Доброго дня, мої любі вихованці! Запрошую вас на чергове дистанційне заняття гуртка. Пропоную розглянути сьогодні тему заняття "Видатні земляки нашого краю".
Лебединщина - земля особливої долі і особливих людей. Вона подарувала людству багато постатей зі світовими іменами - лікарів, письменників і поетів, митців, громадських діячів. Пишаємося тими людьми, які створили його обличчя, створили його славу.
Кричевський Федір Григорович (22 травня 1879, м. Лебедин - 30 липня 1947, м. Ірпінь) - український художник і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940).
Один з засновників і перший ректор української Академії образотворчого мистецтва. Брат Василя Кричевського. Народився у Лебедині, нині Сумська область, в сім'ї вихрестів. Федір Кричевський здобував художню освіту в Московському училищщі живопису, скульптури і архітектури, яке закінчив у 1901 р. У 1910 закінчив Петербурзьку академію мистецтв, після чого здійснив річну подорож по Східній Європі, під час якої також навчався у Відні в Ґустава Климта, вплив котрого помітний як в філософії, так і в технічній манері Ф.Кричевського (порівн. триптих Крічевського "Сім'я" з картинами Г.Климта «Життя та Смерть», «Три віки жінки», «Поцілунок» та інші).
З 1913 Кричевський працював у Києві: викладав у художньому вчилищі (1913—1917), Українській академії мистецтв (1918—1922, був її першим ректором), у Київському Художньому Інституті (1924—1932, 1934—1941). Більшість творів художника зберігається у Національному художньому музеї.
Під час Другої світової війни залишився на окупованій території. Був головою Спілки митців України. Ніхто з друзів та колег не зрадив його з дружиною, незважаючи на їх походження. Наприкінці війни намагався виїхати на Захід, де вже перебував його брат Василь, але поїзд в якому він їхав не встиг відійти далеко від Кеніґсберґа, через швидкий наступ Червоної Армії. Кричевський був зааррештований НКВД і засланий до селища Ірпінь Київської області, де й помер з голоду, незважаючи на поміч, яку отримував від Тетяни Яблонської.
Перепохований у Києві на Лук'янівському цвинтарі в 1965. На його честь названо вулицю у Києві.
Іван Никифорович Стешенко
Ім’я співака Івана Никифоровича Стешенка майже невідоме нашим сучасникам. Проте артиста порівнювали з Шаляпіним – вони не раз співали в одних концертах. Стешенко завойовував серця слухачів Європи, Америки… Але трагічна доля спіткала його. Коротке, мов блискавка, життя було відпущено Івану Стешенку, але воно ввібрало в себе і безмежну світову славу, і страхіття тогочасного державного режиму, тієї дійсності, коли було зроблено все. Щоб загасити яскравий промінь його таланту.
Іван Никифорович Стешенко народився 24 січня 1894 року в Лебедині. Родина була заможна: батько мав дві крамниці, прекрасний родовий будинок, який і досі зберігся. Та в нього було головне багатство – дивний голос (бас), що милозвучно лунав у церковному хорі. А також під час домашніх вечорів.
Безцінний дар – голос – успадкували обидва сини: Іван і молодший за нього на два роки Павло (згодом працював у Харківському оперному театрі). Брати з самого дитинства співали в церковному хорі Соборно – Успенської церкви, що стояла в центрі Лебедина.
Юнак, продовжуючи співати в церковному хорі, почав виступати як соліст. З 1910 року, навчаючись у Сумському реальному училищі (зараз СШ № 4), він співав у хорі цукропромисловця, мецената Павла Івановича Харитоненка, а також у церковному хорі села Михайлівка. Що неподалік від Лебедина.
Графи Капністи відіграли значну роль у долі Івана Стешенка; старий граф Василь Олексійович уперше «відкрив» обдарованого хлопчика, а його син – Олексій Васильович – спрямував Івана на професійний шлях. На пропозицію графа щодо навчання співу юнак виказав палке бажання вчитися в Італії, але граф спочатку відправив його до Петербурга – до відомих педагогів І.В. Тартакова та Д.Л. Бухтоярова і фінансував його навчання.
Через деякий час Іван разом з артистом Маріїнського театру тенором Є.В. Віттінгом виїхав до Італії. Його мрія здійснилася за допомогою покровителів – графа О.В. Капніста і, особливо сумського мецената П.І. Харитоненка, який дав необхідні кошти. Три роки тривав «італійський період» - навчання у кращих педагогів.
Перше визнання прийшло до Стешенка 1914 року. Він узяв участь у міжнародному конкурсі молодих співаків у Пармі і здобув першу премію. Відразу його було запрошено в різні оперні театри. Чотири сезони Стешенко за контрактом працював у Київському оперному театрі.
У 1921 році актор захворів. І виїздить за кордон спочатку на лікування, а згодом для удосконалення своєї виконавської майстерності. Співак виступає у Варшаві, Лондоні, Польщі з концертами, які принесли йому великий успіх.
Згодом імпресаріо І. Каців почав широко рекламувати молодого співака, сподіваючись перетягти його до Америки, та Стешенко не дає на це згоди. Лише згодом він укладає контракт з «Чікаго сівік опера компані». 16 жовтня 1922 року в Чікаго відбувся його перщий концерт. Як зазначили газети, Стешенко переконав публіку, що він має всі підстави називатися «молодим Шаляпіним».
1924 року Іван Стешенко їде в гастрольну подорож по США, а через рік підписує контракт у Філадельфії з «Ла Скала - опера» та Вашінгтонською національною оперою. Протягом 1926 – 1927 років – він прем’єр «Гранд – опера компані» у Філадельфії.
Іван Никифорович Стешенко з тріумфом виступав у Нью – Йорку, Філадельфії, Бостоні. У 1930 році гастролював у Парижі, Варшаві, Берліні, наступного року – в Англії. Де б за кордоном не співав Іван Никифорович, завжди в концертні програми включав твори українських композиторів: «Ой три шляхи широкії…» М. Лисенка, «У долині село лежить…» Я. Стерового, українську народну пісню «Ой кум до куми залицявся…» та інші.
За творче життя Стешенко опанував майже всі існуючі оперні партії, але ключова – партія царя Бориса в опері М. Мусоргського «Борис Годунов». Саме роль Бориса ставала в усі часи індикатором таланту її виконавців, вона була визнана вершиною творчості трьох геніальних співаків: Ф. Шаляпіна та двох лебединів – І. Стешенка та Б. Гмирі.
Стешенко виконував партію Бориса спочатку англійською мовою, але в 1930 році, за його особистим проханням, опера була поставлена мовою оригіналу на Філадельфійській оперній сцені, після чого газета «Дейлі ньюс» від 14 листопада 1930 року писала «Легенда про те, що «Борис Годунов» без Шаляпіна – ніщо, була спростована басом Стешенка, Стешенко – величина в ролі, яку Шаляпін досі тримав у своїх руках. Подібного Стешенку в ролі Бориса немає».
Взагалі для Івана Никифоровича ніби не існувало мовних обмежень: він вважав за необхідне виконувати твори мовою оригіналу, тому оперні партії співав вісьмома мовами, концертний репертуар – одинадцятьма.
З великим хвилюванням Стешенко зустрічався з українськими емігрантами, дарував їм народні пісні, твори на вірші Шевченка. Проте визнання таланту Стешенка в усіх країнах, де він бував, не зменшило його щирого бажання працювати в Україні, для свого народу.
Іван Стешенко повернувся в Харківський оперний театр. Але хто міг би передбачити, що зроблений крок виявиться фатальним для його подальшого життя?
Час від часу артист з незмінним успіхом виступав у Одесі, у Великому театрі в Москві. Як завжди, плідно, наполегливо працював, відточував майстерність, ніколи не зупиняючись у своїй творчості. Як згадувала його дружина , він «ніякої халтури не припускався у своєму мистецтві, ні за які гроші не виступав перед публікою, якщо був «не у формі», без впевненості співати гарно… його девіз – співати або вмерти! Це був подвиг…Будь – які жертви він приносив заради співу. Він як птах – не співати він не може».
В 1934 році перейшов працювати з оперного театру до Харківської філармонії. І знову гастрольні поїздки – Урал, Далекий Схід, сибірська тайга… співак щедро дарував свій талант шахтарям, робітникам, колгоспникам. Його концерти (а їх відбулося в тих краях понад 60) перетворювалися в мистецьку подію, іноді, якщо в якомусь містечку не було фортепіано (наприклад, у Хабаровському краї), то інструмент перевозили із сусіднього міста, а одного разу моряки Тихоокеанського флоту несли рояль на руках цілий кілометр.
Зовсім іншою була зустріч з рідним містом. Коли у 30-ті роки Іван Никифорович завітав до матері в Лебедин, влада заборонила йому виступ у місцевому Будинку культури. І тоді він заспівав для земляків біля своєї хати – у садочку.
Коли знайомишся з біографією І.Н. Стешенка, на думку приходять слова: «Геній і злодійство – дві речі несумісні».
Життя великого співака раптово обірвалося на 43 – му році; приблизили цей кінець хвороба нирок, страхітливі життєві умови. Жодна газета України не відгукнулася на кончину свого геніального сина. Такий був час…урна з прахом І.Н. Стешенка знаходиться в стіні колумбарію Донського монастиря в Москві.
Ім’я видатного співака тривалий час не згадувалося – інакше і бути не могло, бо він походив із купецького роду.
Таким був і залишається для нас геніальний співак із світовим іменем, «український Шаляпін» з Лебедина. Зусиллями ентузіастів Лебедина, з допомогою багатьох небайдужих до українського мистецтва людей була створена і 19 квітня 1996 року відкрита у Лебединському краєзнавчому музеї велика експозиція, присвячена життю і творчості І.Н. Стешенка. На будинку, де народився співак, відкрито меморіальну дошку.
https://drive.google.com/file/d/1XvKstM1_Gsx4Gh8CYcrD0e4Hgc-cpcoO/view?usp=sharing літературно-мистецька спадщина
Ситенко Михайло Іванович ( 31 жовтня (12 листопада) 1885, село Рябушки, нині Лебединського району Сумської області - 13 січня 1940, Харків) — український хірург-ортопед, травматолог. Член-кореспондент АН УРСР (з 1934). Заслужений діяч науки УРСР (1936).
Михайло Іванович Ситенко народився в селі Рябушки, нині Сумської області. По закінченні медичного факультету Харківського університету працював у Харківському жіночому медичному інституті. У 1914—1918 роках перебував на військовій службі. Від 1921 року — головний лікар Харківського медико-механічного інституту, з 1926 року — директор Харківського науково-дослідного інституту ортопедії та травматології і керівник першої в Україні кафедри ортопедії при Харківському інституті вдосконалення лікарів. Засновник і редактор журналу «Ортопедия и травматология» (1927 — 1941). Ситенко створив нові форми травматологічних лікувальних установ в Україні, працював у галузі воєнно-польової хірургії, кісткової пластики, травматології, опрацював низку оригінальних операцій. Ім'я Ситенка 1940 року надано Українському науково-дослідному інституту ортопедії та травматології у Харкові.
Савченко Марія Харитонівна народилася 27 квітня (10.05) 1913, в с. Токарі-Бережки Лебединського району - працівник сільського господарства, двічі Герой Соціалістичної Праці (1948, 1958 р.р.), заслужений працівник сільського господарства УРСР (1973 р.). Народилась у селянській сім'ї. Закінчила курси лікнепу.
З 1929 - телятниця, доярка колгоспу „Червона Зоря" (потім - їм. Леніна) Лебединського району. У роки Великої Вітчизняної війни перебувала в евакуації у Вольському районі Саратовської області. З 1944 року - доярка, з 1962 року - завідуюча фермою колгоспу ім. Леніна Лебединського району. Закінчила в І966 році Маловисторопський сільськогосподарський технікум. Одержувала по 5400-8900 кг молока від кожно корови.
Ініціатор соцзмагання серед тваринників області за 5-тисячні надої молока. На базі молочно - товарної ферми, яку очолювала Савченко М. X. створено обласну школу передового досвіду.
Живописець, графік, художник, поет Давид Давидович Бурлюк
15 січня 1967 р. у м. Хемптон-Бейз, штат Нью-Йорк, США, помер Давид Давидович Бурлюк - поет, теоретик мистецтва, літературний і художній критик, видавець, "американський Ван-Гог". Один із чільних творців українського модернізму початку XX століття. Відомий, як лідер вітчизняного футуризму. За заповітом його тіло піддали кремації, а прах родичі розвіяли над водами Атлантики.
Дружина Марія Бурлюк (ур. Єленевська) – мемуаристка, видавець була на 12 років молодшою; вона не мислила життя без чоловіка, з яким прожила в мирі та любові 48 років. Її не стало через пів року, того ж 1967 року.
За словами онуки, обоє заповідали розвіяти свій прах за вітром. Після смерті Давида Давидовича в його помісті був відкритий меморіальний музей, заснований Фондом Давида Бурлюка.
Народився Давид Давидович Бурлюк 21.07.1882 на Лебединщині, поблизу с. Рябушки, на хуторі Семиротівщина. Було то у старій козацькій родині, про що у автобіографічній книзі "Сходинки моїх років" Давид Бурлюк писав: "друге наше прізвисько – "писарчуки", бо пращури наші були запорізького вільного війська писарями". Місце свого народження Бурлюк називав «гніздом Бурлюків». Саме на Лебединщині у майбутнього митця зароджується любов до образотворчого мистецтва. До переїзду батьків навчався в Олександрівській чоловічій гімназії м. Суми.
У 1898–1899 роках навчався в Казанській художній школі. У 1902-1903 роках навчався в Мюнхенській школі Антона Ашбе та в Академиї мистецтв – у Вільгельма фон Діца, Франца фон Штука и Карла фон Марра. В 1904 році продовжує навчання у Кормона в Парижі.
Середина 1900-их років у плані художньої манери відрізняється, по виразу самого Бурлюка, "відчайдушним реалізмом".
У січні 1909 року Бурлюк бере участь у виставці «Салон» у Санкт-Петербурзі, яку організував Сергій Маяковський. У цьому ж році він організовував виставку «Вінок - Стефанос». А потім були Одеса, Київ, Рига. Восени 1909 року Давид Давидович створює товариство «Гілея», яке об’єднує художників і письменників України та Росії. Вони проводять диспути, спектаклі, виступи. 1910 року Бурлюк вступає до Московського художнього училища живопису, різьблення та архітектури, де знайомиться з Володимиром Маяковським і зближується з ним. Друга виставка «Салону» принесла Д. Бурлюку справжній успіх. Його українські пейзажі, які складали більшу частину експонатів, були продані.
1917 почалася громадянська війна. Він їде в Сибір: спочатку в Томськ, потім Нікольск-Усурійський і Владивосток. Всюди пропагує своє мистецтво, заробляє гроші для утримання сім'ї: дружини і двох маленьких синів. Згодом Давид Бурлюк дістає візу і від'їздить до Японії. 1 жовтня 1920 року військовий корабель, на якому подорожува ла сім’я Бурлюка, досяг берегів Японії. І вже через два тижні в Токіо відкривається його виставка, так званий «ляпас громадському смаку», який дав поштовх поширенню футуризму в «Країні сонця, що сходить». Упродовж двох років художник організовував виставки в різних містах Японії. Там художник так само не став сидіти на місці, він писав в «Русский голос», видавав свої твори, поширював їх на колишній Батьківщині, займався виданням свого власного журналу. Звичайно, він брав участь у виставках радянських художників.
Несподівано трапилося нещастя у сім'ї Бурлюка – в 1920 році розстріляли Миколу, брата Давида Давидовича. Тяжко пережив Бурлюк цю звістку, прийшло розуміння: повертатися на Батьківщину - небезпечно. Він звертається до посольства США за дозволом виїзду до Америки. Дозвіл даний, і 17 серпня 1922 року на борту пароплаву «Імператриця Росії», маючи в багажі 200 живописних полотен, Бурлюк разом з дружиною і матір'ю прибуває до США. Він оселився на Лонг-Айленді у Нью-Йорку. Розпочалася його 45 річна американська "Одіссея".
Давид Бурлюк - богемний, стильний, епатажний українець, батько футуризму
https://www.youtube.com/watch?v=-d8TggPVq1g&ab_channel=ArtWayMusic
Поет, пісняр, перекладач Володимир Мордань народився 15 січня 1937 року поблизу Василівки, у невеличкому селі Новосельське, в родині хліборобів, "дитина війни".
Після закінчення 7 класів Василівської школи (1952) продовжив навчання в Лебединському педагогічному училищі ім. А.С.Макаренка (закінчив у 1955). В цей час на сторінках районної газети «Соціалістичне життя» ( з 1962 року «Будівник комунізму») з’являються його перші твори. З 1958 року поезії В. Морданя починають друкуватися в республіканській та союзній періодиці. Через чотири роки, побачила світ його перша поетична книжка «Задесення моє» (1962). Після закінчення Ніжинського педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя (1961), він працює у Києві, спершу у газеті «Радянська освіта», журналах «Україна» і «Ранок», а потім - старшим редактором видавництва «Музична Україна», начальником відділу Державного комітету з питань науки і техніки України. У 1966 році Володимира Морданя приймають до Національної спілки письменників України, тривалий час він був відповідальним секретарем Київської організації Національної спілки письменників України.
Багато віршів нашого земляка покладено на музику. Ряд поезій поет присвятив рідній Лебединщині. Він є автором збірок поезій: «Задесення моє», «Ритми», «Листопад», «День», «Дерев зелені біоструми», «Лебедин», «Калиновий вогонь»(збірка вокальних творів), «На рушнику зорі», «Осінні жовті письмена», «Тріолети», «Райдуги підкова»; збірки гумору та сатири «Це Європі далеко до нас»; збірок віршів та казок для дітей «Летіть, пливіть та їдьте», «Сонячний ранок», «Де весняночки кують», «Коваль нот», «Літо починається», «Гей, сурмаче!» (збірка вокальних творів), «Кругла казочка».
Низку творів Володимира Морданя покладено на музику (збірник «Калиновий вогонь», 1984; Київ), а також перекладено білоруською, молдовською, російською, татарською та іншими мовами. Пісні на вірші В. Морданя звучать у виконанні хорових колективів, народного артиста України В. Бокоча та В. Турця, В. Купріної. Володимир Григорович здійснив чимало перекладів українською мовою популярних радянських пісень, творів білоруських, аварських поетів.
Помер Володимир Григорович Мордань 05 лютого 2017 року в Києві, на 81 році життя. Похований на своїй батьківщині в м. Лебедин на Сумщині.
Відзнаки
Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва» 1982
Відзнаки
Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва» 1982
• Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Олександра Олеся (2003)
• Лауреат літературної премії імені Ярослава Дорошенка.
• Відмінник преси
• Почесна грамота Міністерства культури і мистецтв України (2003)
• Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України — 2005
• Дипломант республіканського конкурсу патріотичної пісні,
• Лауреат пісенного конкурсу журналу “Україна”
Рибалко Павло Семенович. Маршал бронетанкових військ. Двічі Герой Радянського Союзу.
Народився 4.11.1894р. у с. Малий Вистороп Лебединеького району Сумської області в сім'ї робітника.
Закінчив курси удосконалення вищого командного складу в 1926 р. і 1930 р., Військову академію ім. М. В. Фрунзе в 1934р.
На фронтах Великої Вітчизняної війни - з травня 1942 року. Командував 5,3-ю гвардійськими танковими арміями, які відзначилися в операціях на Брянському, Південно-Західному, Центральному, Воронезькому, 1 -му Білоруському і 1 -му Українському фронтах. Після війни - 1-й заступник командира, а з квітня 1947 р. - командир бронетанкових і механізованих військ Радянської Армії, депутат Верховної Ради СРСР 2-го скликання.
За визначні заслуги перед Батьківщиною Павло Семенович нагороджений двома Золотими Зірками Героя Радянського Союзу, двома орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, трьома орденами Суворова І ступеня, орденами Кутузова І ступеня, Богдана Хмельницького І ступеня, медалями та орденами зарубіжних країн.
Гмиря Борис Романович (23 липня (5 серпня) 1903, м. Лебедин, тепер Сумської області - 1 серпня 1969, Київ) - український оперний і камерний співак (бас-кантанте). Народний артист СРСР (1951).
Народився у бідній родині в місті Лебедин. З раннього дитинства заробляв на хліб, працюючи де доведеться.
1930 вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту, який закінчив 1935.
1939 закінчив Харківську консерваторію.
Навчався вокалу у відомого педагога Павла Голубєва, учня славнозвісного Федеріко Бугамеллі. Водночас (від 1936) став виступати на сцені Харківського оперного театру.
Борис Гмиря - харизматична постать у світовій і українській культурі, чий духовний потенціал має загальнолюдський, глобальний масштаб. Він єдиний з надзвичайною силою інтегрував українську вокальну школу і українську музичну культуру в світовий контекст. І зробив він це, живучи і працюючи в себе вдома, в Україні, а не в чужих світах.
Твори у виконанні Б.Гмирi включені в найпрестижніші музичні каталоги, а ім'я прикрашає списки найвидатніших вокалістів світу. У 1962 воно внесене до престижної Міжнародної енциклопедії "Whо іs whо?", 1992 - до списку ста славетних українців за тисячолітню історію України, 2001 - до альманаху "Видатні діячі України минулих століть", 2002 - до альманаху "Золота еліта України".
Б.Гмиря за 20 років творчої діяльності (бо 13 - боровся з чиновництвом від культури, бездарними диригентами і співаками) наспівав 1200 творів, з яких на сьогодні у його фонотеці зберігається понад 600, з них: 300 українських народних пісень та романсів; 300 російських та західних пісень і романсів; 40 оперних партій (проспівав 75 арій).
"...В особі Бориса Гмирі щасливо поєдналися художня інтуїція, яскравий артистизм і емоційність, з одного боку, і раціональний спосіб мислення, здатність до аналізу, з іншого. Бог обдарував Б.Гмирю надзвичайної краси і сили голосом, здатним зачаровувати мільйони людей, торкатися найпотаємніших струн їхніх душ. А він зумів розпорядитися цим Божим даром, не розгубити його.
Митець добре знався на живописі, скульптурі, театральному мистецтві, часто відвідував художні виставки, спектаклі в різних театрах, і завжди мав власну думку щодо того чи іншого явища. Безумовно, такий колосальний багаж знань, вражень, винятковий художній смак та загальна культура сприяли формуванню неповторного виконавського стилю Бориса Гмирі. Його спів ніс у собі неповторну своєрідність, образність, задушевність. У його манері захоплювала бездоганна вокальна кантилена і кришталево чиста інтонація. Борису Романовичу були притаманні рідкісний артистизм і сильний темперамент, поєднані з почуттям міри і бездоганним смаком. Він був надзвичайно суворий до себе в питаннях музичної інтерпретації, не дозволяв собі жодних зовнішніх ефектів. Все було підпорядковано основному - художньому задумові композитора, а також виразності донесення до слухача музичного твору" (Ганна Гаврилець, 2003 рік). Звідси природним є те, що виконання ним таких складних циклів, як "Перські пісні" А.Рубінштейна, чи "Зимовий шлях" Ф.Шуберта вважаються еталонними. А простенький опус "П'ятиденка" Д.Шостаковича перетворив на виконавський шедевр. При його запису на платівку у фірмі "Мелодія" присутній на цьому композитор розплакався і весь час повторював: "Невже я написав таку генільну музику".
Особливо бережно і побожно ставився Гмиря до української класики та народних пісень і романсів. Зокрема Він наголошував, що ставить собі завдання "Змити дилетантський намул з української пісні і подати її в усій доброчесності народній".
Готуючи концертну программу з творів Т.Шевченка просив композиторів створити музику до деяких творів, яка не була б "густою" і не відволікала на себе душу і серце поета. Борис Романович власноруч вносив позначки в нотний текст щодо динаміки, штрихів та агогіки (змінював f на p чи навпаки, згідно з концепцією, додавав чи знімав акценти, вказував, де робити смислову паузу чи фермату). Це стосується таких романсів, як "Чого мені тяжко"на сл. Т. Шевченка, "Сонце заходить", "Зацвіла в долині" та інших. Робив він це надзвичайно коректно і делікатно. Ніколи не дозволяв собі звуковисотної, гармонічної чи ритмічної зміни без погодження з автором. Всі пропоновані ним корективи логічні й виправдані, позаяк випливають з концепції твору, власної виконавської інтерпретації і сприяють виразнішому і повноціннішому художньому ефектові.
За виконавською манерою Бориса Романовича можна порівняти хіба що з незабутнім Святославом Ріхтером. Він, як і Б.Гмиря, не визнавав зовнішніх ефектів, глибоко проникав у суть музичного твору, був правдивим і чесним у своїй творчості.
Надзвичайно ретельно Борис Романович працював над камерними творами: глибоко проникав у суть поетичного тексту, шліфував вокальну інтонацію, доводячи її до довершеності. Музична інтонація, поетичне слово і тембр у його виконанні становлять неподільну єдність. Особливо важливими для нього були чіткість дикції, чистота мови і виразність слова. Зокрема, він писав: "...І композитори, і ми, вокалісти, повинні дуже уважно ставитися до слова, щоб якнайкраще і повніше передати слухачам його зміст і красу. Донесене, забарвлене голосовими барвами слово, б'є прямо в серце, злегка торкаючись розуму. Слово може бути відповідно забарвлене тільки тоді, коли внутрішні переживання актора пошлють відповідні імпульси" (Б. Гмиря, 1958).
Митець тонко відчував тональність твору: в багатьох клавірах романсів його рукою написані побажання щодо її заміни. Пояснюється це не теситурними обмеженнями співака. Навпаки, його могутній голос легко опановував будь-який твір не лише басового, а й баритонового репертуару. Всі тональні зміни, що він пропонує, продиктовані, насамперед, його тембровим відчуттям: він знаходить більш адекватну тональність для найповнішого відтворення концепції виконуваного твору.
Скільки душевного тепла вкладав він у кожну музичну фразу, у кожне слово! Здавалося, що весь національний дух українців, генетичний код народу сконцентровані у його голосі. Тому спів Бориса Гмирі зворушує до глибини душі, пробуджує історичну пам'ять, національну свідомість і гордість за свій народ, свою Вітчизну.
Співак надзвичайно серйозно вивчав фактуру романсу чи пісні, він не обмежувався засвоєнням лише вокальної партії, залишаючи фортепіанну для акомпаніатора. Для Гмирі музичний твір - це цілісність, де всі складові взаємопов'язані. І акомпанемент своєю чергою доповнює концепцію твору манерою гри, стилем виконання. Це виявляється в інтонуванні, фразовому мисленні, динаміці, а також штрихах і артикуляції..." (Ганна Гаврилець, композитор, 2003 р.)
Життєдайним джерелом його генію були Материнська любов, кохання та тисячолітня історія України. Вони його живили, а він їх палко кохав і прославив на весь світ.
Народився геній вокалу у відомому історичному містечку Лебедині на Сумщині. З 11 років почав працювати, щоб допомагати родині. Лише у віці 27 років отримав атестат про середню освіту. У 1930 Борис Гмиря, зарахований студентом у Харківський інженерно-будівельний інститут. На четвертому курсі його, запрошують на прослуховування до консерваторії. За особистим розпорядженням тодішнього наркома освіти М.Скрипника Б.Гмиря, як виняток, одержує право навчатися у двох вузах одночасно, які й закінчив з відзнакою. На третьому курсі консерваторії студентові Б.Гмирі запропоновано роботу в Харківському театрі опери, де він і працював до її закінчення навчання.
У 1939, серед 77 співаків з колишнього СРСР, які брали участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві, молодий Гмиря стає лауреатом. Тут же йому пропонують роботу у Великому театрі СРСР, Ленінградському та Мінському оперних театрах. Але Б.Гмиря ці пропозиції відхилив, оскільки не уявляв своєї діяльності за межами України. У 1941 Б.Гмирі присвоєно звання "Заслужений артист УРСР". У 1951, на Декаді українського мистецтва у Москві, за особистим підписом Сталіна Б.Гмирі присвоєно звання "Народний артист СРСР", замість "Народний артист УРСР". У 1952 присуджена Сталінська премія, в 1960 - нагороджений орденом Леніна.
У 1932-1933, з голоду померли батько і сестра Б.Гмирі. У 1941 його хворого залишили в Харкові, який через декілька днів був окупований німцями ті, хто відповідав за його евакуацію. Це згодом стало на все життя приводом для цькування співака новітніми Сальєрі і врешті причиною передчасної смерті.
Катастрофічно позначилося вимушене перебування Б.Гмирі в окупації і на географії гастролей. Його не випускали на гастролі до розвинутих капіталістичних країн. Гастролював у Китаї, Угорщині, Болгарії, Чехословаччині, Польщі та Югославії.
У 1957, у розквіті творчих сил, змушений залишити роботу в Київському театрі опери та балету, де, на превеликий жаль, всі роки праці в ньому не знав спокою.
Після виходу на пенсію Б.Гмиря в театрі працює лише як гастролер, а тому вистави з його участю у Києві відбувалися дуже рідко.
Борис Гмиря у ролі Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка.
Не дивлячись на те, що Б.Гмиря ніколи не викладав у музичних закладах, оскільки гастролював і співав до останнього дня свого життя, його учнями себе вважають такі всесвітньо відомі співаки як:
Євген Нестеренко (бас, професор, Московської консерваторії): "Для мене Борис Романович є найкращим камерним співаком з усіх, яких я коли-небудь чув, я маю на увазі і наших, і зарубіжних. Я вважаю, що Б. Гмиря був одним із моїх учителів у мистецтві співу (1983 р.);
- Микола Гюзелев, (Болгарія, бас "Вечірній Київ", 1986, "...Його лекції я навічно запам`ятав... Пройшли роки, я став чи не наймолодшим виконавцем ролі царя Бориса. На відміну від багатьох виконавців, я співаю прощальні слова царя Бориса точно так, як їх написав композитор і виконував Б. Гмиря... Зустріч із Борисом Гмирею вплинула на мій вибір між художником і співаком";
Надгробок Бориса Гмирі на Байковому кладовищі. Поховано на Байковому цвинтарі. 1979 встановлено надгробок (скульптор К. Кузнєцов).
Борис Гмиря - Українські пісні і романси
https://www.youtube.com/watch?v=TYCf81dJ_4M
Стешенко-Куфтіна Валентина Костянтинівна
Вона виконувала твори "Із зворушуючою силою художньої переконливості"
Стешенко-Куфтіна Валентина Костянтинівна народилася 20 січня (2 лютого) 1904, у місті Лебедин Харківської губернії. У 1923 році закінчила Київську консерваторію за класом фортепіано Фелікса Блуменфельда, у 1925–1935 роках викладала у студії при консерваторії. Концертувала у Києві, Москві і Ленінграді (1924–1930 роки).
Починаючи з 1928, року збирала і вивчала музичний фольклор; учасниця фольклорних експедицій на Керченський півострів, Далекий Схід, до Північної Осетії і Грузії. У 1930–1933 роках — разом із чоловіком, археологом Борисом Куфтіним, що був репресований — на засланні у селі Кубенське Вологодської області, де керує хором у клубі.
У 1933–1952 роках — у Грузії, де з 1935 року викладає спеціальне фортепіано в Тбіліській державній консерваторії (з 1942 року — професор, у 1947–1950 роках — завідувачка кафедри фортепіано, також читає курс лекцій з історії та теорії піанізму). З 1935 року — науковий співробітник етнографічного відділення Державного музею Грузії. У 1936 році концертом «Фольклорний жанр у сучасній музиці» поновлює свою виконавську діяльність. Розквіт виконавської творчості піаністки припав на 1938–1951 роки. У цей період Стешенко-Куфтіна виступає переважно у Тбілісі, виконуючи
твори Й. С. Баха, Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шопена, Брамса, Рахманінова, Прокоф'єва. Її високохудожнє виконання здобуло великого визнання публіки. Гру Стешенко-Куфтіної високо цінували Генріх Нейгауз та Святослав Ріхтер.
У 1952 році часово викладає у Київській консерваторії. Серед відомих учнів — Всеволод Воробйов, Марина Натішвілі, Хана Май, Емма Файнштейн, Борис Юшанцев, Людмила Піралішвілі. Є першою виконавицею творів Б. М. Лятошинського у 1920-ті роки, які вона виконувала «із зворушуючою силою художньої переконливості» (І. Ф. Белза). Їй Лятошинский присвятив свою Сонату № 1 op. 13 (1924). Борис Олексійович Куфтін помер 2 серпня 1953 на 61 році життя, Валентина Костянтинівна померла 26 серпня 1953 у віці 49 років, у селищі Лієлупе (Юрмала)) через 24 дні після коханого чоловіка.
