За підсумками наполеонівських війн Велика Британія посіла провідні позиції у світовій політиці. На початку XIX ст. королевство Велика Британія, до якого входили Англія і Шотландія, перетворилося на Сполучене королівство Великої Британії та Ірландії. За формою державного правління це була парламентська монархія. Вищу владу в країні мав монарх. Однак його повноваження в прийнятті законів обмежувалися згодою парламенту, у питаннях управління — згодою міністрів, яких призначав парламент, у судових питаннях — вироками незалежних судів. Законодавча влада належала двопалатному парламенту. Він складався з палати лордів, місця в якій успадковувалися, і палати громад, депутатів до якої обирали. Виконавчу владу разом із монархом поділяв уряд (кабінет міністрів), який формувала партія, що перемогла на виборах до палати громад. Лідер цієї партії ставав прем’єр-міністром. У країні діяли дві партії — торі та віги, які сформувалися наприкінці XVII ст. і вели суперництво між собою. Торі представляли землевласницьку аристократію (лендлордів) та англіканське духовенство, віги — фінансово-промислові кола і нове дворянство. Загального виборчого права в країні не було, діяв високий майновий ценз. Унаслідок цього в 1830 р. з усього населення Великої Британії, що налічувало близько 14 млн осіб, право голосу мали близько 220 тис. осіб. Існували також так звані «гнили містечка» (поселення, де проживало лише 10—15 осіб). Вони відправляли своїх депутатів до парламенту. А нові промислові міста (Бірмінгем, Манчестер, Лідс тощо) узагалі не мали депутатських місць. З ініціативи торі в 1815 р. прийняли так звані «хлібні закони», за якими заборонялося ввезення хліба до країни за зниженою ціною. Це захищало інтереси англійських виробників зерна, але призвело до подорожчання хліба, що обурило населення. Дію «хлібних законів» тимчасово припинили в 1817 р. через хвилю масових протестів. У 1824—1825 рр. торі скасували заборону на створення працівниками тред-юніонів («союзів працівників»), або професійних спілок. На парламентських виборах 1830 р. перемогли віги. Одним із їхніх найважливіших заходів стала парламентська реформа 1832 р. За нею «гнили містечка» позбавляли 143 депутатських мандатів і передавали їх промисловим містам, густонаселеним сільським районам, Шотландії та Ірландії. Кількість виборців збільшувалася до 720 тис. осіб шляхом зниження майнового цензу. Право голосу здобули близько 7 % чоловічого населення. У 1833 р. віги домоглися прийняття законів про скасування рабства в британських колоніях, установили обмеження тривалості робочого дня для дітей на ткацьких фабриках. За «законом про бідних» 1834 р. було скасовано податок із підприємців на утримання бідних верств населения. Їх позбавили допомоги від церковних громад і створили для них робітні будинки. За муніципальною реформою 1835 р. право участі у виборах до органів міського самоврядування отримали всі платники податків. У 1841 р. на парламентських виборах перемогли консерватори (колишні торі). Вони заборонили працю жінок і дітей на шахтах, обмежили тривалість робочого дня для жінок на фабриках 12 годинами. Широкої підтримки в суспільстві набуло остаточне скасування консерваторами «хлібних законів».

Економічний розвиток Великої Британії

У 1815—1816 рр. Велику Британію охопила економічна криза. Ситуація ускладнювалася через збільшення кількості безробітних у країні після звільнення зі служби майже 300 тис. солдатів і матросів. Пізніше економіка потерпала від спадів, пов’язаних із перевиробництвом товарів (тобто виготовляли більше продукції, ніж люди могли придбати). У 30—40-х рр. XIX ст. у Великій Британії завершилася індустріальна революція, і країна посіла перше місце у світі за рівнем розвитку промисловості. У цей час у Великій Британії виробляли 45 % усієї світової промислової продукції. Провідною галуззю британської промисловості була текстильна, де працювало майже 200 тис. осіб. Одночасно із завершенням індустріальної революції в країні розгорнулося будівництво залізниць. Менш ніж за 15 років довжина залізниць збільшилася з 540 км до 9,5 тис. км. Швидко зростали обсяги зовнішньої торгівлі. У вивезенні товарів переважали текстильні вироби й машини. Обсяг британських товарів, що вивозили на зовнішні ринки, зріс більш ніж у чотири рази. Стрімкий економічний розвиток країни супроводжувався боротьбою робітництва за покращення умов праці та підвищення заробітної плати, а також боротьбою з безробіттям. Його специфічною формою став уже відомий вам луддизм (рух руйнівників машин). Наприкінці 1811 — на початку 1813 р. він знову набув поширення. Як наслідок влада відновила смертну кару за руйнування машин. Велика Британія першою в Європі перетворилася з аграрної на індустріальну країну. На середину XIX ст. селянство становило близько 21 % населення. Першість у суспільстві посіли представники фінансово-промислових кіл і робітники фабрик та заводів. У країні сформувалося індустріальне суспільство. До середини XIX ст. Велика Британія перетворилася на «майстерню світу», посіла панівне становище на світовому ринку та у світовій фінансовій системі. Маючи найбільший флот, вона набула визнання як «володарка морів».

Чартистський рух

За парламентською реформою 1832 р. багато людей так і не отримали права голосу. Це об’єднало їх у рух за перегляд рішень. Активну участь у ньому брали британські робітники, які прагнули провести своїх представників до парламенту та здійснити реформи для покращення свого становища. Цей рух розпочався в 1836 р. і дістав назву чартизм. Лідерами чартистів стали громадські діячі Вільям Ловетт, Фергюс Едвард О’Коннор та інші. Вони виступали за подальший розвиток парламентської демократії. У 1839 р. радикально налаштовані чартисти спробували підняти повстання, але зазнали невдачі і були засуджені до заслання. Помірковані чартисти сподівалися, що якщо парламент прийме їхні пропозиції, то влада більше дбатиме про вирішення соціальних проблем і справедливе ставлення до робітництва. Вони зібрали підписи для петиції на підтримку «Народної хартії». Однак депутати відмовилися розглянути документ. У травні 1842 р. чартисти подали 3,3 млн підписів у другій петиції про «Народну хартію», але палата громад знову її відхилила. У червні 1848 р. парламент утретє відхилив вимоги чартистів. Це призвело до занепаду чартизму.

Політичний і соціальний розвиток Франції в період реставрації монархії Бурбонів

За «Хартією 1814 р.», як називалася нова Конституція Франції, у країні було встановлено конституційну монархію. Проте значну частину французького населення вона не задовольнила. Після затвердження вікового й майнового цензу право голосу в країні дістали лише 90 тис. осіб, а право бути обраними у владу — 15 тис. осіб. В оточенні короля Луї XVIII переважали прихильники реставрації, повернення до «старого порядку» та необмеженої влади короля. У країні запанувала політична реакція. Ситуація загострилася після 1825 р., коли престол посів Шарль д’Артуа під ім’ям король Шарль X. У країні спалахнув «білий терор» — політичні репресії проти представників попереднього режиму. У березні 1830 р. Палата депутатів висунула вимогу про відставку уряду. У відповідь на це король розпустив її та призначив нові вибори. Однак у новообраній Палаті депутатів більшість також становили противники Шарля X. У цій ситуації в липні 1830 р. він підписав чотири укази, якими фактично скасував «Хартію 1814 р.» і здійснив державний переворот. Такі дії короля викликали обурення значної частини населення Парижа. Лунали заклики чинити опір свавіллю влади.

Липнева монархія

За кілька днів було створено Тимчасовий уряд, який очолили банкір Ж. Лаффітт і генерал Ж. де Лафаєт. Повстання в Парижі, що увійшло в історію як Липнева революція, або «три славні дні», завершилося перемогою. Лідери повстанців вирішили зберегти в країні монархію, але змінити короля. Корону запропонували близькому до ліберальної опозиції герцогу Луї-Філіппу Орлеанському, представнику молодшої (Орлеанської) гілки Бурбонів. Його правління дістало назву Липнева монархія (1830—1848 рр.). До влади у Франції прийшла фінансова аристократія — банкіри, великі біржові спекулянти, власники шахт, копалень, земель тощо. При цьому у країні залишалося чимало охочих повернутися до республіканської форми правління. Прихильники монархії поділялися на різні гілки. Орлеаністи підтримували правління Луї-Філіппа Орлеанського. Легітимісти вважали законною (легітимною) лише позбавлену влади династію Бурбонів і виступали за її відновлення. Бонапартисти були прибічниками відродження імперії Наполеона. Усі виступи легітимістів і бонапартистів влада придушила.

Економічний розвиток Франції

У промисловості Франції набирала обертів індустріальна революція, яка розпочалася тут наприкінці XVIII ст. Обсяги промислового виробництва зросли на 60 %. Країна посіла перше місце у світі за випуском шовкових тканин, інтенсивно розвивалися вовняна й бавовняна галузі. На 1848 р. індустріальна революція у Франції увійшла в завершальну фазу, що тривала до кінця 60-х рр. XIX ст. У цей час за обсягами промислового виробництва країна посіла друге місце у світі після Великої Британії. Одночасно з розвитком промисловості зростала кількість робітників. Умови їхнього життя та праці були важкими, що стало однією із соціальних проблем країни. Сільське господарство зберігало вагоме місце в економіці Франції. Загальний обсяг продукції сільського господарства в 1815—1848 рр. збільшився на 50 %. Переважали дрібні господарства, які мали тенденцію до подальшого подрібнення через зростання сільського населення. Незважаючи на успіхи індустріальної революції, Франція в цей період ще перебувала в стані переходу до індустріального суспільства. Близько 75 % її населення проживало в селах.