Інформаційна довідка. Документальний фільм "Дитячий притулок смерті" ( рообочу версію) створено на основі реальних фактів та спогадів учасників подій . Підготовку сценарію, роботу з архівними матеріалами здійснювали гуртківці Миргородської станції юних техніків. Вони ж стали й героями фільму.
Презентації проведено у Полтаві, Луцьку, Хмельницькому, Вінниці, Чернівцях, Одесі, Скадовську. Зараз тривають роботи над другою частиною фільму .
https://central-ua.tv/news/41038/
1. Теоретична частина.
А). Підготовка та розміщення фотовиставки про Голодомор 1932-1933 рр. у приміщенні, де проводиться презентація.
Б). Хід презентації. представлення учасників та розповідь про 30-ті роки минулого століття на прикладі Полтавщини.
Перша ведуча:
– Доброго дня усім присутнім. Дозвольте представитися, мене звати..., поряд зі мною герої документального фільму « Дитячий притулок смерті» ...
А також мої колеги..., вони беруть участь у презентації та наш фотограф...
А це наш керівник , керівник гуртків журналістики Миргородської станції юних техніків , історик Микола Марченко.
Друга ведуча:
– Наша творча група приїхала із курортного Миргорода на Полтавщині .
Сьогодні ми презентуємо фільм , що стосується періоду голодомору 1932–1933 років. Документальний фільм "Дитячий притулок смерті" " розповідає про притулок, єдиний притулок в Україні, приміщення якого збереглося до наших днів і у якому знаходиться музей трагедії Голодомору. В цьому притулку померли сотні дітей віком від 3 до 17 років.
Фільм створений на основі реальних подій, що відбувалися у Миргороді.
Думаю, ви вже звернули увагу на фотовиставку, що розміщена у фойє.
Ця фотовиставка створена на основі фотографій того періоду та відзнятих кілька місяців тому. Всі ці фотографії в тій чи іншій мірі стосуються періоду голодомору на території Полтавщини.
Є фотографії і конкретно по Миргороду. Напевне Ви звернули увагу на кілька фотографій залізничної станції «Миргород», зокрема і на пам’ятник , він знаходиться метрів за 100 від приміщення самої станції.
Третя ведуча:
–Коли розпочався голодомор, то багато людей, котрі помирали від голоду, виносили із вагонів, що проходили через станцію Миргород і скидали обабіч у ями. Багато людей, котрі прагнули виїхати у індустріальні центри, щоб вижити, просто помирали на станції і їх також скидали у ями. Пізніше частину трупів вивезли, а частину просто засипали землею. Дослідники встановили кілька таких місць поховань. Одне з них знаходиться поряд із водонапірною баштою, що стала основою пам’ятника жертвам голодомору. Цей пам’ятник ви могли бачити на фотографії.
Коли почався голодомор 1932–1933 років, багато трупів людей вивозили на окраїни міста. Дослідники встановили кілька таких місць поховань у Миргороді. Ці місця поховань також можна бачити на фотографіях.
Четверта ведуча:
–Після жовтневого перевороту 1917 року селянство не змирилося із приходом більшовицької людиноненависницької влади.
З'являлися партизанські загони, котрі вели активну боротьбу з комуністичним режимом. Основу таких загонів становили селяни.
Лише у Миргородському повіті діяло більше 10 партизанських загонів. Деякі були розгромлені аж у 1923–1925 роках.
Навіть у 1927–1930 роках селяни на Полтавщині гуртувалися , поширювали листівки проти радянської влади.
Тож однією із причин голодомору було прагнення комуністичного режиму упокорити українське свободолюбне селянство.
Перша ведуча:
–Формальним приводом кампанії по викачуванню зерна як у колективних, так і в індивідуальних господарствах була так звана хлібозаготівля «для індустріальних центрів та Червоної Армії».
Під приводом боротьби за індустріалізацію народного господарства московська влада та її місцеві представники в особі партійних комітетів, починаючи ще з кінця 20-х років, запропонували селянам продавати хліб державі за сміховинну ціну, яка у 20–30 разів була нижча за ринкову.
Уявіть, вам запропонували скажімо яйця замість 15 гривень за десяток продавати по , наприклад, 40 копійок за десяток, тобто по 4 копійки за 1 яйце чи молоко замість скажімо по 10 гривень за літру по 30 чи 50 копійок за літру. А для тогочасного села це була державна політика.
Друга ведуча:
– Нереальними були й плани так званої «хлібоздачі». Досить характерним у цьому зв’язку був зміст листа селянки Валентини Радченко з с. Опішне Зіньківського району до голови ВУЦВК Григорія Петровського, датований 19 травня 1930 р., тобто задовго до масового вимирання полтавського села. «Мені довели план до двору на 150 пудів у 1929 р. У дійсності я намолотила 108 пудів... Де ж я могла взяти останній хліб? Де ж правда?... Звертаюся до вас: виправіть помилку, одведіть план від двору, хай не виганяють з хати та дадуть спокійно дожити віку».
Далекими від реальності були і плани центральних органів влади щодо хлібозаготівель у колгоспах і радгоспах.
Ознайомившись із відповідними цифровими показниками, ряд місцевих керівників Полтавщини влітку 1932 року на обласній нараді заявляли: «Дати такий план — означає свідомо грабувати, розвалювати колгоспи і примусити колгоспників харчуватися макухою» .
Третя ведуча:
–На Полтавщині зростало невдоволення діями радянської влади. Плани хлібозаготівель були нереальними. Як змусити селян віддати останню зернину? Вірно? Показово репресувати людей.
Один із прикладів. У зв’язку з тим, що Кобеляцький район станом на 15 листопада 1932 року план хлібозаготівель виконав лише на 32,8%, партійне керівництво країни вирішило зразково покарати винних у «зриві планів хлібоздачі». Згідно із вироком Харківського обласного суду, який 23–25 грудня 1932 року засідав у Кобеляках, вина секретаря райпарткому К.Г.Ляшенка, голови райвиконкому Ф.К.Беми та директора МТС І.О.Обидала полягала у тому, що вони «з самого початку хлібозаготівель не повели належної боротьби із втратами, розкраданням, не мобілізували маси на організаційно — господарське зміцнення колгоспів, ігнорували масову роботу, чим дали змогу класовому ворогу–куркулю розводити меншовицький настрій в районі». Визнавши обвинувачених винними у «двурушництві», «саботажі» «народний» суд ухвалив позбавити волі у «виправно-трудових таборах»: К.Г.Ляшенка на 10 років; Ф.К.Бему та І.О.Обидала на 8 років кожного. За надуманими звинуваченнями покарання у вигляді виправно–трудових робіт «у віддалених місцевостях СРСР» ряд інших керівників району були засуджені на терміни від двох до 6 років..
Не вдалося уникнути покарання десятьом головам колгоспів, які здали державі найменше хліба, та чотирьом головам сільських рад, які отримали від 8 до 10 років позбавлення волі, а голова сільськогосподарської артілі ім. Шевченка А.Я.Гамага «за зрив хлібозаготівель» був розстріляний.
І це приклад лише по одному району Полтавщини.
Четверта ведуча:
– Старий колгоспник Іван Браковий із с. Великі Будища згадував: «Під час голоду померла моя сестра, Катерина. Було їй тоді півтора роки. До нас у хату прийшов буксирник Іван Гайдамака. Це був жорстокий чоловік. Він заходив до хат, витягав у людей з горщиків квасолю, картоплю, нишпорив по хаті і забирав усе, що було. Коли він зайшов до нас, Катя лежала в колисці, яка висіла серед хати. Він викинув її з колиски на підлогу. Після цього Катя полежала декілька днів і померла.»
Інший свідок тих подій Олександра Лисенко з Котельви розповідала: «Це просто така була політика, щоб викачати ото всі продукти... Але найстрашніше було, це коли ото приїде з Полтави якийсь представник і візьме наших представників і ходить так. Всі городи перештрикають. Вони заходять у двері і кажуть: «Що у вас є з продуктів?». Мати каже: «Нема в нас нічого». Тоді ото полізли на горище та знайшли льон, із горщика повисипали. Все переривали. Подушки перикидали, шукали все. Та й у погріб, і скрізь, і в піч даже заглядали. Вони входять у двір і кажуть: «Ми бригада по викачуванню зерна»... Як тільки скажеш, що не пущу тебе у двір, зараз «чорний ворон» приїжджає та забера на Соловки. Машина така була «чорний ворон» і дуже плакали».
Були навіть випадки, коли розлючені активісти, не знайшовши в обійсті домогосподаря ніяких харчових припасів, «батька, здорового чоловіка, який свого часу відслужив 8 років у морфлоті, разом з іншими заганяли під піч, заставляли гавкати».
Перша ведуча:
– Потрібно сказати, що голодували навіть ті, хто день у день працював на колгоспному полі, одержуючи за свою каторжну працю з четвертої години ранку і до заходу сонця по 150–200 грамів хліба . Проте від голодомору не рятувався й той, хто працював на заводі і щоденно одержував за роботу по 500–600 грамів, адже прогодувати такою кількістю хліба протягом кількох місяців звичайну в ті часи родину з 5–6 осіб було неможливо, адже харчувалися не усі мешканці села, а лише ті, хто працював .
До речі, у царській Росії рівень життя основної маси селянства якої тривалий час небезпідставно критикували комуністи, забезпечення людини харчуванням вважалося нормальним лише при умові, коли на одного члена родини припадає не менше 20 пудів зерна на рік, тобто 320 кілограмів, або 876 грамів на день.
Нижче цієї норми організм людини, на думку тогочасних чиновників, нормально функціонувати не міг.
Радянський же колгоспник у кращому випадку одержував на кожного члена своєї родини у межах 100 грамів. Голодні селяни шукали найрізноманітніші способи виживання. За словами вищезгаданої Олександри Лисенко, голодні люди їли «дохлу конину, собак, котів, пацюків, ворон..., все їли, що непопаде. Голод. Їли коріння з рогозу, з очерету...».
Окрім ідеологічної обробки влада стимулювала роботу своїх активістів на Полтавщині ще й тим, що 15% вилученого в ході обшуків зерна видавалася у вигляді премії партійним інформаторам.
Друга ведуча:
– В одному із спогадів очевидців подій 1933 року у Полтаві читаємо: «Часто, по декілька разів на добу, проводилися облави на безпритульних дітей... Їх ловили десятками, сотнями, закривали у товарних вагонах. Діти кричали, виривалися, крик стояв на пів-Полтави... одного разу, коли я вже поверталася додому з поїздки, на вокзалі почула: дітей закрили у вагонах і вони всі там померли. Люди казали, що дітей було більше сотні...»
У дитячих будинках, якими опікувалася радянська держава, лютував голод.
Про розрекламовану «турботу» комуністів стосовно дітей Полтавщини дізнаємося із доповідної записки від 6 березня 1932 р. завідувача дитячим будинком у м. Пирятин Поліни Чернової республіканському керівнику. «Харчуються діти погано, — читаємо її записку, — ...діти від поганого харчування виснажені до краю, деякі дошкільнята лежать від слабості у ліжку... В усіх без виключення гостре малокрів’я, золотушне, гнійне запалення вух та інші хвороби... У приміщенні такий холод, що малеча повідморожувала руки й ноги. Топити нічим... Кругом одна відповідь — «у нас немає, дати нічого не можемо».
Третя ведуча:
–...діти від поганого харчування виснажені до краю, деякі дошкільнята лежать від слабості у ліжку... В усіх без виключення гостре малокрів’я, золотушне, гнійне запалення вух та інші хвороби... У приміщенні такий холод, що малеча повідморожувала руки й ноги. Топити нічим... Кругом одна відповідь — «у нас немає, дати нічого не можемо».
Не треба забувати і про так звані «чорні дошки»? До такого сатанинського методу могли додуматися лише радянські «борці за щастя трудового народу». Суть такого методу, який активно застосувався на Полтавщині у ю1932–1933 роках, полягала у повній блокаді тих населених пунктів, які з тих чи інших причин найбільше відставали у виконанні хлібозаготівельних планів.
У таких селах заборонялась торгівля, із сільських споживчих товариств вивозилися усі промислові і продовольчі товари, а щоб колгоспники чи одноосібники не могли купити необхідні товари в інших селах чи містах, їм заборонялося виходити за межі свого села. Першими були занесені на «чорну дошку» спеціальною постановою уряду Української Соціалістичної Радянської Республіки села Лютенька Гадяцького району та Кам’яні Потоки Кременчуцького району.
Четверта ведуча:
–Починаючи з грудня 1932 року право занесення тих чи інших населених пунктів на «чорну дошку» одержало районне керівництво після чого цей спосіб винищення людей став більш масовим.
Так, 4 грудня 1932 року Миргородський райвиконком за вказівкою партійного начальства ухвалив постанову занести на «чорну дошку» сільськогосподарські артілі ім. Сталіна Великосорочинської сільської ради та ім. Леніна Савинської сільради, які виконали хлібозаготівельний план лише на 61%. Однією з особливостей Полтавщини було те, що тут на «чорну дошку» заносилися не лише окремі села, а й цілі райони, а саме Бригадирівський, Великописарівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський та Решетилівський. Як це практично відбувалося? Війська контролювали всі виходи, виїзди із населеного пункту чи району. Згідно з постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР від 15 грудня 1932 р. у ці райони не дозволяли завозити навіть украй необхідних речей, таких як сірники та сіль .
Війська контролювали всі виходи, виїзди із населеного пункту чи району. Згідно з постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР від 15 грудня 1932 р. у ці райони не дозволяли завозити навіть украй необхідних речей, таких як сірники та сіль .
Микола Марченко:
1.. Вже згадували, що в місті службовці отримували 200 грам хліба, а працівники заводів 500– 600 грам. Але не дивлячись на це , люди вмирали і у містах.
Скажімо, архівні дані свідчать, що у Полтаві наприкінці березні 1933 року лише за 1 добу , коли відтав сніг, на вулицях було підібрано 1043 трупи
Зрозуміло, що більшість, це мешканці із навколишніх хуторів та сіл, котрі добиралися у місто із останньою надією вижити. Але самі цифри просто вражають. Більшість з них не мали при собі ніяких документів.
Трупи вивозили за межі Полтави і скидали на смітники чи в яри й закопували. Дослідники неодноразово здійснювали спроби установити кількість загиблих у цій безкровній війні полтавців. Одні називали цифру 1,5 млн., тоді як інші 985 тис.
Загалом же поточна статистика 1936 року зафіксувала скорочення народонаселення Полтавщини на 818,7 тис. осіб у порівнянні з переписом 1926 р. До речі, кілька тисяч селян із Росії протягом 1933–1934 років було переселено у вимерлі чи напіввимерлі села Полтавщини.
2. Розповідь про підготовку і створення документального фільму "Дитячий притулок смерті"
2. Практична частина
А) ПЕРЕГЛЯД ДОКУМЕНТАЛЬНОГО ФІЛЬМУ.
Б) Відповіді на запитання присутніх.
В) Спілкування героїв документального фільму "Дитячий притулок смерті" із представниками місцевих та регіональних ЗМІ, інтерв"ю (прес-конференції)