Сьогодні ми з вами познайомимось з таким видом декоративно-прикладного мистецтва, як витинанки.
Виникнення витинанки було зафіксовано в Китаї у VІІ-ХІІ ст. Готуючись до свята весни, китайські жінки виготовляли протягом зими графічно чіткі візерунки, на яких зображували квіти, виноград, метеликів, риб, птахів-феніксів. Усе це мало в дні свят прикрашати вікна оселі, звідси і походить назва «чуан-хуан» — «віконні візерунки». Їх можна вважати аналогами традиційних витинанок в Україні. Краса витятих ножицями чи маленьким ножиком картин вражала філігранністю і простотою виготовлення, тому мс дивно, що паперові прикраси стали популярними і в інших країнах.
Але папір коштував дуже дорого, і тому перші витинанки були не паперовими, а шкіряними. Розміри їх були маленькі, якраз з шибку маленького віконечка, яке вмуровували прямо в глиняні стіни хати. Віконечок було чотири. Можливо, тому що простір між шибками нагадував хрест, чи наші пращури з повагою ставились до числа чотири: чотири сторони світу, чотири пори року тощо.
З розвитком виробництва папір став більш доступним для селян, і питинанка зійшла з вікон, стала прикрашати стіни, балки, полиці, змінювала свою форму і була вже не тільки квадратною, а й округлою, прямокутною, силуетною та ажурною, простою і витонченою.
Уже в XIII столітті витинанки з'явилися у Персії, а в XV ст. через Туреччину потрапили у Венецію, Угорщину і розійшлися країнами ( кропи. У Німеччині, зокрема, наприкінці XVI ст. паперові витинанки використовували для оздоблення книг.
Приблизно в цей же час (XVI ст.) в ужиток входять так звані кустодії, які можна вважати своєрідними прототипами українських витинанок. Це були невеличкі шматочки білого паперу, краї яких ажурно Витяті ножицями. Саме вони прийшли на зміну шкіряним і металевим підкладкам під сургучеві й воскові печатки, призначення яких — оздоблювати і оберігати печатки від механічного пошкодження. Паперові підкладки виходили за краї печатки на кілька сантиметрів, і ним полям надавали ножицями форми квадрата, ромбу, квітки, зірки, розетки. У Центральному історичному архіві України та у Львівському державному історичному архіві збереглися на актах зразки паперових кустодіїв ХVІ-ХІХ ст. Проте уже в другій половині XIX ст. витяті кустодїї на документах виходять з ужитку.
В Україні ж зажили слави народні паперові прикраси, з'явившись десь у середині XIX ст. У селах вони стали чи не основним оздобленням інтер'єру світлиці: мережками з паперу прикрашали полички, сволоки, стіни, горщики для квітів. Якщо раніше хати топилися «по-чорному», то тепер селяни швидко відчули естетичне задоволення від «чистої» хати, яку білили, мазали. Саме з того ж таки естетичного потягу виникла потреба в оздобленні паперовим декором.
Перші українські витинанки — це прості прикраси, вирізані з кольорового паперу. Вони мали чіткі, суто графічні форми. Найпростішим способом — із паперу, складеного навпіл, — вирізали дерева, вази, птахів, а з паперу, складеного у декілька разів, — хороводи.
Захоплювалися витинанням найчастіше дівчата й жінки, працюючи ножицями без попереднього малюнка.
До певного часу на Поділлі паперові витинанки як декор співіснували з настінним малюванням, доповнюючи один одного, однак із часом зовсім витіснили його, хоча збереглися у витинанках мотиви і способи розташування орнаменту, традиційні для настінного розпису. Переваги паперової витинанки полягали в тому, що вони простіші у виготовленні, їх можна було виготовити одразу кілька, складаючи декілька аркушів паперу. Готуючи хату до свят (Різдво, Великдень тощо), паперові прикраси можна було легко оновлювати і замінювати повністю або ж частково, що теж сприяло розвитку цього мистецтва.
Справедливості ради слід зазначити, що часто витинальники не підозрювали, що творять мистецтво. Мабуть, тому що надто мало часу з точки зору історії пройшло від зародження витинального мистецтва. Порівняйте: гончарство існує 1000-ліття, витинанка — близько 100 років.
Розквіт українських народних витинанок припадає на кінець XIX-початок XX століття. Із села вони переходять у місто завдяки міграції сільського населення. У міських квартирах з'являються паперові серветки, фіранки. У деяких школах вводили знайомство з витинанкою як предмет, спрямований на естетичне виховання. Це народне мистецтво викликало суперечки між інтелігенцією, одна частина якої вбачаланеобхідність популяризації витинанки, інша — схилялася до визнання .полемічного мистецтва та ігнорувала витинанки, як примітивізм.
Однак як би не оцінювали витинанки, головне те, що вони не залишилися
непоміченими. Незаперечним фактом цінності народного прикладного мистецтва є невичерпний потенціал розвитку творчої уяви, фантазії. Художник І. Рєпін, за його визнанням, прилучився до живопису саме з витинанок, які вирізував у дитинстві разом із сестрою. Виготовленням витинанок у дитинстві захоплювалися також М. Гоголь, художники Г. Нарбут, М. Добужинський.
Класики української прози Г. Квітка-Основ'яненко та М. Коцюбинський, передаючи дух української хати, місцевий колорит, описують у своїх творах, як перед святами діти та молодиці обліплювали стіни від дверей до божниці вирізаними з паперу квітами, фігурками козаків, а перед образами чіпляли паперових голубів з ажурними хвостами. Стіни декорували витинанками під «шпалери».