Україна: культурна спадщина, національна свідомість.

Тема: Україна: культурна спадщина, національна свідомість.

1. Періодизація розвитку української культури

2. Нематеріальні культурні цінності

3. Національна свідомість

4. Традиції, музика, одяг українського народу.

Додатковий матеріал (посилання на online відвідування всесвітньовідомих музеїв, посилання на відвідування українських музеїв, відеоматеріал про українську культуру з огляду Н.Кривди)

Періодизація розвитку української культури.

1. Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, - тобто це культура східнословянських племен дохристиянської доби. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства. Прикладом поселень є Трипільська культура (4-3 тис.до н.е.)Для трипільської культури характерними були: високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації, господарство - колективно. Поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Мали форму кола, середина була порожня і використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні. Стіни розписувались яскравим орнаментом, житло було поділене на окремі кімнати, опалювалась хата зведеною з глини піччю. В соціальній організації переважав матріархат. У трипільців на той час існував великий інтерес до мистецтва. Поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів, горшки, миски, глечики, декоративна кераміка. Розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В житлах знайдено жертовники.

   Трипільська культура зникає на території України; її заступає інша культура, так звану Культуру шнурової (ямочної) кераміки або, як її ще називають, Культура бойових сокир - ямна, зарубинецька. Катакомбна культури. Для даної культури властивий є посуд, на якому орнамент роблено з допомогою відтисків шнурка, скрученого мотузка. Цей посуд, означає зниження технічного й, одночасно, мистецького рівня, крок назад.

   

   Геродот детально описує територію України в 5 ст.до н.е. в образі Скіфії. Саме Скіфи залишили Україні найбільшу кількість памяток.Знайдено великі городища, де були насипано кургани, оточені глибокими ровами та високими валами. У них ховали скіфських царів, вельмож і воїнів. Небіжчика клали із зброєю, коштовностями, побутовими речами, вбитими кіньми та слугами.На культуру Скіфів значно вплинула Антична культура. Розвивається гончарен та ювелірне мистецтво, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла.Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлинської могили. http://www.primetour.ua/uk/excursions/museum/Muzey-istoricheskih-dragotsennostey-Ukrainyi-.html

   

   М.Грушевський виводить українців з антів "Отсе й були наші українські племена - що зайняли тоді вже побереже Чорноморське від Дністра до Азовського моря".

2. Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави - України-Русі та Галицько-Волинського князівства. Давньоруська держава склалася у 2-й половині IX ст. Це була раннєфеодальна держава, господарчу основу якої становило землеробство. Тим самим забезпечувалась сталість культурних традицій, перейнятих Україною-Руссю від скіфських землеробських племен.Давньоруська культура орієнтувалась у своєму розвитку на Візантію, що обумовлювалось рівнем розвитку матеріальної культури та вибором Давньою Руссю православ’я. В Україні-Русі закріпилася давньоруська писемність, що її впровадили Кирило та Мефодій. Водночас з розвитком писемності виникає інтерес до проблем естетики. Важливішими категоріями естетики є краса, образ, символ, канон. З прийняттям християнства за мистецтвом утверджується визнання пізнавальної та культової функції на протидію сміховій естетиці язичницької доби. Мали широке розповсюдження переклади книг з філософії, риторики, граматики. Кирилицею написані всі відомі твори XI ст. (і наступних століть): Остромирове Євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 рр., "Слово про Закон та Благодать", Мстиславове Євангеліє, "Повість минулих літ".За Володимира в Києві існує державна школа для дітей з найближчого оточення князя. Створювалися бібліотеки при монастирях і церквах. Ярослав заснував бібліотеку Софії Київської, його син Святослав створив власну княжу бібліотеку. Князь Микола Святоша на книжки витратив свою казну і подарував їх Печерському монастирю.У 1039 р. при Софійському соборі був створений літописний твір, який одержав назву найдавнішого Київського зводу. У 70-80 рр. IX ст. літописання ведеться у Десятинній церкві, Києво-Печерському монастирі,На початку XII ст. у Києво-Печерській лаврі створюється літопис, названий його автором Нестором "Повість минулих літ". Цей твір увібрав увесь досвід історичної писемності попереднього часу і досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. Характерна особливість літописання епохи феодальної роздробленості – його вузько-земельна приуроченість. Кругозір літописців не поширювався за межі окремих князівств. Виняток становить київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер.Поряд з історичною писемністю на Русі розвивалася оригінальна література: агіографічна (житія святих), філософько-публіцистична,художня. Підґрунтя літератури становила усна народна творчість: епічні й ліричні пісні, перекази, легенди. Особливе місце посідали билини київського циклів Україні билинні сюжети збереглися в інших фольклорних жанрах. Зокрема, відомі українські народні казки про Іллю Муромця, думи про Олешко Поповича, пісні про Джурила. Архітектура міст України-Русі визначалася насамперед дерев’яними спорудами. Шедеврами народного житло-будування були будинки заможних верств населення, так звані "хороми". Вони складалися з комплексу приміщень – "сіни", "істба", "кліть". У великих містах хороми мали два і більше поверхи. Біднота мешкала у однокамерних житлах площиною близько 20 кв. м. На Півдні ці оселі зводилися на каркасно-стовповій конструкції, що обмащувалася глиною й білилася. Житло нагадувало пізнішу українську хату.Високого рівня в Україні-Русі досягло прикладне мистецтво. Орнаментальними композиціями, що поєднували елементи язичницької та християнської символіки, вкривалися побутові речі, прикраси, зброя, домашня утвар (металеві, керамічні посудини), різьблені кістяні вироби. Також популярним мистецтвом було різьблення по кістці.Важливою частиною давньоруської духовної культури була музика. Широко побутували обрядові пісні, танці, дійства, що пов’язані з язичницькими віруваннями (календарно-землеробський цикл). Існували народні професіонали – скоморохи, актори і музиканти. 

   

   Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції України-Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах. Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір. Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Знайдені предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці, Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті), берестяні грамоти — у Звенигородці та Бересті. Збереглися й пергаментні грамоти князів. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами. Живопису належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства. Вона представлена монументальним живописом (фресками) та іконами. Фресковий живопис продовжував київські традиції. Ними були розписані головні храми Волині й Галича. Проте він не набув значного поширення — з останньої чверті ХІІ ст. будуються храми, у яких не було фресок. До таких споруд, наприклад, належить собор у Луцьку. У той же час фрески знаходять широке поширення в князівських палатах. Існують літописні свідчення, що ними були розмальовані палати Ярослава Осмомисла. Усі вони мали світські мотиви. Проте до нашого часу не збереглось жодної фрески, за винятком розпису Вірменського собору у Львові.

   

3. Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу. Після втрати власної державності, умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи з кінця монголо-татарської навали і аж до 16 ст. українські землі поступово, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права, традицію літописання. Та не зважаючи на це умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти. Відбулась ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалось і вирувало культурне життя. Значення православної церкви почало помітно зростати, вона починає виконувати не лише роль опікуна українській культурі, а й чинника національної консолідації українського народу. Насаджуваний насильницькими методами католицизм і латинська мова (культура) поретворюються на стійкіші знаряддя і символи асиміляції, вели у більшості випадків до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями. В середині 16 ст. починається піднесення української культури, що повязано з усвідомленням православям складності збереження своїх позицій без реформи церковного життя та оновлення форм культури. В цей час поширюються гуманістичні ідеї, активізуються контакти з осередками ренесанскої культури, розвивається шкільна освіта і друкарство, церковні православні братства розвиваються в нові суспільні організації, що поєднують функції "православної реформації" з боротьбою за національно-релігійні права та національну культуру, що своєю чергою стимулюють процеси вдосконалення науки, освіти, мистецтва. Пожвавлення суспільно-політичного життя сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України. 1615 року починає діяти братська школа, 1616р - друкарня Києво-печерської лаври, 1632р - Києво-Могилянська колегія (пізніше академія). Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю націнально-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. В XVI ст. стали поширеними школи при церквах та монастирях. Руська, тогочасна українська мова, запанувала в установах, українці, стаючи урядовцями, вводили в загальний ужиток українське право, звичаї, мову. Православна віра витісняла литовське поганство. В Україні були протестантські школи в Дубні, Хмельнику та інших містах. У боротьбі за піднесення Католицької Церкви єзуїти взяли приклад у протестантів, і Польща та Литва вкрилися мережею єзуїтських шкіл — колегій з добрими педагогами, з бурсами для учнів. Там було зразково поставлено навчання, а разом і виховання в католицькому дусі. Українці, які не мали рівноцінної школи, охоче віддавали своїх дітей до цих шкіл, де поступово перевиховували їх на католиків. Навчання провадилося за старою, звичайною в Західній Європі, схоластичною системою.  Курс поділявся на дві групи: «тривіюм» і «квадривіюм» (інфіма, граматика, синтакса:, поетика, риторика, діалектика та філософія). Мовою навчання була латинська. У протестантських та католицьких школах навчали також історії, географії, космографії, природознавства. Але все це було чуже і відривало учня від рідної культури. Для боротьби з чужими впливами українці почали засновувати свої школи, які не поступалися перед протестантськими та католицькими. Першу друкарню, що вживала українського письма, заснував у Кракові німець Швайпольт Фіоль. В 1491 році надрукував він слов'янські Октоїх та Часословець, які були першими кириличними друками в світі.Перше місце серед літературних творів ХУ-ХУІ ст. належить творам церковним, з XIV от. в Україні ширяться південнослов'янські впливи, головним чином з Болгарії, де митрополит Тарновський Євфимій звертав особливу увагу на вірність, тонкість і художність перекладу св. Письма.

   

4. Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу. Визначальним тут є фактор національної державності, яка проіснувавши понад 130 років, всеж змогла сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів України. Розвиток культури в цей період виступає як процес послідовний , обєктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій України-Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно повязаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а пізніше й бароко та Просвітництво. Мова йде про оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва. Домінантою розвитку української культури цього періоду є вплив козацтва на неї, який перетворився на один із доленосних та визначальних факторів її розвитку. На той час козацтво перетворилося на провідну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського суспільства.Популярними були свята побутові (вечорниці, посиденьки, весілля), обрядові (різдво, колядування, щедрування, засівання, Івана Купала, зелені свята, обжинки), ігрові та розважальні. Фантазія в ігрових ситуаціях не знала меж, поряд з реальними персонажами господаря, господині вводились і діяли фантастичні — чорт, Смерть, Баба Яга, кикимора, а також трансформовані з тваринного світу — коза, ведмідь, лелека та ін.Особливої популярності зажили вертепні драми, їх сюжети — житія святих, про козака Мамая — завжди діставали схвальний відгук глядачів. Активними пропагандистами і шанувальниками вертепу були студенти Києво-Могилянської академії. Оживає інтерес до своєї минувшини, виводиться твердження, що козаки успадкували кращі риси свого народу.В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Острозі, Кам'янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іноземні спеціалісти. Із прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася регулярна забудова міст за європейськими зразками: у центрі, на площі, зводиться ратуша, а вся міська територія розбивається на прямокутні квартали. Землі обмаль, тому будинки по фасаду вузькі, у два-три поверхи, тягнуться до середини кварталу, на першому поверсі розташовуються службові або торгові приміщення, на другому — житло. Місцеві майстри виробили власний напрямок в архітектурі Козацьке бароко. Цей період залишив по собі пам'ятники великої мистецької і культурної вартості (забудова Площі Ринок у Львові та ін.).Соціальні потрясіння активізують творчий процес. Історія культури знає багато таких сплесків, один з них припадає на період визвольної війни 1648—1654 pp. Особливо популярними цього часу були лицарські пісні-думи, де оспівується звитяга козацьких ватажків та козаків-запорожців. Багато дум пов'язано із сільською тематикою, адже селяни були основним резервом поповнення козацтва. Образ Б. Хмельницького є центральним у багатьох думах: як він у захмелілого Барабаша забрав грамоту Владислава IV із правами на привілеї козаків, про походи і перемоги, про зрадливу вдачу турків, про смерть Богдана. І. Мазепа зробив спробу утвердити самостійність України політичними засобами, але хисткість його позицій, орієнтація на Московщину, Польщу, Швецію, Туреччину не мали підтримки з-поміж козацької старшини. Ігнорування громадської думки призвело до повної поразки, втрати навіть тих досягнень, які змогли зберегти наступники Б. Хмельницького.Протягом 21-річного гетьманування І. Мазепа став одним із найбагатших феодалів Європи. Більшу частину своїх особистих прибутків він віддає на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у стилі козацького, або, як його часом називають, "мазепинського" бароко. Багато сил, часу, коштів він віддав Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус, довів кількість студентів до 2 тисяч.І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей. Гетьман листувався з багатьма вченими, яких запрошував до співпраці. Саме під його впливом козацька старшина посилає своїх синів на навчання до закордонних університетів, що зумовило формування згодом власного кадрового потенціалу. Перший шкільний підручник українською мовою — "Буквар" І. Федорова, виданий у Львові 15 лютого 1574 р. Ця дата знаменна у культурному розвитку України й варта шанування: український народ одержав першу нормативну граматику.

   

5. Пятий період розаитку української культури охоплює період від часів зруйнування Гетьманщини (кінець 18 ст) і до початку ХХ ст. На кінець XVIII ст. було остаточно ліквідовано автономію України-Гетьманщини, її права, вольності та привілеї. Козацька старшинська еліта була включена до лав імперського дворянства, втративши при цьому свою колишню роль, частина козацтва покріпачена. Зникли всі особливості місцевого устрою, які відповідали народному характеру і складали кращі набутки національної культури. Це - традиційна система освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя. Вони поступалися своїм місцем загальноросійському порядкові, який тримався на централізмові, абсолютизмі, бюрократизмі. Так, була повністю зруйнована система нижчої освіти, повного краху зазнала система освіти в покріпачених селах.Імперська політика Росії та імперії Габсбургів була спрямована на культурну уніфікацію, що заперечувало збереження та розвиток національних культур. У XIX ст. відбулося подальше розшарування української культури, поглибився розрив між культурою села і міста, еліти і простонароддя. Українська культура того часу була простором, де перехрещувалися різноспрямовані тенденції і різноманітні впливи: російська і європейська орієнтації, впливи німецької, польської та інших культур, які більшою мірою позначилися на житті міщан та дворянства. Селяни ж у цілому були хранителями традиційної основи буття.У XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної самоідентифікації, збереження самобутності української культури, захисту й розвитку української мови. Відповіддю на політику уніфікації стало зростання рівня національної самосвідомості українців, консолідація національно-свідомих сил української інтелігенції. Саме національно-свідома інтелігенція переймалася вирішенням національних проблем в Україні. Активне формування національної свідомості широких народних мас завдячувало розвитку освіти та просвітництву. Відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін (1773-1842 рр.) домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту.17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету.Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідником, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національного-культурного відродження XIX - початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгаря, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Харкові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-художній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник». Часопис першим започаткував друкування українською мовою.У розвитку української самосвідомості поворотними стали тридцяті роки XIX ст. Саме тоді в українську культуру прийшло нове покоління - колишніх студентів університету. В Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

   Саме цей час можна назвати періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше народ проявив себе в літературі, історії, фолькльористиці, етнографії, образотворчому мистецтві, театрі, драматургії (І.Котляревський "Енеїда"). Саме новітня українська література, першою серед інших скадових культури, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє. Література нагадувала про героїчне мируле, розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу - розмовної мови, показувала як на основі фолькльору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості (народно-первозданих елементів) творити високе професійне мистецтво. Це період " неволі і переслідувань" української культури, період боротьби з асиміляторськими заходами польської шляхти, румунських бояр, російського царизму, угорських феодалів, австрійського цісарства. Варто звернути увагу, на те, що українське Відродження - це не копія європейського Відродження, це обєднання всіх формотворчих моделей (чеська, сербська, польська): розвиток народознавства (від М.Цертелєва і М.Максимовича до П.Куліша), історіографію ("Історія русів", М.Маркевич, І.Срезневський, М.Костомаров), література на чолі з Т.Шевченком.

   

6. Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий проміхок від початку ХХ ст. до 80-х років.є часом нового мієвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий проміхок від початку ХХ стдо 80-х років. Високий рівень розвитку та історичної зрілості української культури, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі. Це й сформованість розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізаціямови більшості мистецтв (образотворчого, графіки, скульптури,музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури (українська народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела ХХ ст, театр корифеїв, гуцульське народне мистецтво). Не зважаючи нанаціональний гніт,переслідування та заборони, позбавлення національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя активізується, виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, поява та загибель "Українського ренесансу". В період 30-50-х років завдяки Сталінській диктатурі наша культура зазнає величезних втрат: гинуть сотні талановитих майстрів, ліквідовано численні наукові та творчі заклади. Уповільнивши темп розвитку українська культура не зупинилась зовсім а змогла вижити в умовах тяжкого пресу на наукову думку, засмічування вульгарними світоглядними міфами справи народної освіти, загальне зниження естетичного рівня в галузі літератури та мистецтва, рабського прославляння "культу вождя". Роки Великої Втчизняної війни для значної частини діячів української культури стали періодом творчого піднесення, найяскравішим є збагачення цілою низкою творів що увійшли до її класичного фонду. Із закінченням Великої Вітчизняної Віійни українська культура виявилась досить звуженою та збідненою в ідейно-змістовому, сюжетному, стильовому та емоційному річищі. На багатьох творах лежав відбиток соцреалістичної заданості,а не вільного самовиявлення. Після постанов 1946 - 1948 років багато талановитих представників творчої інтелігенції було вилучено з творчого процесу, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму. В часи "розвинутого соціалізму" посилюются процеси денаціоналізаціх неросійських народів, багато мов потрапляють на межу загибелі,саме це сприяє появі рухів "шістдесятників", "сімдесятників","вісімдесятників" за участі передової української інтелігенції. Відбувається активізація підпільної або захалявно-шухлядної культури, творча думка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал української нації.

   Український живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Михайло Дерегус, Василь Касіян.
   
   Сьогодні твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Андрія Чебикіна, Олександра Бородая та інших відомі далеко за межами України.Трагізм феномену української культури полягає в тому , що вана три рази втрачала свою національну духовну еліту: 1)полонізація української шляхти; 2) нищення еліти репресів 20-30-х рр; 3) від доби Розстріляного відродження і до репресійкінця 80-х рр. Саме відсунутість на задній план світового культурного процесу, приниження, спричинило появу рис вторинності та провінційності.

   Т.Яблонська "Над Дніпром" О.Шовкуненко "Повінь. Конча-Заспа"

   В.Касіян "Матір" http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/deregus-mihaylo/

7. Сьомий період розвитку української культури тільки розпочався і триває сьогодні. Історичний акт про державну незалежність України відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здоуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя(діаспора). За цих умов зявляються: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до обєднання багатьох мистецьких шкіл. У 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії – навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською і англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут української археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50% свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається “відплив” частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя. Незважаючи на економічну ризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, в тому числі 196 золотих). Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов‘язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко, та акторів Б. Ступки, А.Хостікоєва, Б.Бенюка, Н. та О.Сумських. Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу. Неоднозначним є розвиток літературного процесу. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладижинського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме: поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення; створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості; врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усього людства; всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури. Однією з актуальних проблем на сьогодні є державна підтримка національної культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин – ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження нашої держави. Особливої уваги потребує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються в Україні або втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури).

   Інтерактивна композиція Вуличне мистецтво

   

А зараз, перевір себе, пройди невеличку вправу на уважність.

Нематеріальні культурні цінності України.

Згідно з Конвенцією «Про охорону нематеріальної культурної спадщини» 2003 р. Нематеріальна культурна спадщина проявляється, у таких галузях:

• Усних традиціях та формах вираження, зокрема в мові  як носії нематеріальної культурної спадщини;

• Виконавському мистецтві;

• Звичаях, обрядах, святкуваннях;

• Знаннях та практиці, що стосуються природи та всесвіту;

• Знаннях та практиці, що пов’язані з традиційними ремеслами.

Нематеріальна культурна спадщина може мати ще одну назву – «жива традиція», яка враховує звичаї, форми, знання і навички. Це традиції, які 
формувалисьсь протягом багатьох століть. Вони не мають чіткого початку, але вони дають можливість спостерігати етапи розвитку етнокультур та їх 
впливу на розвиток української культури протягом століть. 

Станом на 07.12.2018 в Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України включено 14 елементів нематеріальної культурної спадщини:

1. Традиція Косівської мальованої кераміки;

   

2. Кролевецьке переборне ткацтво;

   

3. Опішнянська кераміка
   

4. Петриківський розпис – українське декоративно-орнаментальне малярство ХІХ – ХХІ ст.;

   

5. Козацькі пісні Дніпропетровщини

6. Пісенна традиція села Лука Києво-Святошинського району Київської області;

7. Технологія виконання вишивки «білим по білому» селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області.

8. Традиції рослинного килимарства селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області;

   

9. Орьнек – кримськотатарський орнамент та знання про нього

   

10. Традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки;

    

11. Традиція приготування ет аяклак (караїмський пиріжок з м’ясом). Досвід караїмів Мелітополя;

    Проводиться на свята Киниш (Свято пиріжка) та Оракъ Тою (Свято врожаю), а також фестивалю караїмської гостинності «Найкраще все для гостя дорогого!» за участі караїмських громад Дніпра, Миколаєва, Харкова, Києва і Тракая (Литва)

    

12. Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області.

    Спадщина демонструє виконавське мистецтво, звичаї, обряди, святкування; знання та практики, що стосуються природи та всесвіту; традиційні ремесла.

    

13. Бортництво

    Бо́ртництво — розведення бджіл в бортях, лісове бджільництво. Спосіб бджільництва, що прийшов на зміну примітивному «видиранню» меду диких бджіл у дуплах дерев. Первісне значення «борть» — дупло в дереві, в якому гніздилися бджоли.

    

14. Традиція гуцульської писанки

    

Домашня робота

Завдання 1.

В конспекти необхідно виписати назви пам`яток ( з головною характеристикою,що це, храм, фреска) які входять в перелік Юнеско, а також назви кандидатів в перелік.

Після виконання необхідно сфотографувати конспект з аналізом, і потім, приєднати у віконечко нижче.

Національна сідомість.

Націона́льна свідо́мість — сукупність соціальних, економічних, політичних, моральних, етичних, філософських, релігійних поглядів, норм поведінки, звичаїв і традицій, ціннісних орієнтацій та ідеалів, в яких виявляються особливості життєдіяльності націй та етносів.

Складові національної свідомості

• сприйняття оточуючого світу та ставлення до нього;

• усвідомлення національно-етнічної належності;

• ставлення до історії та культури своєї національно-етнічної спільноти;

• ставлення до представників інших націй і національностей;

• патріотичні почуття та патріотична самосвідомість;

• усвідомлення національно-державної спільності.

Рівні національної свідомості

Виокремлюють два рівні національної свідомості:

• буденна свідомість — багаторівневе, багатогранне, суперечливе і рухливе утворення, що є результатом синтезу природно-біологічного і соціального розвитку багатьох поколінь представників національно-етнічної спільноти.

До структури буденної свідомості належать:

- повсякденні потреби, інтереси, система цінностей, установок, почуттів і настроїв і т. ін., які виявляються у національному характері людей;

- звичаї та традиції, в яких закодована соціальна пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління;

• теоретична свідомість — узагальнена, науково обґрунтована, соціально-політично зорієнтована система поглядів про життєвий шлях, місце і цілі розвитку нації.

Структура теоретичної свідомості містить:

- норми, цінності та зразки поведінки представників певної національно-етнічної спільноти;

- ідеологію нації;

- національну ідею.

За змістом національна свідомість виступає діалектичною єдністю загальнолюдського і національного, в якій загальнолюдське виявляється у неповторному бутті нації.

Національна самосвідомість

Основою національної свідомості виступає національна самосвідомість.

Мирослав Йосипович Боришевський визначає національну самосвідомість як «усвідомлення особистістю себе часткою певної національної (етнічної) спільноти та оцінку себе як носія національних (етнічних) цінностей, що склалися в процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти, її самореалізації як суб'єкта соціальної дійсності».

Національна самосвідомість — «відносно стійка, усвідомлена, що переживається як неповторна, система уявлень індивіда про себе як про представника певної нації» (A.C. Баронін).

Національна самосвідомість — сукупність поглядів, знань, оцінок, ідеалів, що відображають специфічний зміст, рівень і особливості уявлень представників національної спільності про минуле, сучасне і майбутнє свого розвитку, про місце та призначення серед інших спільнот і характер взаємовідносин з ними. Національна самосвідомість відображає ступінь засвоєння елементів загальнонаціональної свідомості окремими представниками нації.

Відокремлюють два рівні національної самосвідомості:

1) низький (досить часто підсвідомий) — емоційно відчужене співпереживання власної єдності з іншими представниками етнічної спільноти (етнічна ідентичність);

2) високий — раціональне, глибоке усвідомлення національної належності (національна ідентичність).

Національна ідентичність

Національна ідентичність — усвідомлення людиною власної належності до певної національної групи, що має свою назву, власну історичну територію, спільні міфи, історичну пам'ять, спільну масову громадську культуру, свою мову, спільну економіку, однакові для всіх юридичні права та обов'язки.

До структури національної ідентичності як складової національної самосвідомості належать три компоненти:

• когнітивний (знання про національну спільноту та знання про себе як члена даної спільноти);

• емоційно-оцінний (національна самоповага чи зневага, національна гордість чи сором);

• поведінковий (відповідні дії та вчинки, що зумовлені двома попередньо згаданими компонентами).

Важливими психологічними механізмами формування національної самосвідомості виступають національна ідентифікація та рефлексія.

Розвиток національної самосвідомості

Розвиток національної самосвідомості передбачає появу таких національних почуттів: почуття любові до своєї Батьківщини, свого народу, національної культури і рідної мови; почуття причетності до долі свого народу, своєї країни; почуття національної гордості чи національного невдоволення; готовності й волі до здійснення національної мети.

Отже, національна самосвідомість — самоусвідомлення та самооцінювання власного «Я» як представника певної національності, свідомого та активного виразника національних інтересів, невід'ємної частки свого народу, його національного духу і долі.

Для перевірки рівня самосвідомості, національної свідомості існує ТЕСТ М. Куна та Т. Макпартленда «Хто Я?».

Традиції та звичаї українського народу: святково-обрядова культура.

Наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями. З прадавніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, обрядах, фольклорі.

Звичаї - являють собою закони, якими українці керувались щоденно.

Як і рідна мова, звичаї об'єднують людей в один народ. Того, хто забуває звичаї, карають Бог і люди, а, за українським повір'ям, у батьків, що не дотримуються звичаїв, народжуються діти, які стають вовкулаками.

Дохристиянські звичаї гармонійно переплелися з релігійними, утворивши обряди, які ми маємо на сьогодні.

Обряди охоплюють все життя людини від народження до смерті (пологи, запросини баби-повитухи, відвідини новонародженого та породіллі, хрестини, дівування, заручини, весілля, поховання); всі сфери людської діяльності та сільського господарства (заклик весни, веснянки, перша борозна, зажинки, жнива, обжинки, Спас).

• Колись Різдво припадало на свято зимового повороту сонця, вісника врожаю та щастя, про що й співається у колядках. У них переплелися мотиви хліборобські, військові, казково-фантастичні, весільні та біблійно-релігійні.

• Сімейне життя традиційно супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі визначали певні етапи життя та розвитку, а весілля являло собою справжню народну драму, до якої включались ігрові дії, танці, співи, музика.

• Народження дитини завжди було визначною подією в житті родини, адже за народним уявленням "хата з дітьми - базар, а без них цвинтар". Вагітну жінку не можна було лаяти та ображати. їй слід було якомога довше приховувати вагітність, щоб ніхто не знав і не врік, щоб не тяжко було родити. Аби дитина була здоровою, до першої купелі лили свячену воду. Дівчаткам додавали меду, молока та квітів, щоб були гарними, а хлопчикам - дев'ясилу, щоб росли здоровими та дужими.

• Новонароджену, а особливо хвору чи кволу дитину, треба було якнайшвидше охрестити. У церковному обряді хрещення на перший план виступають хрещені батьки, ролі яких надавали особливого значення. Вони шанувалися як близькі родичі і були для хрещеника другими батьками, бо мали за обов'язок опікуватися дитиною, брати участь у її вихованні, допомагати у скрутну хвилину. Хресні мали бути хрещеними та перебувати у церковному шлюбі. Після хрещення до хати сходились родичі та сусіди. Не можна було приходити з порожніми руками.

• Говорячи про сімейні звичаї українців, слід згадати про приймацтво, яке було традиційним явищем сімейних відносин та полягало у переході чоловіка до батьків дружини, якщо в цьому була необхідність. За приймаків також вважались посиновлені сироти.

• Досить довго на Україні побутував звичай побратимства (посестринства) - духовного споріднення та взаємодопомоги. Цей звичай сягає корінням чи не скіфських часів. Зазвичай браталися у присутності односельців. Побратимами найчастіше були люди одинокі. Цей обряд забезпечував допомогу в скрутну годину і прирівнював побратимів до кровних родичів.

Багатющий скарб звичаїв нашого народу ми отримали в спадок і мусимо зберегти його та, нічого не втративши, передати нашим дітям, щоб не перервався зв'язок поколінь, щоб зберегти генетичну пам'ять нашого народу.

Українська народна музика.

Українська народна музика — різновид народної музики, що складається з української пісенної народної творчості та української непісенної народної творчості. Україномовна народна музика зародилася в період 9 століття н. е. у часи становлення Київської Русі.

Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують віком XX тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).

На фресках Софії Київської (XI століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове розмаїття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.

Украї́нські наро́дні пісні́ (співанки) — різновид народної музики українською мовою; частина української музики. Україномовна народна музика зародилася в період 9 століття н. е. у часи становлення Київської Русі

Про практику народної співанки, що існувала в найдавніші часи на теренах України, можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато з них є відбитком цільного світогляду часів первісної людини, що розкриває ставлення народу до природи та її явищ.

Самобутній національний стиль найбільше повно представлений співанками центрального Придніпров'я. 

Всесвітньо-культурне значення української народної пісні.

Фольклористи підрахували, що досі було записано понад півмільйона українських народних пісень. З них опубліковано лише неповних десять процентів, найбільше у п'ятдесятитомнику «Українська народна творчість» та десятитомному корпусі «Українські народні мелодії», який охоплює 11 447 записів^[2].

Першотворці народних пісень, як правило, невідомі, або взагалі не можуть бути визначені через колективне авторство. Народна пам'ять зберегла лише деякі імена авторів пісень, які стали народними. Це Маруся Чурай, авторка пісень «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвіт встали козаченьки»; козак Семен Климовський — «Їхав козак за Дунай». Друга частина народних пісень — літературного походження: «Реве та стогне Дніпр широкий» (Т. Шевченко), «Ніч яка місячна» (М. Старицький).

Найдавнішим повним записом української народної пісні є текст «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» із середини XVI ст. відомий під назвою «Пісня про Штефана воєводу». Його було віднайдено в селі Венеція-Луків Бардіївського округу, в рукописній граматиці 1571 року чеського вченого Яна Благослава.

Особливості українських пісень досліджували чимало відомих фольклористів — М. Драгоманов, С. Людкевич, О. Сластіон, П. Куліш, І. Срезневський, Леся Українка, В. Перетц, М. Сумцов, О. Потебня та інші. Сутність народних творів влучно визначив М. Максимович. Порівнюючи у своїй праці українські пісні з російськими він вказав таке:

В Україні багата музична спадщина, велика частина якої збережена в архівах. Однак просте зберігання робить фольклор лише елітарним мистецтвом для вузького кола спеціалістів. На щастя, в останні десятиріччя музиканти все частіше звертаються до пісенних традицій.

Сучасні українські гурти що працюють в силі "Фолк"

«ANTONINA project», «ONUKA», «Vroda», «Go-A», «Yuko», «Ptakha», «Crossworlds» («Mavka»), «Правиця», «OwamO», «Lemko Bluegrass Band», «The Dоох»

Одяг українського народу.

Українське народне вбрання — національний одяг українців, створений на усіх етапах історії України.

Історія українського народного вбрання тісно пов'язана з традиціями України-Русі. Свідчення цього можна знайти в Іпатіївському літописі або в знаменитому «Слові о полку Ігоревім», де згадуються такі предмети вбрання, як кожух, сорочка, свита, корзно (старовинний плащ), ногавиці, клобук, вінець тощо.

В основному український національний одяг має однакові складові. Весь одяг відрізнявся залежно від пори року (літній і зимовий), соціального стану населення українських земель (шляхта, козаки (військовики), міське населення, посполиті, сільське населення, чумаки), від природо-кліматичних особливостей місцевості, тобто одяг населення лісової смуги (Полісся) відрізнявся від одягу гірського населення (гуцулів, бойків, лемків) та від лісо-степових (Поділля, Наддністрянщина, Слобідська Україна) або степових земель (Запорожжя, Бессарабія). Також вбрання було святковим (повний стрій) та на кожний день. За основу національного вбрання береться повний святковий стрій.

https://www.youtube.com/watch?v=bNFEc_aKfUw&list=PL1PP_OaYvIQVFh2w44tvLc82-iwUkQYPq

Домашня робота 2.

Необхідно розгадати кросворд та пригадати відомих українських діячів.

Після розгадування кросворду внизу автоматично з`явиться слово, його необхідно вписати у віконечко під кросвордом.

Перелік всесвітньо відомих музеїв для відвідування online.

Віртуальні музеї України можна відвідати за посиланням http://incognita.day.kyiv.ua/rezultati-poshuku.html?tag

Перелік документальних фільмів що сприяють розширенню знань про українську культуру.