є провідною діяльністю у дошкільному віці, і її значення у процесі наближення дитини до світу дорослих, в інтелектуальному розвитку малюка не можна ні з чим порівняти. Головну роль сюжетно-рольова гра може зайняти не просто з віком, а лише за відповідних умов, необхідних для її становлення. Основні з них такі:
своєчасне збагачення і практичне узагальнення досвіду дитини з різних аспектів діяльності;
цільове ознайомлення з конкретною інформацією, яку дитина зможе використати під час гри;
створення розвивального предметно-ігрового середовища (як засіб, умова і опора самої гри).
Відсутність колективної сюжетно-рольової гри гальмує розвиток мовленнєво-розумової діяльності дитини. Не актуалізуються такі важливі потреби, як прагнення коментувати власні дії, коригувати дії партнерів, планувати найближчі події в спільній діяльності тощо. Відповідно можна зафіксувати збіднений досвід вербальної комунікації, невміння узгоджувати власні висловлювання з поведінкою партнера по діяльності.
Орієнтація на поєднання і сталість індивідуально-психологічних особливостей в кожній дитині—перша, але не єдина умова реалізації індивідуального підходу. Другою, не менш важливою умовою, є розуміння постійної динаміки, змінюваності властивостей, їх співвідношення залежно від розвитку особистості дитини. Основна цінність особистості дитини дошкільного віку полягає в її здатності, можливості та постійному прагненні до вдосконалення. Цілком зрозуміло, що мета виховання—формувати в дитини соціально бажані цінності та вміння активно їх проявляти. Цей творчий процес і має стати підґрунтям, на якому не зможуть утримуватися «негативні» звички.
Вихователь поспішає налагодити довірливі взаємини насамперед із «неординарними» дошкільнятами, відкрити їхню душу; уникає будь-яких негативних емоційних реакцій зі свого боку. З’ясувавши серцевину розвитку дитини, зрозумівши ті впливи, що гальмують повноту її життя, мудрий педагог відшукає в життєвому лабіринті ті шляхи, якими спрямує дитину до повноцінного життя. Та варто нагадати, що лише відчуваючи себе сильною, дитина може навчитися володіти собою, долати труднощі. Довіра до власних сил може постати на грунті емоційно забарвлених взаємин із навколишнім середовищем, підбадьорювальної, переконливої підтримки дорослих, власних успіхів, емоційно схвалених близькими. Керуючись такою тактикою, вихователь ніби переводить на другий план негативні моменти в поведінці дитини, а згодом прагне зробити їх незручними для самої дитини.
Дитина в умовах повноцінного особистісного життя поступово само розкривається, починає подобатися сама собі та прагнути нових досягнень. Основою довіри дитини до вихователя є справедливість. Справжня педагогічна справедливість тісно пов’язана з індивідуальністю, особистими інтересами кожної дитини. Виховання є постійним вивченням тонкощів кожної дитини, заглибленням у дію законів природного розвитку її особливостей, бажань і потреб.
Успіху досягають насамперед ті дорослі, які прагнуть не «ліпити» дитину на свій розсуд, а повноцінно задовольнити її потреби, огорнути любов’ю і теплом, створити позитивні рушійні сили її розвитку.