Згадалася розмова з одним із директорів шкіл: «Хто в школі лідер?» – в процесі розмови запитав я. «Не знаю» – чесно відповіла Наталія Іванівна. «Як не знаєте?» – відверто здивувався я. «Той, що був, пішов після дев'ятого класу, а хто стане на його місце – поки невідомо».
Феномен неформального лідерства не є новим для сучасної освітньої практики. Навіть у донедавна існуючій радянській школі, де цю функцію організаційно забезпечували через дитячі та молодіжні організації, офіційний статус і реальний особистісний вплив у класі існували як дві паралельні системи. А тому підміна зазначених інститутів декоративним учнівським парламентом зіграла злий жарт із педагогами: обмеживши свою роль суто викладанням предмета та виконанням посадових інструкцій, вони самочинно створили лідерський вакуум, фактично втративши вплив на керованість колективу та мікроклімат у ньому. При цьому вони навіть не здогадуються, яка суспільно важлива роль у цій системі взаємин відведена їм насправді. І це головна помилка.
Щоб вийти з цієї скрутної ситуації та побудувати ефективну взаємодію між педагогічним та учнівським колективами, доцільно звернутися до досвіду вільного козацтва, суспільний устрій якого чітко розрізняв формальну владу та неформальний авторитет. Цінність цього досвіду полягає у глибокому розумінні людських взаємин, зафіксованому в приказках, прислів’ях та загалом у тій глибинній мудрості, що пронизує всю українську культурну спадщину.
Неформальний лідер – Отаман – у козацькому середовищі був військово-адміністративною фігурою, обраною за наявність особливих особистісних якостей. До його функцій входило загальне адміністрування та координація дій колективу. У своїй діяльності він керувався внутрішнім баченням і розумінням ситуації та козацьким звичаєвим правом. Саме тому, коли у товаристві з'являлася людина, яка заявляла про свої надзвичайні здібності, козаки приходили до неї і пропонували очолити його. Якщо такий козак тричі відмовлявся від пернача – його вважали пустобріхом і ментально позбавляли в подальшому права на отаманство. Вільне козацтво не терпіло прихованого впливу, що міг посіяти смуту та розколоти колектив.
Систему управління у вільному козацтві легко простежити на прикладі анімаційного фільму режисера Бориса Храневича «Котигорошко» (1970 рік), створеного за мотивами однойменної української народної казки. Є чітка ціль – звільнення братів і сестри Котигорошка. Без перемоги над Змієм цього досягти неможливо. Ініціатор цієї місії – Котигорошко. Побратими Вернигора, Вернидуб і Крутивус – помічники, які під час виконання своїх безпосередніх завдань, де потрібна була їхня унікальна майстерність, брали на себе функції отамана, стаючи «тут і зараз» лідером для всього товариства. При цьому Котигорошко, як керівник, достеменно знав здібності кожного із побратимів і доручав виконання завдань, що були їм під силу.
Звучить гарно. А де ж місце вчителя? Місце вчителя – в кузні! Саме там була викувана зброя, яка визначила статус Котигорошка і наділила його повноваженнями Воїна-Захисника. Коваль в українській культурі – це не просто ремісник, а сакральна, напівміфічна постать, володар вогню та заліза, наділений надприродною силою. Процес кування в народній уяві завжди ототожнювався із процесом творення Всесвіту, загартуванням духу та боротьбою світла проти темряви. Сучасному вчителю час відкинути всі умовності і повернутися до своєї справжньої суті – стати Ковалем, який у кузні навчального процесу гартує дух та виковує лідерів майбутнього.
Використані джерела:
Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. Київ: Музична Україна, 1991. 238 с.
Войтович В. М. Українська міфологія. Київ: Либідь, 2002. 664 с.
Грушевський М. С. Історія української козаччини. Київ: Обереги, 1993. 518 с.
Закон України «Про повну загальну середню освіту» від 16.01.2020 № 463-IX (зі змінами). URL: rada.gov.ua
Казка «Котигорошко» [анімаційний фільм]. Режисер Б. Храневич. Київнаукфільм, 1970.
Кон К. Т. Соціологія особистості та психологія старшокласника. Київ: Радянська школа, 1980. 240 с.
Сухомлинський В. О. Сто порад учителеві. Київ: Радянська школа, 1988. 304 с.
Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: у 3-х т. Львів: Світ, 1990. Т. 1. 592 с.