Я ніколи не захоплювалася "Чорною радою", а коли в університеті ближче познайомилася із постаттю її автора, то розчарувалася в плеканому вчителями ідеалізованому образі творця першого в українській літературі історичного роману раз і назавжди. Зараз я навчаюся у магістратурі. Для когось я є учнем, а для когось уже стала вчителем... Незважаючи на моє прохолодне ставлення до Куліша і його творчості, я ніколи не дозволяю собі применшувати його заслуги в історії української літератури. Мені завжди бракує часу, щоб проаналізувати до кінця із учнями "Чорну раду" - твір, який не викликає в мене захоплення, але, яким, я знаю, зачитуються українці: учні, студенти, вчителі, викладачі, люди, які не мають стосунку до літератури... І тут моя суб'єктивна думка нічого не змінить, адже саме "Чорній раді" судилося стати першим в історії української літератури історичним романом. Саме цей твір започаткував важливу тенденцію нашої словесності: жанр історичної прози користується найбільшим попитом серед українських читачів. Схожі твори апелювали до нашої національної свідомості, в роки бездержавності нагадували українцям, чиї вони діти. Уся українська література тримається на одному могутньому киті - історичній прозі. І я зрозуміла, як важливо філологу вміти об'єктивно аналізувати твори, навіть якщо суб'єктивно вони не викликають захвату.
Якось у старших класах моя вчителька української літератури прийшла на урок і заявила, що ми будемо вивчати творчість дуже дивного письменника, вірші якого незрозумілі і позбавлені всякого змісту, - Богдана-Ігоря Антонича. Того дня сильно дісталося моєму улюбленому поетові: педагог цитувала його вірші в учительській і сміялася з них разом із учителем хімії, порекомендувала нам вивчити вірш "Різдво" - єдиний нормальний вірш у творчості поета. Я була в шоці, адже хоч і не до кінця розуміла рядки "Антонич був хрущем і жив колись на вишнях", інтуїтивно відчувала, що це щось геніальне, щось, що наша так звана вчителька просто не може зрозуміти через брак естетичного смаку та освіти.
ВИШНІ
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
Дивно, що моя вчителька так і не зрозуміла, що в цьому вірші найбільш виразно проявилася стильова манера поета: неоязичницькі мотиви, які подекуди переплітаються із християнськими, зв'язок людини з природою, зв'язок поколінь. Дивно, що вона не помітила яскравого неприхованого інтертексту - алюзії на поезію Т.Шевченка "Садок вишневий коло хати": Антонич був хрущем і жив колись на вишнях / на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. - Садок вишневий коло хати, / хрущі над вишнями гудуть... Дивно, що наважилася сміятися з відомого поета, який за свої 28 зміг досягти більшого, ніж деякі люди не спромоглися б і за три життя.
Але чогось моя вчителька таки змогла мене навчити: я ніколи не принижую жодного українського автора, навіть того, який мені відверто несимпатичний. Бо можна довго сперечатися щодо суб'єктивних уподобань, але ніхто й нізащо не поставить під сумнів того, що "Чорна рада" - перший в українській літературі історичний роман. І я, попри все, вдячна за нього П.Кулішу!
