В класі — абсолютна тиша. Урок добігає кінця, а нас із Толіком охоплює паніка: контрольну з історії ми не встигаємо дописати. Як бути? Учитель, імовірно, просто забере зошити, і ми отримаємо нижчу оцінку, бо одне питання так і залишилося без відповіді.
Очікувано, але зовсім не в той момент, пролунав дзвінок. Учитель почав збирати зошити. Усі неохоче здавали свої роботи. Ми, не піднімаючи голови, намагалися щось швидко дописати, але раптом почули сувору репліку:«Ви двоє принесете свої зошити в учительську».Холодний піт виступив на нашому чолі.
За кілька хвилин ми стояли перед дверима учительської, боячись навіть постукати. У голові промайнула думка: треба було здавати разом з усіма — і зараз би серце не вистрибувало з грудей. Ми боялися не учителів, а того, що вони подумають про наш поганий рівень підготовки.
Минули роки. Тепер на місці тих учителів сиджу я. Часто згадую школу й той парадоксальний момент, коли найдобріші думки приходять в останню хвилину уроку. Часом навіть хотів би, щоб і мої учні приносили мені свої контрольні роботи в учительську. Але, на жаль, це трапляється дуже рідко.
Ви, мабуть, подумаєте, що сучасні діти швидше думають і краще знають. На жаль — ні. Більшість учнів пишуть розгорнуту контрольну за 15 хвилин, а тест — за кілька. Є класи, де 7–8 зошитів здаються фактично порожніми.
У наші роки лише невелика кількість учнів мала низький рівень. Тепер же — лише кілька дітей демонструють достатні чи високі результати. Одна учениця, яка колись вчилася добре, зізналася: «Мені соромно бути відмінницею. Краще бути як усі».
Сьогодні ми маємо невелику кількість відмінників і хорошистів, і ці діти буквально виживають у класних колективах. Їх дражнять, ігнорують, вважають «сірою масою».Можливо, ви скажете, що винні вчителі?Працюючи заступником директора з навчально-виховної роботи, я часто буваю на уроках колег. Сучасний урок — це ярмарок інновацій, щоденне театральне дійство, від якого неможливо відвести погляд.
Але по факту ми маємо: тотальний блекаут дитячих очей, відсутність емоцій, радості, цікавості. Дитячі душі й розум охопила байдужість — до освіти, до емоцій, до життя, до всього, що відбувається навіть у країні.Шкільні свята та заходи, які педагоги ретельно готують, перетворюються на формальність.Коли я запитав учнів, які заходи вони хочуть, почув жартівливі, але страшні відповіді: «з алкоголем, цигарками, кальяном, з вульгарними танцями». І в кожному жарті, як відомо, частина правди.
В чому причина?
На мою суб’єктивну думку, причин багато:
Надмірна демократія в школі: учні отримали багато прав, а педагоги — менше можливостей впливати.
Інтернет: безмежна інформація, але її значна частина не відповідає віковим особливостям і провокує агресію.
Вільний доступ до порнографії, яку подекуди транслює навіть український кіноконтент.
Батьки, які не проводять часу з дітьми. Парадокс: багато дітей не знають навіть по батькові своїх батьків або специфіку їхньої роботи.
Відсутність позитивних прикладів. Для багатьох ідеал — блогер, який сидить на дірці напівзруйнованого туалету, знімає це й просить гроші за свій «контент».
Соцмережі й ігри дають швидку винагороду, а навчання здається «повільним» і нецікавим. Формується звичка уникати складнощів.
І це ще не весь перелік. Психологи й педагоги б’ють на сполох. Є можливість залучати фахівців, міжнародні організації — але суспільство не чує.Ми стрімко летимо вниз, і швидкість цього падіння вражає.
Зупинити його зможе лише той момент, коли влада й суспільство повернуться обличчям до школи, учнів та вчителів, а не тим, на чому сидить блогер, який «впарює» гнилий контент нашим дітям у їхні голови.
