1. Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату. Із моменту прийняття Української козацької держави під царський протекторат Московія не припиняла спроб підпорядкувати православну церкву в Україні владі Московського патріарха. Це дало б їй змогу контролювати не тільки політичне, а й духовне життя на українських землях. Під час укладення українсько-московського договору 1654 р. Москва вже пропонувала ідею підпорядкування Київської митрополії. Проте українська делегація рішуче її відкинула. Водночас Українська православна церква на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим, шість полковників, чотири полки, січовики відмовилися присягнути царю. Хоча згодом Москва змусила митрополита до цього за допомогою стрільців, що прибули до Києва, потім за його життя не робила жодних спроб «підкорити Київ».

Смерть митрополита Сильвестра Косова 13 квітня 1657 р. активізувала боротьбу за Київську митрополію. Проте новообраний митрополит Діонісій Балабан відкинув пропозиції Московії і в 1658 р. був затверджений Вселенським (Константинопольським) Патріархом. Діонісій підтримав гетьмана І. Виговського. Щоб позбутися московського впливу, Діонісій переїхав із Києва, де була московська залога, до Чигирина.

Проте, скориставшись усуненням від влади І. Виговського, Московія домоглася включення до «Переяславських статей», що були підписані з Ю. Хмельницьким, пункту про перехід Київської митрополії в підпорядкування Московського патріарха. Українське духовенство проігнорувало цей пункт. Тоді Москва, користуючись розколом на українських землях, вирішила створити паралельну промосковську церковну ієрархію. Місцеблюстителем митрополичого престолу в Києві був проголошений Лазар Баранович. Однак той усупереч сподіванням дотримувався нейтралітету у відносинах між митрополитом Діонісієм та Москвою. У 1661 р. Москва замінила його на Мефодія. Діонісій не став миритися із черговим посяганням Москви на власну канонічну територію. Він призначив на білоруську кафедру Йосипа Нелюбовича-Тукальського, а також домігся від Вселенського Патріарха анафеми для Мефодія.

Чому Москві вдалося підпорядкувати Київську митрополію Московському патріарху? Які це мало наслідки?

Митрополит Сильвестр Косів (1647—1657 рр.). Ікона в Михайлівському Золотоверхому монастирі

Митрополит Діонісій Балабан (1657—1663 рр.). Невідомий художник. ХVІІІ—ХІХ ст.

Дії Діонісія підтримав опозиційний до царя Московський патріарх Никон, який не бажав сваритися зі Вселенським Патріархом.

Після смерті митрополита Діонісія Москва знову спробувала домогтися свого. Однак у 1668 р. Вселенський Патріарх визнав єдиним Київським митрополитом Йосипа Нелюбовича-Тукальського. Митрополит став «правою рукою» гетьмана П. Дорошенка в боротьбі за об’єднання Гетьманщини й відкидав будь-які пропозиції Москви.

У 1675 р. Йосип Нелюбович-Тукальський помер, і за Київську митрополію спалахнула нова боротьба. Розкол Гетьманщини позначився й на Київській митрополії. Лівобережжя тривалий час підпорядковувалося місцеблюстителю Лазарю Барановичу. А на Правобережжі були ставленики польського короля — єпископи Антоній Вінницький та з 1679 р. Йосиф Шумлянський. Також певний час на території, підконтрольній Османській імперії, перебував представник Вселенського Патріарха грек Панкратій.

Новий наступ Московського патріархату почався зі спроби підпорядкувати Києво-Печерську лавру. Скориставшись смертю настоятеля Інокентія Гізеля, Московський патріарх усупереч правилам домігся від Вселенського Патріарха вільних виборів наступника. Проте вибраний митрополит Варлаам Ясинський відмовився їхати до Москви та отримав благословення від місцеблюстителя Лазаря. Саме в цей час польський король призначив Йосифа Шумлянського власником усіх володінь Києво-Печерської лаври, що робило владу обраного настоятеля непевною. Тоді Варлаам Ясинський 26 лютого 1685 р. підписав підтверджувальну грамоту з Москви. Таким чином, шляхом маніпуляцій Києво-Печерську лавру було вилучено з-під влади Вселенського Патріарха й підпорядковано Московському. Московський уряд надіслав Вселенському Патріарху Якову царську грамоту з пропозицією дозволити Московській патріархії висвячувати Київських митрополитів. Не чекаючи відповіді (вона була негативною), цар наказав І. Самойловичу провести вибори Київського митрополита та відрядити його на висвячення до Москви.

На соборі, на якому не було жодного єпископа (усі відмовилися брати участь у неканонічному дійстві), митрополитом Київським було обрано Луцького єпископа Гедеона (князь Григорій Святополк-Четвертинський). Для створення масовості на собор зігнали нижче духовенство та представників козацької старшини. У грудні 1685 р. Гедеон отримав дозвіл на митрополію, ставши «митрополитом Київським, Галицьким і Малої Русі», а традиційна частина титулу Київських митрополитів — «і всієї Русі» — була вилучена. До травня 1686 р. Київська митрополія була під владою Вселенського Патріарха, поки її не перебрав на себе Московський патріарх.

Митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський (1663—1675 рр.). Невідомий художник. ХVІІ ст.

На с. 142, 143 зображено митрополитів — захисників церковної автономії в Україні, які не схвалювали союз із Москвою. Користуючись відповідною пам’яткою в електронному додатку, складіть історичний портрет одного з них.

Митрополит Гедеон. Невідомий художник. XVIII ст.

Найголовнішим наслідком цієї події було те, що українська церква почала втрачати свою самобутність.

Лише 11 жовтня 2018 р. Синод Константинопольського патріархату скасував владу Московської патріархії над українськими землями.

85e5e9c2-94f3-4bb9-b869-c93c6ec7a631_hq.mp4

2 з 7.8 балів

Напишіть кого було обрано митрополитом Української православної церкви вже московського патріархату?

2 з 7.8 балів

У якому році Київська метрополія перейшла під владу московського патріархату?

В якому році була скасована влада московської патріархії над українськими землями?

Приборкання українського духовенства імперською владою. Підпорядкування Української православної церкви Московському патріарху стало для неї катастрофою. Вона втратила колишню самостійність.

Московський патріарх започаткував процес відокремлення від митрополії деяких єпархій (першою стала Чернігівська) і монастирів (Києво-Межигірський і Києво-Печерський), які почали безпосередньо підпорядковуватися патріарху. Ті єпархії, які розташовувалися на території Речі Посполитої, приєдналися до греко-католицької церкви (у 1691 р. до неї перейшла Перемишльська єпархія, 1700 р. — Львівська, 1702 р. — Луцько-Острозька). Лише ченці Манявського скиту зберегли зв’язок зі Вселенським Патріархом аж до закриття монастиря австрійською владою в 1785 р.

Дуже швидко Московський патріарх Іоаким виявив інтерес до внутрішніх справ митрополії. Уже в 1686 р. він закріпив за собою духовний нагляд (контроль вищих ієрархів над діяльністю нижчого духовенства), а згодом Москва почала втручатися в друкарство. Наприклад, у 1689 р. надійшла вимога погоджувати тексти з патріархом, у 1693 і 1720 рр. установили обмеження та заборону україномовного друку. Московські церковні собори 1689 та 1690 рр. засудили київське богослов’я за унійні «превратные толкования», зауваживши, що Вселенські Патріархи не мали можливості стежити за твердістю віри: під заборону потрапили навіть твори чинного єпископа Лазаря Барановича. Поступово Київська митрополія була повністю ослаблена — у ній не залишилося жодного єпископа. У 1722 р. Київську митрополію понизили до архієпископства та скасували виборність її ієрарха.

Військово-політичний виступ І. Мазепи позначився на українському духовенстві, яке здебільшого ще зберігало антимосковські настрої. Українське духовенство, усвідомивши, що Українська козацька держава вже не може бути йому опорою, почало швидко переорієнтовуватися на Москву. Восени 1708 р. Київський митрополит під тиском царя наклав анафему на гетьмана І. Мазепу, який дуже багато зробив для розвитку церков.

Феофан Прокопович. Невідомий художник. Кінець XVIII — початок ХІХ ст.

Священний Синод Російської православної церкви — орган управління, що діяв у Російській імперії з 1721 до 1917 р., який замінив владу патріарха. Синод Російської православної церкви Московського патріархату мав статус вищої державної установи. Його очолював оберпрокурор (ця посада прирівнювалася до міністерської). Синод підпорядковувався імператору.

Після Полтавської битви 1709 р. ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович виголосив довгу проповідь перед Петром I, у якій засуджував І. Мазепу й висловлював свою прихильність владі. Пізніше саме за пропозицією Феофана Прокоповича цар розпочав зміни щодо європеїзації Московії.

Феофан Прокопович був автором «Духовного регламенту», що замінив патріарше правління в Російській православній церкві владою Священного Синоду під головуванням світського чиновника (Охоронцем патріаршого престолу був екзарх Стефан Яворський, а згодом фактично правителем Синоду став Феофан). Так церква стала частиною державного апарату.

Феофан Прокопович також висунув ідею проголошення Московського царства Російською імперією, яка начебто була наступницею Русі та батьківщиною «слов’яноруського» народу, до якого він зараховував і українців. Феофан Прокопович прислужився й російській науці, саме з його ініціативи було засновано Російську Академію наук.

Успішне просування на службі Феофана Прокоповича в новій імперії відображало ширше явище — перехід на імперську службу переважної частини українського духовенства, яке було більше налаштованим на Захід. Українське духовенство активно залучали на різні церковні й державні посади.

Український священник Димитрій Туптало, призначений митрополитом Ростовським, навіть був канонізований як святий за боротьбу зі старообрядцями.

Паїсій Величковський — творець морально-етичних засад чернецтва XVIII ст. — започаткував аскетичну літературу. Він був засновником Іллінського скиту на Афоні, настоятелем монастирів у Драгомирні, Секулі та Нямецької лаври. Паїсій Величковський переклав найвідоміший твір ченців «Добротолюбіє». Фактично він відродив чернецтво, яке занепало після загибелі Русі-України. Паїсій Величковський був канонізований у 1988 р.

Так поступово українські священники стали знаряддям імперської влади. Проте їхня кількість і вплив із часом почали лякати її. За наказом імператриці Катерини II було заборонено набирати українців на високі посади церковної та світської служби.