Мамина вишиванка
Мамина вишиванка…В ці слова вкладається все життя і його зміст. Ця річ весь час знаходиться і в душі, і в серці, і в пам’яті. Здається, що немає нічого дорожчого в світі за цю вишиванку, яка зберігається в нашій сім’ї , як святиня, як реліквія, як пам'ять, як цінний дар - адже вона вишита руками моєї мами, бабусі та прабабусі.
Ця вишиванка дорога нам, напевно тому, що доля мами, змолоду, була дуже тяжкою, сповненою тривог, страхів, поневірянь.
Коли мамі виповнилося 17 років , у 1942 році, її, разом з багатьма молодими дівчатами нашого маленького села на Полтавщині, забрали до фашистської Германії, де вона тяжко працювала на військовому заводі на 3-х токарних верстатах по 12 годин на добу. В квітні 1945 року завод, а разом з ним і бараки, де жили робітники, розбомбили війська союзників, а всіх визволених працівників чекала довга виснажлива дорога додому. Але повернувшись до рідного села, не настав спокій. Як і багатьох інших таких же , що повернулися з Германі, її було відіслано на відбудову Донбасу, де мама також працювала токарем на заводі, а умови там були , навіть, гірші ніж у німців. Приїхавши через деякий час у відпустку додому , вона більше не повернулася на роботу на завод , за що її посадили до в’язниці. Але за збігом долі, мама дуже гарно вишивала, про це дізнались наглядачі і тому весь свій строк вона, разом з іншими жінками, вишивала для керівництва в’язниці вишиванки, рушники, скатерті, серветки.
Повернувшись додому, свою любов до вишивання мама вкладала в сорочки, картини, чудові рушники, підзорники .
Сорочка, яка мені дісталася в спадок, була вишита рідними руками в кінці 40-х років минулого століття. Вишивалася вона і як святкова сорочка, і як робоча, так як вона зшита з двох частин різного полотна. Верх сорочки зшитий з тоненького тканого власноруч полотна, а низ – із грубого домотканого полотна, яке було змінним. Вишивала мама її стебловим швом тому, що в ті часи було дуже скрутно із заполоччю. Та й купити ї не було за що - так, як працювали в колгоспі за трудодні.
Працювала мама тяжко, в колгоспі на ланці ,тому вишиванням могла займатися лише пізно ввечері при лучині або каганці зробленому з гільзи снаряду та заповненому олією. Вишивала різні предмети на замовлення односельчан, щоб заробити якусь копійку.
Коли мама виходила заміж, то з посагу у неї були лише ця сорочка, благенька кофтинка та спідничка, а ще - одна подушка. Після розпису в сільській раді, батько зібрав все мамине добро в хустку , зав’язав її вузлом та переніс на інший край села, де вони потім жили.
Так, як сорочка в мами була лише одна, то вона прала її вночі, сушила на печі взимку, а влітку – на гілці дерева, а вранці знову вдягала.
Цю сорочку, яка в свій час, була у мами єдиною і їй дорогою, мама мені віддала в 90-х роках. І з тих пір вона бережно зберігається в моїй сім. Я її інколи вдягаю в святкові дні, на свята в дитячому садку і обов’язково в день вишиванки. І нехай ця сорочка не біла і зшита з полотна, але вона гріє серце і душу, бо зшита і вишита руками найріднішої людини.
Мамина любов до вишивання передалася також і мені. На моїх сорочках, сорочках усіх членів моєї сім’ї - рівненькими рядочками стеляться узори червоними та чорними нитками. В мене є вишиті сорочки традиційними вишивками хрестиком, а також різнокольоровими сучасними узорами. Своє вміння вишивати я передаю доньці та внучці. І , сподіваюся, що і мої вишиванки для них будуть такими ж оберегами, як і моя мамина вишиванка.