Чи я у осені, чи осінь у мені.
Чи сльози це, чи це дощі з туманом.
Вже звуки тихі, вже не голосні.
Вже лиш ворони каркають над ланом.
І річка чорна, як стара смола.
І небо низьке, як моя хатина.
Вже квітка щастя вчора відцвіла.
Вже ранок плаче, як мала дитина.
Чого він плаче? і чого болить?
Чого біда вінчається із горем.
Тому що небом вражий дрон летить
І "локаційно" падає над морем.
Тому що тиша гарантує бій.
Тому що ранок знов рахує втрати.
Моя ти осінь, плакати не смій,
А вже навчися сльози тамувати.
Бо я навчилась жити під вогнем
Й садити квіти жовті і блакитні,
Радіти кожним, кожним Божим днем,
Вмирать у жовтні, оживать у квітні.
Бо я в тобі, мій жовтий листопад,
Така вразлива і сентиментальна.
Вже постарів мій барвінковий сад
І кожна вишенька у ньому вже сусальна.
І ти в мені цей ранок осяйний,
Цей день без сонця і цей сірий вечір.
Летить листок не сірий - золотий
Летить, летить і падає на плечі...
Г.Потопляк.