Тема 20 ( 12.03.2020 р.)
Тема уроку: Операція “ Вісла” та “ Захід”. Ліквідація УГКЦ.
1.Операція “Вісла”.
Акція “Вісла” (28 квітня – 29 липня 1947 року) – військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки[1] та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель.
Вигнання нацистів із теренів Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося встановленням в цьому регіоні радянської влади чи комуністичних прокремлівських урядів. Місцеві комуністи відразу приступили до масштабних репресій з метою упокорення населення. Одним із інструментів, які вони використовували, стали масові депортації.
9 вересня 1944 року маріонеткові Комітет національного визволення Польщі й уряд УРСР уклали угоду про "взаємний обмін населенням": українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
На виконання цієї угоди у 1944–1946 роках із Польщі до УРСР було переміщено понад 480 тисяч етнічних українців. Використовували різні методи впливу на людей – від психологічного тиску (через пропагандистську агітацію, шантаж, залякування тощо) до фізичної сили із залученням війська.
Після закінчення терміну угоди на теренах Східної Польщі ще залишалося близько 150 тисяч українців. Радянська влада відмовилася приймати їх на терени УРСР. Тому виник задум переселяти українців углиб Польщі на малозаселені західні та північні її землі, які до завершення Другої світової належали до Німеччини.
28 березня 1947 року українські повстанці із лісової засідки вбили віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Ця подія була використана як привід для початку депортації. Наступного дня зібралося Політбюро Центрального комітету Польської робітничої партії. “Переселення українців є наслідком вбивства популярного генерала сотнею “Хріна” і здійснюється в ім'я боротьби з укр аїнськими збройними силами…” – зазначалося в рішенні про негайне переселення “української людности” на західні та північні землі Польщі.
Спочатку план називався “спеціальною операцією “Схід” і включав одночасне проведення депортації та бойових дій проти УПА. Згодом його перейменовано на “Вісла”. Для практичної реалізації створили спеціальну оперативну групу “Вісла” у склад, якої входило близько 21 тисячі військових.
Комуністична влада намагалася виправдати проведення цієї акції, представляючи її виключно як антиповстанську операцію. Цією тезою досі послуговуються деякі польські історики та політики. Насправді ж головною метою було цілковите виселення українського населення, а не лише ліквідація відділів УПА. Оскільки, по-перше, на той момент чисельність українського підпілля складала близько 2 тисяч осіб, що в 10 разів менше за кількість військових ОГ “Вісла”, по-друге, війська оперативної групи прив’язувалися саме до населених пунктів, а не до повстанських відділів, головною мішенню операції було саме цивільне населення. У планах із підготовки операції вказувалося, що її метою є “остаточне вирішення української проблеми в Польщі”.
До кінця квітня 1947 року східну територію Польщі було поділено на райони. Туди спрямовано військових ОГ “Вісла” з розрахунку від 20 до 50 солдатів на одне село. Окрім цього, 13 602 вояків чехословацької армії заблокували кордон, а 17 літаків-розвідників контролювали у прикордонній смузі ліси та гори. Родини українців поділили на три категорії: “А” – хто навмисно ухилився від виселення у 1944–1946 роках; “В” – сім’ї із військовослужбовцями; “С” – усі інші. На підтримку політики “асимілятивного розпорошення” видано додаткову інструкцію про заборону розміщення в одному селі більше однієї родини з категорії “А” або “В” та до п'яти родин категорії “С”. Сім'ї одразу трьох категорій не могли бути разом. У випадку, коли забракне індивідуальних господарств, то дозволялося доселяти до польських колоністів у фільварках.
24 квітня 1947 року Президія Ради Міністрів Польщі прийняла ухвалу в справі акції “Вісла”. О 4-й годині 28 квітня оперативна група приступила до виконання. Діяли за такою схемою: на світанку військові щільним кільцем оточували села і наказували мешканцям “зі списку” готуватися в дорогу. Тим часом солдати проводили обшуки в хатах, господарських приміщеннях і дворах, а то й підпалювали дім і обійстя. Щоб спакувати майно, давалося 2 години (інколи 15–20 хвилин). Забирати дозволяли особисті речі, харчі, худобу, запаси збіжжя та картоплі. Через поспіх і брак транспорту переселенцям вдавалося “вхопити” тільки найнеобхідніше. Нерідко встановлювали обмеження щодо ваги багажу – до 25 кілограмів на особу. Після завантаження майна, колона людей під збройним наглядом вирушала до збірного пункту. Такі “марші” подекуди тривали понад 20 годин. На одному пункті збиралися люди із кількох місцевостей і очікували на перевезення до завантажувальної залізничної станції. Пункти були переповнені. Інколи переселенцям вдавалося втекти звідти і повернутись до своїх домівок.
На “нових” місцях переселенцям діставалися залишені, часто понівечені колишніми власниками-німцями господарства. Українців було позбавлено церкви, школи й інших можливостей розвивати власне суспільно-культурне життя. Польська влада переслідувала навіть найменші прояви побутового культивування українських національно-культурних традицій.
Акція нерідко супроводжувалася насиллям: українські домівки спалювали, старовинні церкви руйнували, представників української інтелігенції та селянства за підозрою у сприянні УПА ув’язнювали у концтаборі в Явожні Краківського воєводства, створеного спеціально для “підозрілих” українців на території колишнього гітлерівського концтабору “Аушвіц – Біркенау”.
Три етапи акції “Вісла”:
- 28 квітня – кінець травня – депортовано українців з Сяноцького, Ліського, Перемишльського, Ясельського, Кросненського, Горлицького, Бжозувського і частково Любачівського повітів;
- червень – “зачистка” Любачівського, Ярославського і Томашув-Любельського, Горлицького, Новосонцького і Новотарзького повітів;
- жовтень – виловлювання українців, які втікали під час перевезень або самостійно поверталися на попереднє місце проживання, відхід загонів УПА із Закерзоння.
2. Масові депортації.
Чотири хвилі масових переселень пережили українці Західної України та південно-східних регіонів Польщі у повоєнні роки:
І. 1944–1946 роки – вивезення за угодою між УРСР і Польським комітетом національного визволення про “обмін населенням” 482 тисяч українців із території сучасної Польщі до західних і південно-східних областей України на місця, звільнені після депортацій німецьких, татарських, грецьких, болгарських і єврейських родин.
ІІ. Операція “Вісла”.
ІІІ. Операція “Захід” (жовтень 1947 року) – масова депортація населення Західної України до Сибіру. Постраждало 26 332 родини (77 291 особа).
IV. Примусове переміщення 9125 українців із Польщі вглиб УРСР унаслідок “вирівнювання” в 1951 році державного кордону між СРСР і РП. Усього з батьківщиною (Дрогобицька область) попрощалися всі мешканці 42 сіл і містечка Нижні Устрики.
Робота з історичними джерелами
Зі спогадів Йосифи Зарічної-Жаркіх, уродженки села Ляхавого Сяніцького повіту
“Ляхаву виселяли першу на всю околицю. Завезли нас на польське село Ліщавка, де тримали цілий тиждень під сторожею війська… А поляки мали час арештувати підозрілих, між іншим і мене. У паперах вписали нам співпрацю з УПА, щоб знали ті, що нас везуть, що з нами далі робити. Заладували нас усіх по п’ять родин на одну військову машину й завезли на станцію до Залужа… Вранці 2 травня заладували нас у худоб’ячі вагони… До вагонів підбігали поляки, кричали до жовнірів, щоб вивезли нас у якусь пропасть раз назавжди, кидали каміння…
Доїхали до Освєнцима, де транспорт мав перевірку. Наш поручник був настільки людський, що якось не дав нас на перевірку, з якої забирали людей до табору в Явожні. На заході, у Свідвіні, були ми 8 травня…
Тільки трохи мужчин з нашого села отримало господарства, але в таких місцях, звідки далеко було до людей і до поїзду. Я з родиною попала до села Б’ялий Здруй, до так званої земельної нерухомости… Крім нас, були там ще три наші родини, а решта – німці, яких поляки примушували до невільничої праці. Ми пішли до такої самої праці по двох днях…
По моїм селі Ляхаві залишився тільки спомин. Минуло кілька літ від виселення й поляки засадили на наших полях ліс, щоб не залишилося ні сліду від “бандеровскєй століци”. Наші люди їздять до свого села-лісу й шукають старих стежок та каменів по рідних хатах”.
Згадує Євгенія Іваник, уродженка села Гонятина Грубешівського повіту
“17-го червня злощасного 1947 до нас приїхало польське військо. І наказали, щоб у кілька годин усі були спаковані й покинули село…
Ніхто не знав куди і на зустріч якій долі. Батько усе робив мовчки. Він був білий, як стіна. По маминім обличчі весь час текли сльози…
Наш збірний пункт був у гміні Довгобичів. Звідти нас забрали возами та військовими автами до залізничної станції Вербковичі. Біля цієї станції було десь півморга загородженого дротом поля. І туди нас скидали. Плач стояв над полем під небеса…
Після кількох важких та довгих днів побуту під голим небом нас почали вантажити до товарних брудних вагонів. Наше невеличке село поділено на два воєводства – Ольштинське і Щецінське. Дорога була довга й неймовірно важка – без їжі, без води, у спеці й тривозі, що нас там жде?.. І так у брудних вагонах, разом з худобою, їхали нещасні жінки, старці і діти. Бо чоловіків у середньому віці майже не було. Ними були забиті тюрми Любліна і Ряшева, Явожно, сибірські лаґри...”
Зі слів Антона Стеця, якого разом із родиною у 8 роківвивезено із села Бережного Холмського повіту до Доброго.
“У травні-червні 1947 року до нас доходили чутки, що виселяють українців і кудись вивозять. У Березному залишилось близько 50-ти українських сімей. Багато старших віком пам’ятали евакуацію вглиб Росії. ...Був липень, люди почали готуватись до жнив. Озимина вже дозрівала, а в сусідньому селі стояли копиці жита. Другий вівторок місяця видався торговим днем і мама поїхала до Холма, батько займався господарством, а я доглядав молодшого брата. Десь о 12-ій годині в селі знявся галас. Приїхало військо, оточило село, розставило кулемети, солдати брутально поводилися з людьми. Староста Костюк разом з капітаном ходили від будинку до будинку, наказуючи залишити їх протягом двох годин і зібратися на сільському майдані… Люди почали збиратися, адже список був готовий ще з 1945 року, з часу виселення українців до УРСР...
Вранці подали підводи, і люди почали вантажити їх тим, що взяли із собою. Не вивозили тих, хто служив у польській або в Червоній армії, польські і змішані родини. Частину своїх речей ми лишили родичам. З живого інвентаря забрали дві курки, свиню, корову і коня. Коли усі вирушили до Холма, тато останній раз дивився в сторону села: в його очах були сльози. У Холмі нас зібрали на площі, оточеній колючим дротом. Не пам’ятаю, скільки днів ми ночували просто неба, тато зробив нам схованки, де я спав разом з братом. Якось зранку подали потяг, ми почали вантажитись до товарних вагонів...
У нашому вагоні їхало чотири родини: Чернецьких – дві особи, дядька Олексія – троє, тітки Ганни – троє, Йосипа Зорука – чотири особи, усього – 12 осіб. Було досить тісно, бо кожен віз свій скромний скарб. Довго стояли на станціях, нас затримували… Через кілька годин доїхали до Люблина. Тут теж тримали, бо конвоїри щось з’ясовували. Пізніше проїхали Любартів, Парчів, Остроленку, Сєдльце, в’їхали на терени Прусії. Пасажири цього незвичайного потягу обрали комітет, завданням якого було домовлятися з машиністами, щоб зупинялися у відповідних місцях, аби накосити трави для худоби. Оскільки машиністи часто мінялися, члени комітету для них часто збирали “податки”. Пригадую такий випадок. Недалеко Нарви біля колії стояли копиці сіна. Потяг затримався, люди хотіли взяти трохи сіна. Місцеві побачили і почали кричати, але паровоз дав сигнал і потяг рушив... Почалися крадіжки, в яких замішані були залізничники. Переважно крали дрібну птицю, а якось хотіли вкрасти свиню. Відтоді худобу охороняли почергово до кінця дороги. В Щецині поїзд зупинився надовго. Перший раз за тиждень дали людям поїсти теплого супу. Нарешті доїхали до Пасленка. Хтось з речами поїхав автомобілем, а хтось – підводами. Ми також сіли на підводи. Весь час нас охороняло озброєне військо. Люди не знали, куди їх везуть, …один офіцер з конвоюючих сказав: “За 20 років сліду вашого не буде”.
Розвезли нас по усьому повіту до таких місцевостей, як Єльонки, Рихлики, Сковронки, Воля Млинарська, Вільчати, а також Добрий. Найбільше “березенців” осіли в Доброму...
Дали нам маленьку кімнату (3 на 4 м) для чотирьох родин. Страви дружини готували на подвір’ї, чоловіки ходили спати на сіно. Говорили про нас якнайгірше: мовляв, прибули злодії і бандити, які мордували поляків (на наших землях було якраз навпаки)”.
3. Ліквідація УГКЦ.
|
Становище церкви. Ліквідація УГКЦ |
|
|
1 листопада 1944 р. |
Смерть митрополита А. Шептицького, обрання його наступником Й. Сліпого |
|
11 квітня 1945 рр. |
Арешт значної кількості єпископів УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим |
|
8—10 березня 1946 р. |
Відбувся Львівський собор, який скасував Берестейську церковну унію 1596 р. і проголосив об’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою. Ліквідація Української греко-католицької церкви. Репресії щодо священиків, які не приєдналися до нової церкви (заарештовано і засуджено 330 осіб) |
|
1949 р. |
Об’єднання Мукачівської єпархії греко-католиків (Закарпаття) з Руською православною церквою. Перехід УГКЦ у підпілля |
Домашнє завдання
1.Опрацювати параграф
2.Сайти:
1. Акція “Вісла”. Відзначення 50-річчя депортації українського населення з Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя [Електронний ресурс] // Торонто, 1996-97 – Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/10839/file.pdf
2. В’ятрович Володимир. Український визвольний рух на Закерзонні в 1944–1947 роках [Електронний ресурс] // В’ятрович Володимир – Режим доступу:
3. В’ятрович Володимир. Хто запустив “Віслу”, або “остаточне вирішення української проблеми в Польщі”[Електронний ресурс] / В’ятрович В. // ТСН – 26.04.2012 – Режим доступу : https://tsn.ua/analitika/hto-zapustiv-vislu-abo-ostatochne-virishennya-ukrayinskoyi-problemi-v-polschi.html
4. Гаврилюк Юрій. Акція “Вісла” – останній акт українсько-польської трагедії [Електронний ресурс] / Ю. Гаврилюк. // Історична правда – 19.02.2011 – Режим доступу : http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/02/19/25892/
5. Дашкевич Ярослав. Акція “Вісла” – Важкі питання [Електронний ресурс] / Ярослав Дашкевич // Режим доступу : http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/40866/03-Dashkevich.pdf?sequence=1
6. Документальний фільм “Вічний поклик серця” [Електронний ресурс] / Івано-Франківська телестудія “Галичина” // Режим доступу :
https://www.youtube.com/watch?v=UhG2uNJdQ4Q&feature=channel_video_title
7. Документальний фільм “Вогонь і зброя” [Електронний ресурс] / Мирослав Іваник // DocuFilm – 2008 – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=QuIt0hX2b6U
8. Документальний фільм “Двері Лемківщини” [Електронний ресурс] / FUNDACJA “LOSY NIEZAPOMNIANE” // Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=oQzIqRt3XvQ
9. Документальний фільм “Остання поїздка додому” [Електронний ресурс] / Роман Крик // Фундація “Живі долі” – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=eE4xNy2u-EI
10. Кабачій Роман. Родом із Закерзоння [Електронний ресурс] / Кабачій Р. // Тиждень.ua – 22.05.2009 – Режим доступу : http://tyzhden.ua/Publication/3681