Про досвід та шлях зростання

Уже три роки як в моєму професійному житті з'явився конкурс “Найкращий гендерночутливий STEM-урок”, й зараз, оглядаючись назад, я розумію як багато він важить сам по собі та який вплив мав на мене.

Вперше я подалася і не пройшла, тому що мій урок не був STEM-уроком, а лише з елементами STEM і гендерна чутливість лише ставала частиною вжитку.

Вдруге я вже планувала і проводила заняття більше розуміючи що таке STEM і гендерна чутливість, думаю, тому і пройшла у фінал. Для мене це була надзвичайна подія і, свого роду, стрибок вище голови. Попри важкий період і перепони, я виступила і представила свою розробку. Саме цей досвід допоміг мені зрозуміти, що рухатися вперед потрібно незалежно від того чи тебе підтримують, незалежно від того чи віриш ти в себе і, чи відчуваєш себе повністю готовою, чи навіть достойною. Рухатися треба попри… і незважаючи на… Не буде помилкою сказати, що фінал 2021 допоміг мені зрушитися з місця в багатьох моментах.

Втретє, цього року, конкурс ще не був оголошений, але я знала, що як тільки буде - подамся, і коли не знаходила оголошення про початок - засмучувалась, бо розробка то є, а конкурсу - немає.

Час важкий: морально і ментально, емоційно та психологічно. Через величезний внутрішній супротив та фактичний супротив подій, обставин та навіть людей, я таки спланувала заняття. Не ідеально - але з основними вимогами до STEM і гендерної чутливості. Заняття відбулося, попри поганий інтернет та інші перепони.

Коли оголосили про конкурс, питання чи подаватися навіть не стояло, я почала готувати матеріали. Моя розробка була доволі простою у виконанні (за хорошого інтернету), але відповідала завданням і місії напрямку. Тому і бути.

В день оголошення результатів відбору у фінал, я нервувала, оновлювала сторінку конкурсу по кільканадцять раз, ходила з телефоном і очікувала ніби от-от вирішиться моя доля. Починала готуватися, що не пройду, що є крутіші учасники та учасниці. І звісно, крутіші є, але я, все ще, надіялась, бо знала, що більшості вимогам моя розробка відповідала. Результати оголосили - таки, пройшла.

Фінал розпочався і, звісно, думалось про перемогу, але коли я переглянула роботи колег, то зрозуміла, що є вагоміші. Але не відчуваю, що втратила, бо вкотре рухалась вперед і випробовувала себе, через страх і через не хочу, не можу, не знаю...

Під час підготовки фінальної презентації, я зрозуміла, що є в мене і прогалини в підході, розуміла, що частково їх закривала на уроці, але щоб їх подати правильно, треба було добряче подумати і потратити більше часу. Міркувала, як подати основну частину заняття візуально коротко і чітко, ефектно і, при тому, передати зміст - намагалася робити висновки із попереднього досвіду. Якось та й зробила, ніби непогано, але частинку фішки-задумки таки загубила. Врахувала коментарі експертів/-ток, що допомогли побачити пробоїни в моєму кораблі-розробці. Часу було дуже мало. Я була втомлена своїм життям, життям в цей час, болями, які мене тяготять і неспокоєм - як і всі, мабуть, сьогодні.

Коли уже редагувала фінальну презентацію, розуміла, що можна змінити й покращити, але часу просто не було, тому прийняла єдиноправильне рішення - зробити що можу і відпустити те, з чим не можу нічого зробити.

Фінал. Я мала трохи надії, що виграю. Та в певний момент фіналу, поки виступали інші учасники/-ці я зрозуміла, що не хочу вигравати (або хочу, але…), ця перемога зараз не для мене і не мені. Плюс, відчувала синдром самозванця - урок то я провела, але інтернет завис, тому не змогла показати все як хотіла, а ще не у всіх дітей завантажився віртуальний атом і розв'язування задач ми продовжили і наступного дня. Деякі елементи уроку я редагувала при підготовці до конкурсу. Зрозуміло, що все чим я переймалася не суттєво і це цілком нормально, якщо інтернет підводить, якщо допрацьовувати матеріал (в тих умовах і в тому психологічно-емоційному кліматі в якому я перебувала, те, що я у фіналі - вже величезні зусилля).

І от, я сиджу і розумію, що не хочу виграшу... Розумію, що круто було б виграти від партнерів доступ для всього закладу, але враховуючи все пережите… Приз дістався фіналістові, який дуже чітко висвітлив гендерну рівність і він же був, свого роду, сам свідченням цієї рівності.

Щодо мого виступу, то перед початком я дико хвилювалась - ті кілька хвилин мене перетріпнуло з десяток разів і я як мантру говорила про себе “не стрибай вище голови, не намагайся бути краще ніж ти є… будь щирою і будь просто собою” (може не дослівно, але в цьому дусі). Коли я включилася - почалася нова реальність і новий виток космопростопру, я про все забула і понеслась, ніби хтось перемкнув якийсь вимикач і задав специфічний “режим доповіді”. В такого режиму є великі плюси, але є і мінуси - я ніби втрачаю зв'язок із реальністю - все що говорю має сенс, але може бути доволі поверховим чи неточним (що сталося і цього разу, коли я відповідала на питання). В такі моменти мій мозок ніби біжить виснажливий марафон із перешкодами і його єдине завдання добігти і якнайшвидше видихнути на повні груди). Загалом, на мій ще трохи замилений погляд - не осоромилася, але є ряд ляп, над якими можна і треба попрацювати (я їх помітила, але іншим не скажу; як казала моя колега, - "Нащо іншим вказувати на свої недоліки”). Хоч, під час виступу, я відповіла не зовсім так, як могла б, але, можливо, це були найкращі відповіді на які я була здатна на цьому етапі свого буття.

Слухаючи інших фіналістів і фіналісток, я рефлексувала - минулий рік був ніби минулого десятиліття - і це добре для мого розвитку і печально для мого серця, душі та нервової системи. Але, хоч все, що я робила цього року було робити надзвичайно непросто через ментально-психологічну складову, це не було для мене так важко як було б раніше. Урок в школі я провела і планувала не надто критичними розумовими чи фізичними зусиллями, хоч психологічними доволі, особливо через обставини. Підготовка розробки до конкурсу не була критично важкою, сам виступ теж.

Поки виступали колеги, я прокручувала в голові свій шлях і розуміла, наскільки виросла, стала краще за себе минулорічну. Часто через біль, самотність та розпач, всупереч деяким людям і обставинам, долаючи чимало душевних, сердешних та моральних зусиль я рухалась і цей рух та розвиток помітний навіть мені. Я маю що фактично протиставити минулим рокам, і назбирала чимало досвіду - переважно він позитивний і помітний. Тож - я вдячна!

Дивлячись виступи й очікуючи свого, я сиділа і думала як важливо проводити подібні ініціативи і як цінно мати можливість доторкнутися до них зсередини.

Зараз я розумію, що всі конкурси в яких я брала участь і вся діяльність, яку провадила, змінювали мене. Можу певно, із чистим серцем сказати, що сама не помітила, коли гендерна чутливість стала частиною мого світогляду та пронизана моє життя - не лише на уроках (я повірила у важливість її впровадження та чіткого наголошення на рівності) і дійсно впроваджую гендерночутливу мову і пропагую рівність. Я взяла собі в життя цю цінність, поруч із нетерпимістю до будь-якого роду дискримінації та утисків (тут першоджерела інші, але хто дасть гарантію, що зв'язку немає). Все сталося природно і, звісно, під впливом різного досвіду, але вдумливе ознайомлення з гендерною чутливістю я пройшла завдяки конкурсу. Мало того, саме завдяки йому, сьогодні, мене не кидає в жар чи холод при думці, що потрібно розробити STEM-заняття. Так, я розумію, що знадобиться багато зусиль та часу, але це місія можлива, важлива і творча, що передбачає і частку задоволення від процесу.

Крім саме цього конкретного конкурсу, думаючи про свій шлях, я згадувала коли вперше познайомилася зі STEM, як таким. Здається, це було у Львові на тренінгах “Я - дослідник” від ІМЗО чи то на "Web-STEM школа". Не знаю точно, де і коли, але це стало для мене початком шляху, який до цього я просто не бачила. Пам'ятаю, яка враженна була, коли дізналася про досвід колег з різних міст та шкіл України і зрозуміла, що є вчителі та вчительки, які роблять надзвичайно круті речі. Дивлячись на їх роботу, я відчувала, що просто зобов'язана рухатись, щоб не відстати від прогресу і хоча б наздоганяти сучасну освіту та відстежувати її.

Рухатись повільно краще, ніж стояти на місці - тому я йшла своїм шляхом як могла і намагалась рухати учнівство (Інженерний Тиждень, STEM is FEM, проєкти тощо). Як там у М.Кюрі, - "Кожен і кожна із нас зобов'язаний/зобов'язана працювати над вдосконаленням своєї особистості, покладаючи тим самим на себе певну відповідальність за життя людства". Шлях з'являється перед тим, хто іде. Переді мною з'являвся (час від часу) і я цьому щаслива.

Підводячи лінію - різні демократичні творчі конкурси та ініціативи, тренінги та проєкти дають поштовх до професійного росту (значить і для особистого теж), який можна не помітити одразу, але довгий шлейф та відлуння буде обов'язково.

Тому, хоч я не виграла, але і не програла - я у двадцятці переможниць та переможців і я стала краще, ніж була минулоріч. Це одна з найважливіших і найважчих перемог і, думаю, багато хто з учасників/учасниць конкурсу, незалежно від результату, відчуває такий же ріст та перемогу над собою.

Інші перемоги ще будуть. Я відчуваю потенціал, відчуття любові до того чим займаюсь і місію; маю певні таланти й готова працювати. Хоча, звісно, є досить багато того, чого я не маю, не знаю, не вмію… В кожного свій шлях - мій, поки що, такий. І в ньому є своя неповторність та краса. Залишається просто йти. Побачимо, що буде далі.