Як мають писати дитячі письменники, щоб зачепити серця читачів та читачок? Точно не лише про дітей, бо про дітей можна писати так, що дитина це не сприйматиме; точно не лише для дітей, бо хороші дитячі книги часто із задоволенням читають дорослі. А ще надважливим є особливе вміння: цікаво писати від імені дитини. Історії Оскара і Рожевої пані, Голдена Колфілда зачіпають дітей, підлітків і дорослих, бо вони справді передають щось дуже близьке усім.
Книга Анджели Наннеті «Мій дідусь був черешнею» саме та книга, яка може стати близькою і теплою. І не лише тому, що вона про хлопчика Тоніно, який обожнює їздити до бабусі і дідуся в село (село і його атмосфера для багатьох ностальгічна тема дитинства), а й тому, що вона власне про справжню близькість. Про те, як бачить дитина стосунки у родині, сприймає конфлікти, чиїсь хвороби, і навіть смерть, здавалося б, таку табуйовану для дітей тему. Безпосередні, легкі та щирі бабуся й дідусь вчать Тоніно сприймати матеріальне життя таким, як воно є, з його неминучістю тління й розквіту. Водночас, попри простоту сприймання речей природних, ці люди уважні один до одного. Недарма Тоніно по-дитячому оцінює родину й помічає: міські бабуся й дідусь весь час кайфують тільки від своєї собаки, тато й мама постійно незадоволені життям й сваряться, а от Оттавіано й Теодолінда мають особливе тепло уважності. Вони лишають у серці дитини пам’ять, ніби перевтілюючись у речі, що пов’язані з ними. А у фіналі історії саме пам’ять про них змінює стосунки Тоніно з батьками.
Думаю, ця історія мало кого залишитить байдужим, адже в нас усіх, якщо пильно придивитись, ростуть всередині черешні дитинства.
Фото: книга 2021 р. «Видавництво Старого Лева»
Переклав Андрій Маслюх.
Чудові ілюстрації Анастасії Стефурак.