Ким ви мріяли стати в дитинстві? Космонавтом, пожежником, супер героєм, актором… А хтось із вас мріяв про педагогічну кар’єру? Звісно ж, ні. Але повірте, серед усіх омріяних мною професій, ця виявилася найменш фантастичною та найбільш реальною. А говорю я про бажання мати власний будиночок у квітці, щоб легше було збирати нектар (ту винна Дюймовочка та бджілка Майя), чи мрія потрапити до ватаги рятівників-бурундуків (це вже Чіп і Дейл, що завжди поспішають на допомогу).
Але чому саме ВЧИТЕЛЬ? І досі не розумію. Невже комусь у дитинстві може подобатись вирізати листочки із альбому для саморобних зошитів, розграфлювати імпровізований журнал, вигадувати фантомних учнів, ставити неіснуючі оцінки? Мабуть, це доля. Іншим словом важко пояснити власний вибір в дитинстві неймовірно-захоплюючої гри, в дорослому житті – такої ж «неймовірної» професії. Є те, що мене вражає найбільше як людина, яка не любить бути в центрі уваги; забуває з переляку всі слова на будь-яких заходах через те, що боїться публіки; терпіти не може ходити до магазину, бо доведеться спілкуватися з продавчинею, а через надмірну сором’язливість це надто складно; полюбляє гратися наодинці більше ніж з однолітками… могла обрати таку публічну професію? Інакше не скажеш, просто «доля», з її парадоксами. То що ж тепер маємо вчительку, яка ретельно вдає, що не боїться директора школи, в якій працює, інших вчителів цього та ближніх навчальних закладів, учнів, які місцями вдвічі вищі та ширші за мене. А найгіршим прокляттям стало те, що колись приносило задоволення: розшифровувати безкінечні фоліанти учнівських зошитів, адже у вчителя української мови та літератури їх найбільше. Позмагатися з ним у кількості макулатури може лише інший вчитель української мови та літератури. Іноді я навіть відчуваю себе Нестором-літописцем, який був змушений переписувати сотні та тисячі богослужебних сторінок, які так люб’язно підкинули йому Кирило та Мефодій.
Тож, повертаючись до вище сказаного, чому саме вчитель української мови та літератури? Не скажу, що я обожнюю вивчати безкінечні і не завжди сталі величини українського правопису, але все ж таки вважаю, що будь-яка поважаюча себе людина повинна бути грамотною. Особливо прикро споглядати рекламні біг-борди, вивіски магазинів, газетні статті, статуси в соцмережах та й коментарі під фото, з безкінечною кількістю помилок. Не подумайте, що я велика поборниця орфографії та пунктуації, але я ж зряча людина, а таке суцільне масове неуцтво часом просто виїдає очі.
А от літературу я просто обожнюю. Читати книги для мене – як дихати, їсти та ходити. Я просто істинний фанат цього дивовижного та чаруючого світу Книги. Навіть обкладинка книги, її запах та книжкові полиці викликають в мене захват більший ніж різноманітні гаджети у сучасних підлітків.
Оскільки, читаючи книги, я відкриваю для себе нові світи, подорожую краями, де ніколи не була, та й навряд чи побуваю, маю змогу опинитися на місці головних героїв та пережити ті почуття та емоції, яких часом не вистачає в моєму звичному буденному житті.
Я навіть в дитинстві фантазувала собі різноманітні історії в яких звичайно ж була головною героїнею, кого я обманюю, я й зараз часто так роблю, коли іду на щоденну монотонну та часом нуднувату роботу.
Тож Світ Літератури для мене – це спроба втечі від похмурої дійсності.
Так, погоджуюся, я – велика мрійниця. Не бачу в цьому нічого протизаконного. Помріяти корисно для здоров’я не лише власного а й навколишніх.