ЗНО.Національний рух і суспільно-політичне життя в 60-х рр. 19 ст.

Громадівський рух

Початок громадівського руху наприкінці 50-у 60-ті роки

Громади — це напівлегальні та легальні організації (гуртки), що об’єднували українську інтелігенцію, службовців, офіцерство, студентство, учнівську молодь, а також поміщиків-лібералів, які стали організаційною формою українського визвольного руху, вели національно-культурну та громадсько-політичну діяльність.

50—60-ті роки — перший етап громадівського руху.

Створення громад свідчило про виникнення і розвиток національного руху в Україні.

Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського братства М. Костомаров, В. Бєлозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко в Петербурзі у 1859 р. створили першу українську громаду — культурно- освітню організацію, що мала на меті сприяти:

• розвиткові освіти;

• свободі літературного слова;

• поширенню національної ідеї;

• формуванню національної свідомості.

Вони почали видання першого в Російській імперії українського часопису “Основа” (1861 p.), що публікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка та інших українських письменників.

Київські та інші громади

Перша громада в Україні виникла у Київському університеті з таємного гуртка хлопоманів (1861 p.). Вона налічувала 300 членів. Очолив громадівців Володимир Антонович, а одним із найвпливовіших серед них став Тадей Рильський (батько українського поета).

Громади об’єднували студентів, професорів, ліберальну інтелігенцію.

Дві течії в Київській громаді

1. Ліберальна (В. Антонович, Б. Познанський, П. Чубинський, Т. Рильський та інші).

Головну увагу приділяли вивченню української культури, мови, історії, культурно-просвітницькій діяльності серед народу.

2. Революційно-демократична ( підполковник Потоцький, В. Пилипенко та інші).

Ставили метою народне повстання проти царизму.

Весна 1861 р. Громади існували в Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові.

Громадівці вважали, що:

• малоруський (український) народ є окремою нацією;

• кожен свідомий українець має віддати свої сили для піднесення самосвідомості народу;

• до всіх братів-слов’ян українець повинен ставитися дружно і допомагати їм у боротьбі проти гнобителів;

• проголошувалася солідарність із політичними й соціальними ідеалами прогресивної російської інтелігенції.

Діяльність громад мала культурно-просвітницький характер:

• відкривали недільні та щоденні школи, працювати в них учителями;

• читали слухачам “Кобзаря” Т. Шевченка;

• виступали з лекціями;

• організовували публічні бібліотеки;

• виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл тощо;

• поширювали серед населення твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших;

• організовували складання та видання популярних книжечок українською мовою.

Самі громадівці розмовляли українською мовою, дотримувалися звичаїв українських селян (особливо в одязі), співали українських пісень, ідеалізували запорожців і гайдамаків. Діяльність громад викликала серйозну тривогу серед урядових кіл.

1862 р. активних членів кількох громад було заарештовано, закрито недільні школи, припинено діяльність “Основи”. Друга половина 60-х років. Громадівський рух припинився, бо посилилися репресії.

Журнал “Основа” (видавався у 1861—1862 pp.)

У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу “Основа”, засновники якого заможні українці Василь Тарновський і Григорій Галаган. Редакторами журналу були М. Костомаров, В. Бєлозерський, П. Куліш. У журналі публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова.

Журнал “Основа” зосередив свою увагу на захисті української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, виданні навчальної і науково-популярної літератури для простого люду. Тираж журналу становив від 800 до 1000 примірників. Усього вийшло 12 номерів 1861 року та 10 номерів — 1862 року. У зв’язку з наступом політичної реакції журнал “Основа” у 1862 р. припинив своє існування.

За короткий час він встиг зробити значний вклад у піднесення національної свідомості розкиданих по всій імперії українців і дав поштовх до розгортання масового національного руху в Україні.

Володимир Антонович

(1834-1908)

Народився в містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії у сім’ї збіднілого польського шляхтича — нащадка князів Любомирських.

У 1850 р. після закінчення Одеської гімназії вступив на медичний факультет Київського університету, але зрозумів, що медицина не його покликання. Після першого року навчання залишив університет.

У 1856 р. знову вступив до Київського університету на історико-філологічний університет, який закінчив 1860 р. з кандидатським ступенем. В. Антонович захоплювався творами французьких просвітників XVIII ст. — Монтеск’є, Руссо, Вольтера та інших, а також поезією Т. Шевченка, українськими козацькими літописами XVII ст.

В. Антонович був переконаний, що український народ має право на власне національне відродження. На сторінках журналу “Основа” опублікував статтю “Моя сповідь” (1862 p.), у якій закликав шляхтичів-поляків, що жили в Україні, служити українському народу.

З 1863 р. по 1880 р. працював у Київській археографічній комісії. За його редакцією вийшло 15 томів “Архіву Південно- Західної Росії”, з них вісім складалися з матеріалів, зібраних та оброблених ним особисто.

У 1870 р. В. Антонович розпочав викладацьку діяльність на кафедрі російської історії. Його учнями, були М. Грушевський, Д. Багалій, В. Данилевич та інші.

Був одним із організаторів і головою Київської громади, належав до угруповання “хлопоманів”. Він уважав, що потрібно проводити культурно-просвітницьку роботу, пропагувати українську національну ідею.

У 1881 р. очолив історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті. Підтримував тісні зв'язки з Галичиною.

В. Антонович проводив велику дослідницьку роботу, вивчав архівні документи, написав багато праць з історії України, етнографії.

Валуєвський циркуляр (1863 р.)

Щоб запобігти зростанню українського національного руху,

18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ Петро

Валуев видав циркуляр, за яким:

• суворо заборонялося друкування українською мовою книг “навчальних і взагалі Призначених для початкового читання народу”;

• заборонялося видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу й підручники;

• саме навчання українською мовою визначалось як політична пропаганда, а ті, хто за неї брався, звинувачувалися у “сепаратистських задумах, ворожих Росії і погибельних для Малоросії”;

• у ньому йшлося, що “ніякої української мови не було, немає і не може бути”, що, мовляв, є тільки малоросійське “наріччя” російської мови;

• дозволялося писати “українським наріччям” лише художні твори.

Мета Валуєвського циркуляра

1. Не дати можливості українському національному рухові стати масовим, загальмувати його розвиток.

2. Звузити сферу впливу патріотично налаштованої української інтелігенції.

Висновок

Валуєвський циркуляр не зупинив тих діячів культури, котрі зробили метою свого життя утвердження національної

свідомості серед народу.

Основні дати:

Відеоматеріали до теми: