Вчителі, які мають 10–15–20 років стажу, зазвичай не кидають педагогічну кар'єру ні з того ні з сього.
Вони інвестували в неї найкращі роки свого життя.
Вони вибудовували стосунки, витрачали власні гроші та час на здобуття дипломів і сертифікатів, свідомо відмовляючись від інших фінансових вигод заради навчання та професійного розвитку.
Вони вкладали колосальні зусилля, щоб стати справжніми майстрами своєї справи.
І коли людина з таким величезним багажем вирішує, що їй краще піти, – це чіткий сигнал, що керівникам усіх рівнів у системі освіти час серйозно замислитися, що з нею не так.
Маю 35 років педстажу у школі та коледжі(заступнк директора з виховної роботи), гімназія (заступник директора з навчально-виховної роботи). Безлад у МОН, сумбур "інновацій" і паперова лавина поставили жирну крапку на моїй фаховій діяльності.
Залучати нових учителів – це важливо. Але який сенс приводити нових людей і продовжувати зберігати умови, які витискають із професії досвідчених фахівців?!
Відтік досвідчених кадрів, на яких роками трималася освітня система, – це наслідок глибокої системної кризи та хронічного викривлення управлінської логіки.
Люди йдуть не тому, що втомилися вчити, а тому, що втомилися боротися із системою, яка перетворилася на «ріжок морозива, який сам себе лиже» – тобто структуру, що існує заради підтримання самої себе.
Аналіз реалій сучасної освіти виявляє кілька ключових причин цього катастрофічного відтоку:
1. Знецінення праці та бюрократичний абсурд
Найбільше демотивує неповага до вчителя та знецінення цієї професії. Замість реальної підтримки вчителів навантажують нескінченними паперово–електронними звітами, черговими «наративами візії» та пустопорожніми мантрами про «покликання». Держава ставить педагога перед цинічною дилемою: або мати зарплату, якої не вистачає на виживання, або тягнути дві ставки і працювати на межі повного фізичного та психологічного виснаження. Фінансова нестабільність та зневага до базових потреб руйнують будь-яку мотивацію залишатися в професії.
2. Споживацьке ставлення до школи та «дитиноугодництво»
НУШ–реформи фактично проігнорували колективний багаторічний досвід реальної освіти та наукові підходи. Замість фундаментального дидактичного принципу свідомості й активності в навчанні, на перше місце поставили «принцип задоволення». Це була абсолютно хибна орієнтація на прошарок суспільства із суто споживацьким ставленням до школи лише як до «комфортного місця перетримки дітей», де тих мають розважати, смачно годувати й... нічим не навантажувати. Як наслідок, замість культури зусиль панує культура занижених очікувань. Професіонали, які розуміють роль справжньої освіти, просто не хочуть бути частиною цього процесу руйнування освіти.
3. Школа як вічний «цап відбувайло»
Школи непомітно перетворилися на зручний резервуар, куди централізована система скидає всі хронічні хвороби суспільства. Замість того, щоб вирішувати проблеми на державному рівні та по-справжньому реформувати систему управління, крайніми завжди роблять заклади освіти. Вчителю доводиться одночасно виконувати ролі батьків, менеджерів, юристів та терапевтів, постійно виправдовуючись за право отримувати мізерну плату.
4. Імітація реформ та профанація управління
Стрункі теоретичні підходи миттєво розсипаються, стикаючись з освітньою реальністю. Прикладом є конкурси на посади директорів, де замість найпрофесійніших кандидатів часто обирають тих, «кого скажуть» місцеві князьки. Водночас на освітніх фестивалях, шоу та хакатонах одні й ті самі люди (так звані агенти змін) створюють ілюзію руху вперед, щоб продавати сумнівні речі, повністю ігноруючи реальні потреби звичайного вчителя в класі.
Коли сильні практики усвідомлюють, що жертвою їхнього здоров'я, нервів та часу з родиною влада просто затикає дірки у зламаній системі, вони приймають єдине раціональне рішення – піти. Бо жодна технологія чи красиве гасло не здатні виправити систему, яка збільшує бюрократичний тиск і водночас абсолютно не поважає людей, які виконують цю нелегку вчительську роботу.
І ось перед нами вже не просто вчитель, а надсучасний робот останнього покоління. Зі штучним інтелектом, емоційним інтелектом, безмежним терпінням і функцією миттєвої адаптації до будь-яких обставин. Єдине, що виробник забув додати, – потребу в заряджанні. Адже цей пристрій має працювати без сну, відпочинку, особистих обставин і права на власну безпеку. А найкраще – заряджатися від сонячної енергії. Навіть якщо сонця немає вже кілька тижнів.
Звісно, багато батьків бачать, цінують і підтримують зусилля вчителів. І ця підтримка надзвичайно важлива. Але є й інша реальність: коли готовність піти назустріч сприймають як зобов’язання йти ще далі, а гнучкість – як відсутність будь-яких меж.
І мені здається, сьогодні нам дуже важливо про це говорити. Не для того, щоб протиставляти вчителів батькам. А для того, щоб повернути в цю розмову трохи людяності. Учитель не повинен доводити свою відданість професії ціною власної безпеки, здоров’я чи життя. А його здатність витримувати надзвичайні обставини не означає, що ці обставини мають ставати нормою.
Можливо, сьогодні варто запитувати не лише: «Що ще може зробити вчитель для моєї дитини?» А й: «Що ми можемо зробити, щоб у вчителя залишалися сили робити те, що він робить?»
Адже дітям потрібен не ідеальний робот із необмеженим функціоналом. Їм потрібен живий дорослий, який може навчати, підтримувати, бути поруч і просто залишатися людиною. І, можливо, саме це – одна з найважливіших умов якісної освіти.
Наталія Бортник
Замість післямови. Чому не варто погоджуватись на все, що нам пропонують зверху?
Бо коли ми, не думаючи власною головою, просто «задерши штани, біжимо за комсомолом» (закреслено) НУШиками, ми робимо і їм ведмежу послугу*.
Нам треба зрозуміти, що наша відмова, наприклад, від абсурдного оцінювання за групами результатів (осередочків у класах та розцяцькованих у яскраві кольори коридорів у початковій школі тощо) могла б бути їм на користь. Вона б змусила наших самопроголошених «агентів змін» на грантах та очільників, які випадково опинились у кріслі якогось «начальника–повчальника», нарешті зіткнутися з об'єктивною реальністю.
Вони б у своїй паралельній реальності Планети Рожевих Поні дізналися, що всупереч їхнім фантазійним уявленням та необґрунтованим очікуванням реальний шкільний всесвіт існує поза їхньою головою. А потім змогли б зрозуміти, що думки інших освітян (особливо тих, які пруть плуга) можуть мати таке ж значення, як і їхні. І чим швидше вони навчаться адаптовуватися до нашого «ні», тим швидше у них з'явиться шанс працювати по–іншому (на користь освіті), щоб отримати наше «так». А нашою автоматичною згодою на все ми лише допомагаємо їм мати «легкий успіх». І легкі гроші. З нічого.
*«Ведмежа послуга» – це допомога, яка в підсумку завдала шкоди, а не принесла користь.
