Тема 29 ( 17.03)
Тема уроку: Митці Розстріляного відродження й апологети соцреалізму. Кінематограф. Олександр Довженко.
1.Мистецькі спілки в 1920-1930-х роках.
Бурхливий розвиток української культури сприяв створенню численних об’єднань, гуртків і студій. Так, у Києві сформувалася група неокласиків, які прагнули збагатити українську літературу найяскравішими європейськими здобутками. Вони не визнавали низькопробної масової літератури, написаної на потребу дня. До неокласиків належали такі майбутні знаменитості, як О. Бургардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський. Ідейним натхненником групи був професор, літературний критик і перекладач М. Зеров.
У Харкові сформувалися спілки селянських письменників «Плуг», пролетарських письменників «Гарт». У середині 1920-х років М. Хвильовий та М. Яловий заснували Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ).
До неї ввійшли: М. Бажан, О. Довженко, М. Куліш, П. Панч, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, Ю. Яновський, які заперечували казенно-бюрократичний підхід до творчості. Натхненником організації був М. Хвильовий — талановитий прозаїк, поет, критик і публіцист. У дискусії про шляхи розвитку української літератури в 1925 р. він проголосив гасло «Геть від Москви!», маючи на увазі недопустимість некритичного копіювання російських зразків, спрямованість на національні творчі теми й ідеї. Звинувативши його в націоналізмі, влада примусила ВАПЛІТЕ на початку 1927 р. виключити М. Хвильового зі свого складу. Через рік організація саморозпустилася.
Намагаючись витіснити з літератури «старих» митців, більшовики в 1930 р. оголосили всесоюзний призов у літературу робітників-ударників. До літературних гуртків було залучено майже 2 тис. робітників. Щоб навчити їх основ літературної творчості, було видано посібники з настановами про те, як писати романи, повісті, поеми, публіцистичні твори тощо. Проте експеримент не вдався.
Щоб поставити літературну творчість в УСРР під контроль партії, у червні-липні 1934 р. було проведено І з’їзд письменників України й створено Спілку письменників України. У творчі спілки було також об’єднано й інших митців. За допомогою спілок письменників, художників, композиторів, театральних діячів влада підпорядкувала художню творчість вимогам соцреалізму. Партійні чиновники з ідеологічних відділів отримали можливість впливати на вибір теми, визначати провідні ідеї, форму творів. Незважаючи на складні умови, творчі особистості продовжували працювати.
У цей час вийшли друком поетичні збірки П. Тичини «Вітер з України», «Чуття єдиної родини». Однак, на думку літературних критиків, за умов пристосування до вимог соцреалізму талант поета суттєво потьмянів. Півроку відсидів у в’язниці М. Рильський, однак не зрадив своїй музі. Його поетичні збірки «Київ», «Літо», «Україна», «Збір винограду» належать до високих зразків української поезії міжвоєнного періоду.
На театральній сцені продовжували свою діяльність корифеї українського театру М. Садовський та П. Саксаганський, А. Бучма, С. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Г. Юра. Усесвітньої слави зажили оперні співаки І. Паторжинський, Б. Гмиря, М. Гришко, співачки М. Литвиненко-Вольгемут, О. Петрусенко та ін.
Водночас над митцями тяжіла примара соціалістичного реалізму. Через тиск влади митці, заради виживання, мусили на замовлення радянської влади зображати історію сфальсифікованою, дійсність — лакованою та безконфліктною, а головних героїв — осяяними комуністичними ідеями тощо. Зрозуміло, що життєві реалії жорстокого комуністичного режиму залишалися поза межами художніх творів. Автори змушені були прославляти більшовицьку партію, Сталіна та його найближче оточення, соціалістичне будівництво. Це була своєрідна данина тоталітарному режимові, яку сплачували письменники за можливість жити. Наслідком цього була глибока корозія таланту, особисті драми.
Робота з термінами
Соціалістичний реалізм (соцреалізм) — єдиний офіційно дозволений «творчий метод» зображення соціалістичної дійсності на догоду компартійно-радянській владі, що панував у СРСР з 1930-х років.
Ті, хто не міг чи не бажав пристосовуватися, зазнали репресій. Більшість з них увійшли до когорти митців «розстріляного та замордованого відродження».
2. Кінематограф. Олександр Довженко
З появою звукового кіно в Україні зародився новий жанр кіномистецтва — документальне кіно. З’являються фільми на історичну й історико-революційну тематику, екранізації класичних, драматичних та оперних спектаклів. У 20-х роках в українському кінематографі відбуваються важливі організаційні й творчі події: створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), реорганізовано Одеську кінофабрику, а за кілька років розпочинається будівництво кінофабрики "Звенигора" в Києві. Розширення можливостей кіновиробництва сприяло активізації художніх пошуків митців й зумовило появу фільмів "Два дні" Г. Стабового, "Нічний візник" Г. Тасіна та ін. Проте Справжньою подією в кінематографічному житті країни став вихід на екрани картини О. Довженка "Звенигора". На думку дослідників, саме з цієї стрічки розпочалася справжня історія українського кіно.
Серед яскравих постатей світового кінематографа особливе місце належить Олександру Довженку (1894-1956) – видатному кінорежисерові, письменнику, художнику, фундаторові українського кіномистецтва.
Розпочавши трудовий шлях сільським учителем, через деякий час О. Довженко потрапляє на дипломатичну роботу до Польщі та Німеччини. Там він активно спілкується з представниками європейської художньої інтелігенції, бере уроки живопису у відомого мюнхенського професора Геккеля. Повернувшись до України, він працює художником-карикатуристом, а 1926 р. перед ним відчиняються двері Одеської кінофабрики. Саме тут починає оволодівати режисерською професією майбутній класик світового кіномистецтва.
Ранній період творчості О. Довженка мав відверто пошуковий та експериментальний характер и зумовив появу його "учнівської трилогії": "Ягідка кохання", "Вася-реформатор" та "Сумка дипкур'єра".
Всесвітньо відомим О. Довженка робить другий період його творчості, коли майстер створює три геніальні фільми – "Звенигору" (1928), "Арсенал"" (1929) та "Землю" (1930). В основу цих стрічок покладено різний матеріал – давньослов'янську легенду про дивні скарби, заховані у чарівній горі ("Звенигора"), повстання робітників на київському заводі ("Арсенал"), колективізацію в Україні ("Земля"), – що став темою фільмів і виконав функцію їх зовнішньої оболонки. Фільми об'єднує спільна ідея – авторська думка режисера про невідривність людського життя від природи, землі, Батьківщини.
Усі ці фільми вражають висотою художнього рівня. Це справжні шедеври кіномистецтва, однак все-таки найвищу оцінку і визнання світова кіно-громадськість віддала картині "Земля", включивши її до списку дванадцяти кращих фільмів усіх часів і народів.
Командно-адміністративна система дедалі активніше втручалася в творчі пошуки митця, вимагаючи від нього "Коліївщина" виконання ідеологічних настанов. Доказом цього став фільм "Щорс". У фільмі "Щорс" уперше в творчості О. Довженка починає звучати мотив трагічної самотності, кульмінацією якого стає загибель "батька" Боженка. Епізод його поховання – один із найсильніших у картині. Тут знову виникають теми життя і смерті, нерозривності зв'язків між людиною й землею, що були засадничими у фільмах "Звенигора" та "Земля". Боженко – останній, для кого Щорс був не легендою, а живою людиною. З його відходом із життя Щорс остаточно перетворюється на монумент і' стає на п'єдестал тоталітарної міфології.
Свого апогею тема трагічної самотності досягає в останній ігровій і першій кольоровій картині режисера – "Мічурін". Стрічку було створено у період, коли розпочалося переслідування генетики. Цей факт обов'язково мав бути відображений у фільмі, на що й було вказано О. Довженку. Саме тому від первісного задуму режисера – показати красу землі, цвітіння її садів і людину, яка намагається цю красу примножити, – не залишилося майже нічого. На екрані з'явився один із найпопулярніших героїв тогочасної державної міфології, який кидає виклик законам природи. Мічурінську ідею було офіційно визнано й проголошено єдино правильною. Всі її основні принципи були відтворені в останньому варіанті фільму "Мічурін".
Особливе місце у творчості О. Довженка посідає кінодокументалістика, передусім дилогія "Битва за нашу Радянську Україну" і "Перемога на правобережній Україні", знята режисером у роки Великої Вітчизняної війни. Кожний кадр із цих фільмів був сповнений почуттям гордості за свій народ, духом патріотизму, вірою в перемогу над ворогом.
1930-і роки стали періодом утвердження українського кіномистецтва. У Києві було збудовано найбільшу в Європі кіностудію. Протягом 1929-1937 рр. Київська й Одеська кіностудії випустили 180 фільмів різних жанрів. Визначне місце серед них належить кінофільмам «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) режисера Олександра Довженка. Це були картини нового стилю. Вони засвідчували любов режисера до рідної землі та народу. Творчість О. Довженка на тривалий час стала видатним явищем українського та світового кіномистецтва. Англійська газета «Обсервер» у вересні 1930 р. визнала його фільм «Земля» найвидатнішим серед тих, які були створені в СРСР. На міжнародному кінофестивалі 1958 р. в м. Брюсселі цей фільм був названий серед 12 найкращих.
Домашнє завдання
- Опрацювати параграф 25
- Відповісти на запитання
1. Поясніть значення понять «соціалістичний реалізм».
2. Назвіть найвидатніші імена з когорти митців «розстріляного відродження».
3. Назвіть імена найвидатніших учених та їхні здобутки.
4. Визначте мистецькі спілки 1920-1930-х років. Укажіть на їхні особливості.
5. Визначте риси соцреалізму. Поясніть, чому перехід митців на критерії соцреалізму призводив до «корозії таланту».
6. Чому розвиток української культури, підтримка народних традицій розцінювалися комуністами як «націоналістичний ухил» ?
7. Визначте, яку роль відводили культурі компартія та радянська влада.
Тема 28 ( 10.03)
Тема уроку: Розстріляне відродження. Антицерковна політика влади та її наслідки. Ліквідація УАЦП.
1. Розвитку культури в 1930-ті рр.
У 1930-х рр. культурне будівництво розглядалося як один із фронтів соціалістичного будівництва, на якому необхідно було здійснити «революцію в умах трудящих». Швидкими темпами створювалися умови для розвитку масової тоталітарної культури. Ця діяльність була революційною за масштабами й результатами та дістала назву культурної революції.
Культура розглядалася радянським керівництвом як важіль для зміцнення політичної влади, підґрунтя ідеології. Держава намагалася обмежити внутрішній світ людини тільки тими цінностями, які не суперечили комуністичній доктрині, діючи при цьому методами виховання, пропаганди й терору. До незгодних із генеральною лінією партії застосовувалися репресії. Практично велася жорстока боротьба з діячами культури, які прагнули зберегти національні традиції. Для України це обернулося знищенням культурної еліти. Мета культурної революції: утвердження марксистської ідеології; створення державної системи освіти; забезпечення загального мінімуму освіти; формування соціалістичної інтелігенції; утвердження методу соціалістичного реалізму в літературі та мистецтві, розвитку науки й техніки.
Робота з термінами та поняттями
Культурна революція — форма подолання культурної відсталості, боротьба з неписьменністю, насадження соціалістичної культури, єдиної ідеології в СРСР .
Соціалістичний реалізм — напрям у культурі; найбільшого поширення набув у СРСР , де вважався частиною офіційної ідеології. Основні риси: присутність нового героя — революціонера-пролетаря, комуніста, оспівування комуністичних ідеалів, відображення й оцінка життєвих ситуацій із точки зору марксизму-ленінізму, багатогранність художніх форм і проявів. Митці, які не вписувалися у визначені межі соцреалізму, підлягали утискам або вигнанню. Попри офіційність та ідеологічну спрямованість, чимало творів соцреалізму мають художню та історичну цінність.
Особливості розвитку культури в 1930-ті рр.:
- жорсткий контроль із боку держави;
- ідеологізація всіх сфер культурного життя;
- чітка визначеність форм, стилів, жанрів, смаків;
- підпорядкованість смаку вождя та його оточення;
Основна мета: показати велич, «вічність» режиму та зміцнити культ вождя;
репресії проти тих, хто своєю творчістю йшов урозріз із режимом.
Наслідки культурної революції в СРСР (УРСР):
- ідеологізація духовного життя, насильницьке впровадження партійних норм розуміння культури, ідеологічна ізоляція країни;
- ліквідація неписьменності населення, уніфікація та примітизація освіти, її ідеологічне спрямування;
- швидке формування нової інтелігенції, вихованої в комуністичному дусі (на 1941 р. — 14 млн осіб), і нищення старої;
- уніфікація духовного життя;
- використання найважливіших досягнень фундаментальної науки передусім в інтересах військового виробництва, ідеологізація наукових досліджень.
2."Розстріляне відродження".
Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 1920 — початку 1930-х рр. в Україні, якому належать високохудожні твори в галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене сталінським тоталітарним режимом
Дії влади:
1.Ідеологічний тиск на науковців, освітян, діячів культури та їх переслідування владою.
2.Боротьба проти «націоналістичних ухилів». Фізичне знищення
Жертви
- Травень 1933 р. — арешт М. Ялового і самогубство М. Хвильового.
- 1934 р. — арешт і розстріл драматурга К. Буревія, поетів О. Близька, Д. Фальківського, новеліста Г. Косинки; за ґратами опинилися письменники Б. Антоненко-Давидович і Є. Плужник та інші.
- 1937 р. — страта понад 100 осіб представників української інтелігенції (Лесь Курбас, М. Куліш, М. Яворський, В. Чеховський, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Яловий та інші)
Представники “розстріляного відродження”
Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження», умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.
Першу групу — безпосередніх жертв терору — становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто були страчені, померли в концтаборах чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Попри те, що більшість з них були реабілітовані ще наприкінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період.
Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втекти з концтаборів (Іван Багряний).
Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла ще до розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).
До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та в подальшому, не мають високої художньої вартості, індивідуальності форм і стилів та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.
3. Політика держави щодо церкви та її наслідки. Ліквідація УАПЦ.
Політика держави передбачала:
• Курс на формування атеїстичного світогляду.
• Зростання державного тиску на діяльність православної церкви, яка не вписувалася в межі офіційної ідеології.
• Утиски Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), у результаті яких у 1930 р. церква змушена була самоліквідуватися.
• Кривава розправа над священиками, церковним керівництвом (арешт близько 2 тис. священиків УАПЦ, у тому числі митрополитів В. Липківського, М. Борецького, І. Павловського).
• Масове нищення культових споруд, у результаті якого були зруйновані численні пам’ятки церковної архітектури.
• Наслідок антицерковної політики влади — глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.
VІІ. Повідомлення домашнього завдання
1.Опрацювати параграф 25
2. Підготувати доповідь на тему : “ Розстріляне відродження: доля духовно-культурного та літературно-мистецького покоління 1920-х рр. в Україні.”