“Київські неокласики” (або «п’ятірне гроно») – це група українських поетів та письменників-модерністів початку ХХ століття.
До групи київських неокласиків належить: Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Загалом близько 40 письменників належали до угруповання “неокласиків”, але ядро складало “п’ятірне ґроно”.
Ця група молодих поетів протиставляла себе поетичним експериментам футуристів і пролетарському мистецтву.
«Київські неокласики» не мали ні програми, ні статуту. Їх об’єднувало захоплення античністю, французькі парнасці, українське бароко й, звичайно ж, дружні стосунки.
Творчість київських неокласиків належить до напрямку модернізм.
Поетів-неокласиків назвали “київськими”, тому що всі вони від 1923 року жили й працювали в Києві
Київських неокласиків називали гроном п’ятірним за поетичним висловом Михайла Драй Хмари “Гроном п′ятірним нездоланих співців” у сонеті “Лебеді”.
До київських неокласиків літературознавці зараховують ще й Віктора Домонтовича (єдиний прозаїк серед «неокласиків»). Його називають шостим у «гроні п’ятірнім».
Неокласики були високоосвіченими людьми, знали іноземні мови. Вони дбали про поезію високого стилю, аристократичну за духом, вільну від сентиментів і народницьких мотивів. Вони хотіли створити високу вітчизняну культуру і перекладати українською світову класику.
У 1925-1928 рр. «київські неокласики» висунули гасло «До джерел!», що означало творче переосмислення національної та зарубіжної традицій у контексті нових викликів часу. Вони дбали про загальнолюдські мистецькі цінності, намагаючись уберегти їх від впливу більшовицької ідеології, несмаку й скороминущої буденності.
В українській літературі неокласики започаткували поезію нового типу: якщо до них панівною була фольклорна традиція, то тепер відродилася книжна, тобто ренесансно-барокова.
Для “київських неокласиків” був характерний культ вишуканих поетичних форм, віртуозної ритміки. Поетичний жанр, якому вони віддавали перевагу – це сонет.
«Любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури» — естетична концепція неокласиків, сформульована М. Рильським.
Її вороже сприймали в тогочасному мистецькому середовищі, яке культивувало оспівування робітника, вождя, нової більшовицької країни й пролетарських ідеалів. Творчість неокласиків критикувала і влада, і авангардисти. Вона була незрозуміла й пересічним читачам, бо тоді люди мали невисокий рівень освіти.
Лідером неокласиків був М. Зеров, який разом з побратимами П. Филиповичем і М. Драй-Хмарою були знищені сталінським режимом. Юрій Клен виїхав до Німеччини. М. Рильському пощастило вижити в горнилі сталінських репресій і продовжити творити, але він був вимушений пристосовуватися та став офіційним радянським поетом.
Своєрідним естетичним кредо київських «неокласиків» є сонет Миколи Зерова «Pro domo» («На захист», початкова назва – «Молода Україна»):
Класична пластика, і контур строгий,
і логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,
Парнаських зір незахідне сузір'я
Зведуть тебе на справжні верхогір'я.
Спільні риси творчості
«аристократизм духу», протистояння духовній варваризації суспільства;
орієнтація на довершену культуру поетичного мислення й дисципліну поетичного мовлення;
тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями;
захоплення досконалістю античної лірики, літератури відродження та класицизму, філігранністю творів французьких «парнасців»
Сонет (sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед.
Найвищого розвитку досягає сонет у творчості неокласиків М. Зерова, Максима Рильського й інших.