Складання тез статей – дуже важливе уміння для нашого часу, яким повинен володіти кожен випускник школи. Це один із способів вивчення тексту, осмислення, засвоєння і запам'ятовування інформації , яка міститься у тексті.

Тези – це коротко, точно , послідовно сформульовані ідеї, думки, положення доповіді, повідомлення, статті. (ЗАПИСАТИ ДО ЗОШИТА)

Тези складають основу тексту. Формулювання кожної тези починається з нового рядка, кожна теза має самостійну думку, висловлену в одному або кількох реченнях. Тези суттєво відрізняються від плану , оскільки виділяють кожну думку, підтверджуються фактами і прикладами. Вони використовуються для запам'ятовування певної інформації.

Види тез	Що означають
Цитатні	відбір авторських тез із тексту
Вільні	основні положення тексту формулюють своїми словами
Змішані	цитати й вільний виклад авторської думки чергуються
Прості	подають основну думку частини у вигляді ствердження чи заперечення будь-чого
Складні	окрім ствердження якоїсь думки, містять ще її доведення

ПАМ’ЯТКА

«Як підготувати тези прочитаного»

- Прочитати весь текст (якщо він невеликий) або розділ (якщо твір великий за обсягом).
- Продумати зміст тексту, знайти й прослідкувати основні положення, висунуті автором.
- Формулювати думки чітко й коротко, але самобутність форми повинна зберігатися, незважаючи на деяку уривчастість викладу.
- Кожне положення повинно містити в собі лише одну думку.
- Записуючи тезу, потрібно нумерувати кожну, пропускати рядок між ними.
- У кожній тезі потрібно виділяти головне слово й помічати логічний наголос.
- Якщо твір великий, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки тексту, якщо невеликий — джерело викладу.
- Викладати основні авторські думки у вигляді послідовних пунктів.
КОРОТКО ЗАНОТУЙТЕ ПОСЛІДОВНІСТЬ ВАШИХ ДІЙ ПІД ЧАС НАПИСАННЯ ТЕЗ ПРОЧИТАНОГО

Комунікативний практикум: напишіть тези прочитаної статті та надішліть тези на перевірку, прикріпивши фото роботи сюди

Лисаков Сергій Володимирович

учитель української мови і літератури

Чаплинського ліцею

КОБЗАРІ ЯК ДУХОВНІ ПРОВІДНИКИ

Шлях кобзарів – це шлях народу! Михайло Стельмах

Микола Ткач говорив: «Українське кобзарство як унікальне суспільне явище, що існувало понад триста років, посідало середню ієрархічну течію духівників, що виконувала місію посередництва, просвітництва та сугестійного впливу на особу. Згідно з давнім світоглядним розумінням, кобзар бачиться як посередник між світом людей і Богом. Він – клопотальник (ходак, ходатай, ходина) у тій чи іншій справі. Люди, за звичаєм, подаючи кобзареві, просять аби він помолився Богові за сприяння близьким і рідним у здоров’ї, якихось справах, дорозі, на війні, спокою покійним тощо. [4]

До пантеону кобзарів входять Антін Головатий (1744-1797), Семен Кошовий (1780 — 1830), Андрій Шут (1790 — 1873), Остап Вересай (1803-1890), Іван Стрічка (?- 1832), Федір Гриценко (Холодний)(1814 —1889), Кравченко (Крюковський) Михайло (1858 -1917), Гончаренко Гнат (1835—1917), Кушнерик Федір (1875-1841).

Кобзар Андрій Шут, що походив з Олександрівки Сосницького повіту на Чернігівщині, кобзареву місію обґрунтовував трохи простіше: «Кобзар-сліпець, який існує на те, щоб нагадувати людям про Бога та добрі діла». [2]

Звісно, що таке покликання потребує людини з чистим сумлінням та високою внутрішньою моральністю. Незряча людина вже самою долею відгороджена від усіляких спокус видимого світу. Святославовим ходиною (ходаком-клопотальником) називає автор «Слова о полку Ігоревім» і віщого Бояна. «Рік Боян і ходина Святославлів, піснетворця старого времені...» – говорить співець пам’ятки. [1]

Це вказує на ще одну місію кобзаря – просвітницьку. Він був живим носієм історії народу, його традицій і звичаїв. Переважна більшість дослідників зауважують високу шляхетність та елітарність українських кобзарів і лірників. Це обумовлює й кобзарський звичай, за яким кобзареві (братчикові) брати дар як милостиню, не відспівавши не годиться. [6]

Характеризуючи кобзаря Гната Гончаренка, Леся Українка писала: «У ньому справді нічого жебрацького немає, починаючи з одежі, пристойної чумарки, яку носять пригородні селяни в Харківщині і смушової шапки і кінчаючи поведінням, повним гідности без запобігання, але й без ароганцій (зухвальство, нечемність)... Не тільки грошей, але й найменшої послуги він не вважає за можливе приймати дармо, так, наприклад, коли на пароплаві йому трапилося просити у матросів провести його, то він потім грав їм за те на бандурі й не приймав ніякої плати. [2]

Тому кобзарі, хоч і сповідували певний аскетизм та жили за дещо відмінними від загальних нормами й правилами, проте постійно перебували серед людей. Цим пояснюється й та обставина, що кобзарюванням спрадвіку займалися лише сліпі. Одні з них мали сліпоту від народження, інші – внаслідок трагічних обставин, ще інші, котрі йшли в кобзарі через своє переконання, свідомо давалися на позбавлення зору, проявляючи духовний подвиг аби наблизитися до Бога, віддати себе і втілити Його сутність у людині. Відомо також, що існувала практика навмисного осліплення кобзарями своїх дітей, що породжувало кобзарські династії. А сам факт осліплення спонукався родовою честю. [6]

Усвідомлюючи своє високе покликання, духовні провідники ніколи не прагнули викликати співчуття до своєї долі, тим більше, коли він добровільно позбавив себе зору. Навпаки – прагнули донести до людей світло істини, пробудити в кожному почуття любові, милосердя, ніжності та взаємної поваги, а коли треба – гніву до ворогів; навчити їх мудрості предківських заповітів; виклопотати своїм сердечним співом, впливаючи на першопричини буття, кращу долю для них.

Водночас українські кобзарі були основними інформаторами всіх історичних подій. Ходячи від села від села до села, вони підіймали дух народу, не дозволяли в лихі часи впасти у відчай і стати рабами долі. Сталінські опричники у тридцяті роки, зібравши до Харкова усіх провідних українських кобзарів, нібито на з’їзд, і знищили їх. [5]

Вікторія Ліснича, будучи в каденції заступника міністра культури і туризму України (2010 р.), на парламентських слухання Верховної Ради України висловила думку, що «особистості і таланти різних поколінь, високоосвічені, свідомі релігійні і світські провідники, громадсько-політичні лідери та митці, сподвижники, сильні духом, здібні і обдаровані, віддані національній ідеї — вони складають золотий фонд української нації». [3]

У ранній поезії Т. Шевченка знаходимо цілком новий, відмінний від уже сформованих у давній українській літературі образ духовного проповідника народу кобзаря (Перебендя). Поет трансформує традиційну для епохи Романтизму постать у носія історичної пам’яті, речника національної слави й волі, який покликаний їх відродити у душах людей. У поезії митця поряд із темою духовного провідництва зустрічається мотив самотності, непочутості та стражденності пророка, знищеного власним народом. Проте, як і духовні наставники народу у текстах його попередників, Перебендя самотній, убогий, марґінальний, дистанці-йований від суспільства:

Попідтинню сіромаха І днює й ночує:

Нема йому в світі хати... ; і далі:

Його на сім світі ніхто не прийма

Один він між ними, як сонце високе. [7]

Лише на самоті, у гармонії з природою, далеко від людей старий кобзар відкривається душею, розмовляє з Богом і духовно очищується.

Кобзарі - це явище значне для України. Сам Шевченко в «Прогулке с удовольствием и не без морали» зауважив, що «якби грецький сліпець Гомер воскрес і послухав хоча б одну думу у виконанні українського сліпого співця, то розбив би на тріски свій козуб, званий лірою, і пішов би міхоношею до найбіднішого нашого лірника». [1]

Недаремно Тарас Шевченко, який зізнавався, що як поет зростав на думах та піснях кобзарських, з поваги до цих народних співців назвав збірник своїх творів «Кобзар».

Кобзарі зберігали і передавали наступним поколінням найважливіші знання про минуле і світогляд їхніх предків, у найдоступнішій формі, яка легко запам'ятовується — пісенно–оповідній. Вони закликали до боротьби за соціальне і національне визволення.

Список використаних джерел

Горбатюк Володимир. Кобзар з Чернечої гори. Урядовий кур’єр. 6.07.2016
Ємець В. Кобза та кобзарі / Василь Ємець. – Берлін, 1923; К., 1993. 111 с.
Ліснича В.М., заступник міністра культури і туризму України.

Парламентські слухання Верховної Ради України 8 грудня 2010 року, http://static.rada.gov.ua/zakon/skl6/11session/par_sl/sl0812110.htm

Ткач М. Пахощі Боянових слів / М.Ткач. – К.: Снива, 1996. 151 с.
Ткач М.М. Духовні провідники – як передумова традиційного буття людини. Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. Збірник наукових праць: наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Випуск 17. Том 2, 2011
Черемський К. Шлях звичаю / Кость Черемський. – Харків:Глас, 2002. 445 с.
Шевченко Т. Г. Кобзар. – К., 1957, c. 27