24 лютого

За пів року до повномасштабного вторгнення росії я переїхав з Миколаєва до Києва. Не планував. Просто в одну мить звільнився з роботи, зібрав речі й поїхав. Залишив там все: роботу, друзів, рідних...

Врешті-решт серце...

24 лютого, як і вся країна, відчув нестерпний біль. Коли нічого не знаєш, нічого не розумієш, хоча ми усього цього очікували, в той момент, розум був затуманений, а кожен сигнал повітряної тривоги заганяв його у ще більшу безодню цього туману.

Моє серце було в Миколаєві. Я щогодини писав та дзвонив своїм рідним та друзям. Місто героїчно оборонялось, люди героїчно боролись та показали, що вислів "Миколаїв - рускій город", черговий міт, який придумали десь на росії.
Найбільший мій страх в перші тижні війни був, що я більше ніколи не побачу Миколаїв. Тільки від однієї такої думки в жилах застигла кров, серце колотило немов скажене.

Все, що в нас було, є і буде - віра в Україну та ЗСУ.

Через десять місяців повномасштабної війни, я поїхав до "міста - мого серця". Життя потихеньку поверталось. Сидячи в Аромі, споглядаючи Соборну, ловив себе на думці, що нічого не змінилося, що я так само як і два роки тому сиджу, чекаю на Саньку.

Розплакався як мале дитя...

Про війну нагадували лиш постійні повітряні тривоги та понівечені будинки.

Просто хотів у це вірити...

Війна триває, і ми повинні продовжувати відстоювати нашу Незалежність на всіх фронтах.