Вже вечір. Він приходить, і хочеш ти цього, чи ні.
Хтось любить вечорові сутінки, цю загадкову тишу,
Коли усе змовкає; ліхтар останній світло ледь кидає
На шлях, дорогу, по якій ще можна кудись іти...
А хтось не надто любить ніч, цю темінь і пустоту,
Цей час, коли підводить підсумок ще день,
Та ні, не день вже - вечір, ніч, глибока ніч...
"Тоді усе вже спить", - так подумки собі гадаєш.
Та ба, не спить хтось, й навіть не дрімає,
Бо ніколи, бо є важливі справи,
Ще треба щось комусь зробить, завершити,
Чи може щось почати, але ще треба, треба працювати.
Таке це дивне слово "працювати", здається,
Воно окреслює усе людське життя, здається,
Без нього й ніч ніколи не настане, ні день, ні ранок...
Та ні, підніметься зі сну прекрасний цей світанок:
Він має силу, він йде назустріч сонцю, розквітає,
Натхненно підіймає погляд, виблискує і сяє,
Розплющує великі та красиві свої блакитні очі,
Прорізує промінням темряву, сягає краю ночі,
Веде до нових мрій, щасливих сподівань,
І відкриває світ без жодних сумнівів, вагань. (Мирослава Мартинів)
