На сьогодні питання, наскільки я знаю, вирішене — із закону викреслили пункт про дубляж. Демократія спрацювала — голос народу почули! Як і має бути.
Текст публікую, тому, що він охоплює трохи більше питань, ніж конкретно недублях фільмів українською.
Мої міркування щодо ідеї неперекладу фільмів державною мовою — ідея неможлива! Відсутність дубляжу не вплине на вивчення англійської мови серед населення. Якщо вже зовсім чесно — то не зрозуміло чому дубляж став важливим на законодавчому рівні в такому контексті. Думаю, тут варто говорити не лише про фільми, бо з такою логікою може дійти й до літератури — нащо перекладати — народу треба знати англійську, то нехай читають в оригіналі. Не знайдуть англійською — візьмуться за російський, білоруський чи будь-який інший, хоч якось зрозумілий, переклад. Треба визнати, що річ не лише у фільмах, а в самій ідеї.
Це шлях тихого примусу. А насильство, у будь-якій формі, ніколи не принесе хороших плодів. Фікцію — картинку ніби-то — так, але реального результату ніколи. Це ніби сказати дитині в школі — ти маєш вивчити вірш, але не так, як ти хочеш, а за таким алгоритмом: спочатку один рядок повторити десять разів, потім другий, потім два разом і так все по десять разів. Як варіант методики — це годиться, але як затверджений шлях — ніколи. Така історія більше нагадує Орвела, ніж демократію чи свободу.
Дублювання фільмів, переклад книг і т. п державною мовою, це не лише донесення культури й мистецтва до масового споживача і возвеличення цінностей не лише іншомовного, інодержавного походження — а і возвеличення власної держави та мови.
Так, є оригінал. Наприклад, оригінал Шекспірівської “Ромео і Джульєти” і його можна дивитись чи читати англійською, але лише якщо це власний вибір. І найважливіше, допоки це мистецтво не буде озвучене державною мовою, воно належатиме лише Англії. Але суть будь-якого мистецтва в тому, що воно належить усім — не має кордонів чи національності. І коли його перекладають на свої мови різні народи — воно не перестає бути цінним. Навпаки, той народ, що переклав здобуває для себе нову цінність, хоч право авторства Шекспіра це не скасовує і не забирає ніяких почестей ні в нього, ні в Англії.
Доторкнутися до оригіналу — це завжди сакрально, але це найтонша і найвища точка піраміди зростання, а формують її більш фундаментальні речі — наприклад, мова народу.
Коли будь-яке культурне чи мистецьке надбання перекладається на державну мову (не має значення про яку країну говорити) — це свідчення важливості цього надбання для конкретного народу. Демонстрація того, що ми, як нація і держава, підтримуємо трансльовані цим конкретним мистецтвом цінності, або вважаємо їх важливими, або розуміємо необхідність поширення (тут контекст може бути різним: якщо це артефакт, що культивує високі моральні цінності та ідеали — це зразок для наслідування; якщо це свідчення злочинів, несправедливості, болю — це засторога повторення; якщо це опис злочину, його зародження, чи здійснення — це свідчення морального падання, що покликане привести до морального зростання).
Непереклад чи недубляж будь-якого надбання, вірний шлях до відчуження від цінності, яке воно несе. Оригінал подивиться від сили десята частина тих, хто міг би. Ще третина — знайде спосіб ознайомитися в будь-якій доступній формі (і варто розуміти, що в наших реаліях це російськомовний варіант, де будуть вплетені ментальні та ціннісні орієнтири росії). Ще третина вирішить, що не так уже і важлива ця стрічка чи книга і перейде на споживання доступнішого, цілком імовірно, менш якісного з етичної чи інтелектуальної сторони продукту. Особисто я вважаю конкретно кіно — неперевершеним видом мистецтва і якщо споживати його усвідомлено, як і будь-яке мистецтво, воно може врятувати життя і сформувати потужне ядро правильних моральних цінностей та орієнтирів. Тому, позбавляти населення демократичної країни джерела розвитку (в тій чи іншій мірі) — явно не демократичне рішення.
Будь-який примус, навіть якщо він завуальований чи майстерно зманіпульований під благо не дасть результату, а призведе до опору. Це аксіома для вільного розуму і серця. Щоб "змусити" людину щось робити — треба показати, що їй це потрібно. Але не примусом, чи насадженням норм, а створенням перспективи: ввести доплату за використання іншомовних надбань (для прикладу); надати доступ до міжнародних програм; спростити кар'єрний ріст тощо.
І варто реально дивитися на світ — розуміти, що навіть тоді, всім цього не треба буде. Хтось щасливий за книжками, а хтось — за кермом крутої сучасної сільськогосподарської техніки. І для суспільства обоє однаково вагомі. І той, і той може вивчити англійську, і одному, і другому це може допомогти, але ніхто з них Не зобов’язаний цього робити — в демократичному суспільстві.
Мета демократії не лише рівність та свобода вибору, найвища її мета — щастя і реалізація кожної окремої особистості. І факт у тому, що щаслива особистість не живе в маніпуляціях і нав'язаних примусах. Особистість щаслива, коли має соціальну значимість, яку реалізовує такими шляхами й засобами, які вибирає сама, на засадах демократії, з розумінням, що свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої.
Щасливі громадяни та громадянки розвиваються, бо хочуть цього самі, а держава лише створює безліч можливостей для цього та показує шлях і перспективу. Але вибір — іти чи не іти тим шляхом залишається незмінно за вільним громадянином чи громадянкою вільної демократичної держави.
01.07.2023р
