На павутинні бабиного літа
у сад до мене прилетіла осінь
і хазяйнує там золотокоса.
А я на неї так чомусь сердита.
Не сподівалась я її побачить.
Ох, не чекала гостю ще до себе,
хотіла сонця, що голубить небо.
Втім, осінь за вікном вже тихо плаче.
І розсипає пригорщі печалі
під стомлені, зажурені дерева,
вся в золоті, мов справжня королева.
Йди, осене, із мого саду далі!
Та ні ж! Звикає у саду поволі,
коралове намисто приміряє,
на струнах дощових мінорно грає…
І не піде вже із моєї долі.
Наталя Соловйова