Липнева спека дихала в обличчя,
Вже майже сорок – он яка зухвала!
Котрий вже день, здавалось, цілу вічність
Із неба жодна крапля не упала!
Земля страждала і втрачала сили,
Потріскалися в неї спраглі губи.
Вона під сонцем безпорадно мліла.
А спека допікала її грубо.
Трава посохла, і дерева чахли,
Стояли скорені, неначе хворі.
Криниці порожніли, а ночами,
Безхмарним небом розсипались зорі.
Молились люди і про дощ благали.
Вже гинув урожай, згасали квіти.
Стеблинка кожна, гинучи, мовчала –
Я ж серцем чула тихий шепіт: «Пити…»
Наталя Соловйова