Порошило жовтневим снігом з тополь

Його нова кімната скидалася на акваріум без води. Білі стіни, білий стіл, комп’ютер із навмисне погаслим монітором. Олексій Максимович заплющив очі, та це не допомогло - відчуття не зникало. Він був тим дивним скатом, що лишився на піску, коли вода відійшла.

Він ніколи не думав про «учнів» загалом. Категорії існували для інструкцій та звітів. У його пам’яті жили деталі, які ніхто, крім нього, не помічав.

Ось Ярина. На лівій щиколотці, під гольфом, вона ховала шкіряний браслет. Ніхто цього не бачив, окрім нього, коли вона, сівши на підвіконня після уроку, підібгала ноги й почала розповідати, що батьки розлучаються. Він дивився на той браслет із крихітним цвяшком і думав, наскільки вона тендітна під цим її бунтом із чорною помадою.

Ось Максим. Від нього тягнуло димом - не цигарковим, а іншим, солодкуватим, деревним, як після багаття. Вони блукали нічним центром, коли хлопець утік з дому. Максим говорив про космос, про марність життя, бо «все одно всі помремо». А він купив йому дешеву гірку каву в автоматі біля метро. Вони пили її по черзі, мовчали, і димчастий запах светра хлопця змішувався з гарячим паром над склянкою.

А ось Софійка. Вона плакала на випускному не через розлуку, а тому, що сукня була «не та». Вона підійшла, розмальована, й промовила: «Вибачте, я така дурна». Та він пам’ятав інше - як вони всі разом поїхали влітку на Труханів острів. Вона зняла кеди й пішла босоніж по холодному піску, а тоді зупинилася, дивлячись на воду: «Як же тут можна бути нещасною?» - сказала вона. І це була найглибша думка, яку він почув за весь рік.

Він не сумував - це слово не підходило. Він відчував фізичну порожнечу, наче хтось вирвав із нього зайвий орган, непотрібний у новому тілі - тілі керівника методоб’єднання.

Телефон мовчав. Ніхто більше не писав опівночі: «А правда, що Сартр - козел?» Ніхто не дзвонив, заблукавши у вихідні в Києві. Тиша була оглушливою.

У шухляді нового білого столу лежала єдина його річ - маленька, вицвіла від сонця та дощів ягода горобини. Він знайшов її в кишені старого піджака. Вона закотилася туди восени, коли вони ходили в похід до Голосіївського лісу.

Він поклав ягоду на стіл. Вона лежала немов крапля крові на білому полотні.

Його роль була виконана. Він був тим, хто тримав двері відчиненими, доки вони вибігали в світ. А тепер двері зачинилися. І він сидів у своєму акваріумі, слухаючи, як у вухах шумить тиша після них.

Він не тужив. Він просто пам’ятав запах диму від светра Максима й холод піску під ногами Софійки. І цього було досить, аби біла кімната не поглинула його цілком.