І знову дата ця сумна

І знову дата ця сумна,

знов двадцять шосте квітня…

Тоді вже сіяла весна

промінчики привітні.

Тоді лунали у гаях

пташині трелі ніжні.

Вночі топились в небесах

сузір’я дивовижні.

І ось сюжет: Нічна пора.

Поснули всі поволі.

Та враз енергія ядра

з реактора на волю

рвонула так – почув весь світ:

Чорнобиль. Смерті. Лихо.

Загроза аж на сотні літ.

А в Україні – тихо…

Мовчала влада про біду,

та все ж не приховати

жахливих наслідків ходу –

світ треба рятувати.

З тривожних перших тих хвилин

пожежники боролись.

На ризик йшли всі як один,

бо мали серце й совість.

Відтак приборкали вогонь,

була снага, відвага.

Реактор взяли у полон,

надівши саркофага.

Та радіація страшна,

підступна і незрима

за кілометри ген пішла

з водою, вітром, димом.

Убита Прип’ять, сотні сіл –

мов привиди сьогодні.

Переселилися звідтіль

всі люди, мов з безодні.

Лежить в могилі Рудий ліс,

лиш каркає ворона.

Чи оживе для нас колись

радіаційна зона?

Чи тут народиться дитя?

Чи буде сміх лунати?

Герої віддали життя,

щоб монстра подолати.

Звучить відлуння тих подій

у душах наших й нині:

безжальний подих вогняний –

і рани в Україні.

Вони болять роками нам,

життям вже нашим стали…

Вклонімось славним тим синам,

що світ урятували.

Наталя Соловйова