В’ячеслав Іванюк
«Бандерівці» чи «Бендерівці»?
Як назва турецької фортеці стала символом
української суб'єктності
Історія інколи грає з нами у злі мовні хованки. Сьогодні, коли з екранів російського телебачення відкрито лунає агресивне тавро, покликане знеособити й дегуманізувати мільйони українців, у риториці польських можновладців спалахують фантоми «Малої Польщі», а Будапешт ультимативно реанімує зазіхання на «Карпаталію», мало хто замислюється над первинним корінням цих страхів та претензій. Але якщо відкинути нашарування чужої пропаганди й повернутися до самих витоків української політичної суб'єктності, то ми опинимося у 1710 році на правому березі Дністра – у стінах могутньої турецької фортеці Бендери.
Саме там, в османському притулку після трагічної Полтавської катастрофи та спалення Батурина, народився документ, який назавжди зафіксував українську політичну націю – «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», відомі світу як Бендерська конституція Пилипа Орлика. Тож перші європейські «бендерівці» – це козаки-державотворці XVIII століття, які заклали основу нашої суверенності задовго до появи сучасних імперських ярликів.
Батуринський попіл та народження козацької республіки
Для козацької еліти, що опинилася в екзилі у Бендерах, події початку XVIII століття були не просто військовою поразкою. Це була глибока екзистенційна травма. Звістка про те, як московський цар Петро І влаштував показовий геноцид у Батурині, вирізавши місто дощенту й не пошкодувавши навіть немовлят, загартувала лють козацтва та змусила діяти. Навіть смерть гетьмана Івана Мазепи, чиє серце не витримало масштабу трагедії рідної землі, не зупинила прагнення його соратників до відплати.
Намір Москви випалити саму думку про право України на окреме існування, помножений на кривавий терор, призвів до протилежного результату. Відповіддю української політичної еліти на геноцид став не відчай, а фундаментальний правовий акт.
У Бендерах новообраний гетьман Пилип Орлик та козацька старшина уклали угоду, яка на десятиліття випередила ідеї французьких просвітителів та Конституцію США. Цей епохальний документ уперше в українській історії заклав підвалини розподілу обов'язків між законодавчою (Генеральна Рада), виконавчою (Гетьман) та судовою гілками влади. Він суворо обмежив одноосібне правління, заблокував будь-які корупційні зловживання та проголосив, що основою держави є воля Війська Запорозького. Це була перша декларація європейської козацької республіки, підписана під шурхіт прапорів у бендерському таборі.
Чому Бендери стали імперським нічним жахом?
Для Російської імперії, яка будувалася на засадах абсолютного, деспотичного самодержавства, Бендерська конституція була смертельною загрозою. Сам факт того, що українська козацька еліта уклала військово-політичний союз з османами і створила правовий документ про традиційні вольності, законність та обмеження монархії, викликав у Москві шалену лють. Адже це могло створити небезпечний прецедент для інших народів, поневолених царатом.
Загальновідомо, що історична пам'ять людства завжди фіксується на географічних точках подій. Так само, як у нашому столітті слово «Майдан» переросло межі київської площі і стало світовим символом революції духу, у XVIII столітті фортеця Бендери перетворилася на головний політичний кошмар імперії. Спершу офіційним тавром для волелюбних українців стали «мазепинці». Проте саме назва Бендери – як символ непідконтрольної козацької республіки та альтернативного, законного шляху розвитку України – міцно засіла в імперському підсвідомому. Московія панічно боялася повернення цього правового прецеденту. Саме тому радянська пропагандистська машина згодом з такою легкістю реанімувала старий географічний страх, навмисно паразитуючи на звуковій схожості назви бунтівного міста Бендери та прізвища провідника українського підпілля ХХ століття Степана Бандери.
Спільна матриця імперського мислення:
від «Малоросії» до «Малопольщі» та «Карпаталії»
Унікальність українського спротиву полягає в тому, що він століттями ламав шаблони не однієї, а одразу кількох імперій. Намагання дегуманізувати українців через маніпулятивні терміни – це класична зброя загарбників та шовіністів, які прагнуть викривити об’єктивну дійсність як у минулому, так і, на жаль, сьогодні.
Якщо московський царат і радянська влада конструювали концепт упокореної «Малоросії», маркуючи борців за свободу спочатку «мазепинцями» через Бендери, а згодом «бандерівцями», то польська політична думка часто йшла паралельним шляхом. У ХХ столітті, прагнучи асимілювати західноукраїнські землі, Варшава запровадила штучний етнополітичний топонім «Східна Мала Польща» (Małopolska Wschodnia). Сьогодні ми бачимо, як ці історичні фантоми повертаються: у 2026 році ярлик «бандерівці» та риторика «Малої Польщі» знову цинічно спалахнули в заявах польських високопосадовців, перетворившись на інструмент політичного тиску та ультиматумів щодо євроінтеграції України.
Паралельно з цим, на південно-західних рубежах України працює третя подібна матриця – угорська. Носії ревізіоністської ідеї «Великої Угорщини», ментально травмовані Тріанонським договором 1920 року, досі відмовляються сприймати українське Закарпаття як суверенну територію. У Будапешті цей регіон уперто маркують штучним топонімом «Карпаталія» (Kárpátalja – Підкарпаття), фінансуючи гуманітарну експансію та використовуючи угорську меншину як важіль політичного шантажу.
Носії всіх трьох шовіністичних підходів панічно боялися і бояться абсолютної суб'єктності України. Ці системи століттями конструювали хибні стереотипи про нашу «недержавність». Проте як козацький завіт Орлика, так і безкомпромісний чин борців за волю у ХХ столітті довели: український державницький код неможливо розчинити у чужих імперських проєктах.
Сучасна істерія: страх перед козацьким кодом
Коли ми аналізуємо сучасне геополітичне божевілля навколо України, стає очевидним: зовнішні опоненти воюють не з конкретними постатями сьогодення, а з українською державністю як такою. На підсвідомому рівні носії імперського мислення борються з тим самим генетичним кодом свободи, який у 1710 році зафіксував Бендерський завіт Пилипа Орлика.
Чужі імперські системи органічно відкидають саму ідею нашої республіканської, вільнолюбної природи. Обиватель, століттями вихований у парадигмі сліпого підкорення вождям, генсекам чи короні, відчуває тваринний страх перед нацією, яка ще понад 300 років тому задекларувала: абсолютна влада є тиранією, тому вона має бути обмеженою та підконтрольною.
Саме тому назва старої фортеці на Дністрі, викривлена віковими маніпуляціями пропагандистів, досі відгукується хворобливим ехом у деструктивній риториці окремих закордонних політичних кіл. І якщо для шовіністичних таборів у Москві та Варшави топонім «Бендери» та прізвище «Бандера» злилися у спільну екзистенційну фобію, то для ревізіоністів у Будапешті головним тригером залишається козацький дух Закарпаття. Усі ці ультиматуми та міфи – лише спроба штучно підігрітих політиканів завуалювати власне безсилля перед своїми ж народами. Паплюженням українського генетичного коду волі вони намагаються прикрити власні політичні банкрутства.
Але історія завжди розставляє справедливі акценти: фортеці руйнуються, імперії неминуче падають, а Конституція, народжена в Бендерах, залишається першим і вічним каменем у фундаменті нашої незалежності.