Саша Кочубей
ВОЛОДАРКА ЛІСУ
(оповідання)
Моя прабабуня — самосе́лка. Вона живе сама в селі Залісся. Колись там мешкало багато людей. Але потім вибухнув Чорно́биль * і всіх вивезли.
Якийсь час прабабуня жила з нами в місті. А потім зібрала речі й повернулася назад. «У Заліссі народилася, в Заліссі й помру», — сказала мамі.
Мама дуже гнівалась, але нічого не могла вдіяти. Прабабуня — міцний горішок. Якщо вже вирішила щось, її ніхто не спинить.
Прабабуня каже, що приросла до Залісся. Там її дім, її коріння.
— Приросла, мов квітка барвінку? — уточнюю, згадуючи синій килим на її подвір’ї.
— Мов квітка барвінку, — всміхається прабабуня.
Раз на рік я приїжджаю в гості. Мені частіше не можна, «бо радіа́ція» **. У цей день час летить, мов шалений. Не встигає прабабуня показати мені своє господарство: ягоди, гриби, фрукти, овочі, — як час повертатися додому. А я ще навіть з її сусідами не познайомилася. Сусідами прабабуня називає ведмедів, лисиць, вовків, лосів і коней, які мешкають у лісі.
Настає вечір. Тато плескає по плечу, мовляв, час прощатися.
Я цілую прабабуню та сідаю в машину. Автівка рушає.
Озираюся. Прабабуня стоїть у блакитній хустині посеред дороги й махає рукою. Віддаляючись, стає схожа на цяточку.
На квітку барвінку посеред лісу.
Смокчу барбариску, але мені від того не солодко. Від гіркої миті перед очима все розпливається.
— Тату, спини! — кричу і б’ю у вікно.
Тато зупиняє автівку.
— Дивись під ноги, сонечко.
Я відчиняю дверцята й біжу щодуху. Так швидко, що починає поколювати в боку. Падаю в обійми, ледь не збиваючи прабабуню з ніг.
— Ба, мо-жна я за-ли-шу-ся на все лі-то? — мені перехоплює дихання від бігу й від хвилювання.
— Я б дуже хотіла цього, Марійко, — шепоче.
На мить мені здається, ніби це шепоче ліс: ягідка барбарису, що почервоніла від підглядання за нами, листя, що тремтить на деревах, лисиця, яка причаїлася за стовбуром дерева, ведмідь, який прийшов у Залісся аж із Білорусі.
— Ти пам’ятаєш про дім і коріння? — прабабуня зазирає мені в очі.
— Угу, — киваю головою.
— Тобі треба повертатися, — вона загортає за вухо неслухняне пасмо мого волосся, що вибилося на бігу. — Твоє коріння там, де ти народилася.
Поки ми їдемо до Києва, я думаю про неї. Зараз восьма вечора, а значить, прабабуня вечеряє. В кімнаті цокає годинник і про щось торохтить радіо, в якому ми замінили батарейки.
В її вікна зазирають сусіди: лисиці, ведмеді, вовки, лосі, косулі, коні. І весь барбарис, весь барвінок лісу цвіте для неї.
.png)