Священна Римська імперія та італійські держави

У другій половині XI ст. загострилося протистояння між імператорами та папами римськими. Причиною цього були реформи католицької церкви, здійснені Папою Римським Григорієм VII (1073—1085 рр.).

Зокрема, рішення про скасування інвеститури викликало обурення в німецького імператора Генріха IV (1056—1106 рр.).

Спираючись на відданих йому єпископів, імператор позбавив Григорія VII сану. Тоді Папа відлучив Генріха IV від церкви і звільнив його підданих від присяги імператору. Цим скористалися невдоволені Генріхом IV феодали та розпочали повстання проти імператора. Генріху IV довелося шукати примирення. Узимку 1077 р. імператор приїхав до Папи Римського в замок Каносса на півночі Італії. Протягом трьох діб Генріх IV стояв босоніж в одязі грішника перед воротами, доки не отримав пробачення від Григорія VII.

Генріх IV не забув приниження. У 1084 р. він із великою армією рушив на Рим і захопив його. Григорій VII втік на південь Італії, де незабаром помер. Проте протистояння між імператорами і папами на цьому не завершилося. Боротьба імператорів негативно позначалася на розвитку імперії. Імператори, щоб залучити якомога більше сил для походів проти пап, щедро роздавали титули й землі своїм васалам, роблячи їх могутнішими. Те саме робили і папи. Зрештою вже васали почали диктувати волю своєму сеньйору. Як наслідок імператор став верховним сеньйором, якого обирали васали. Він міг ще за життя примусити обрати своїм наступником сина, але принцип виборності залишився.

Боротьба між імператорами і папами наростала, а на Апеннінському півострові збільшувалася кількість окремих держав, феодальних володінь і міст. Центр Італії займала Папська область, яка розділяла Італію на дві частини. Це унеможливлювало об’єднання Італії аж до середини XIХ ст. У своїх володіннях, крім церковної влади, папи здійснювали таку саму світську владу, як і будь-який правитель Європи. У XIII ст. папи в боротьбі з імператорами домоглися розширення своїх володінь шляхом приєднання сусідніх земель, проте влада на місцях належала великим феодалам.

Багато територій на півночі Італії формально належали імператорам. Завдяки торгівлі та ремеслу тут стрімко розвивалися міста. У XI—XII ст. більшість міст стали комунами, здійснюючи самоврядування. Однак конфлікт між папами та імператорами впливав на внутрішнє життя міст. Набула гостроти боротьба між прихильниками пап (гвельфами) та імператорів (гібелінами).

Південноіталійські міста були центрами середземноморської торгівлі. Тут влада Візантії протрималася найдовше. Певний час на цій території панували араби, а в XI ст. її загарбали нормани. Граф Сицилії Рожер II у 1130 р. об’єднав південь Італії та Сицилію в єдине могутнє Сицилійське королівство. Його столицею стало місто Палермо. Сицилійські королі були прямими васалами римських пап, але при цьому проводили самостійну політику. У Сицилійському королівстві різні народи (італійці, греки, араби, нормандці) спочатку жили мирно. Панувала віротерпимість, що сприяло процвітанню держави. Проте згодом ці землі через протистояння пап та імператорів занепали. Центр середземноморської торгівлі остаточно перемістився на північ Італії до міст Генуя та Венеція.

Відновити втрачену могутність імперії вдалося трьом імператорам із династії Штауфенів. Так, за імператора Фрідріха I Барбаросси (Рудобородого) (1155—1190 рр.)

імперію почали називати Священною, хоча офіційно назва закріпилася лише з 1254 р. Це, на думку імператора, мало підкреслити його незалежність від Папи. Він стверджував, що його імперія освячена Богом, а не Папою. У 1157 р. Папа Римський вимагав від Фрідріха І покори. У відповідь імператор розпочав війну. Він хотів не лише покарати Папу, але й захопити заможні північноіталійські міста. Відчувши загрозу, 15 міст об’єдналися в союз — Ломбардську лігу. У травні 1176 р. в битві під Леньяно війська Ломбардської ліги розбили армію Фрідріха I. Зрештою імператору довелося задовольнитися лише формальною владою над північчю Італії. Справу з посилення імперії продовжив син Фрідріха I Генріх VI (1191—1197 рр.). Він зумів завоювати Сицилійське королівство і став володарем одразу чотирьох корон: німецької, італійської, сицилійської та імперської. Залежність від нього визнавали король Арагону, що на Піренейському півострові, і навіть англійський король Річард I Левове Серце.

Наступний правитель Фрідріх II (1212—1250 рр.) намагався втримати завойоване та приборкати пап, але лише підірвав сили імперії. Після смерті останнього представника династії Штауфенів в імперії розпочався період міжцарів’я (1254—1273 рр.). Постали сотні світських і церковних володінь, вільних міст та окремих рицарських територій. У період міжцарів’я імператора обирали сім наймогутніших князів імперії, яких називали курфюрстами. На імператорську корону претендували представники династій Габсбургів і Люксембургів.

У 1273 р. курфюрсти обрали імператором графа Рудольфа Габсбурга, який не мав значних володінь і багатств. Князі сподівалися, що він буде виконавцем їхньої волі. Проте Рудольф швидко захопив Чеське королівство та присвоїв його володіння: Австрію, Штирію, Каринтію та Крайну. Крім того, він поширив свою владу на Ельзас та Швейцарію. Як наслідок до володіння Габсбургів відійшло найбільше герцогство імперії — Австрійське, яке пізніше стало окремою європейською державою — Австрією. Ослаблення Священної Римської імперії започаткувало нове політичне утворення — Швейцарський союз. У 1291 р. громади трьох альпійських земель (кантонів) — Швіц, Урі та Унтервальден — об’єдналися, щоб протистояти спробі імператора Рудольфа I Габсбурга підкорити їх. Імператор та його наступники намагалися об’єднати свої володіння в єдине утворення, а вільні селяни стали цьому на заваді. За народними переказами, боротьбу проти Габсбургів очолив Вільгельм Телль. У 1315 р. селяни вщент розгромили війська Габсбургів біля гори Моргартен. Після цього до Швейцарського союзу приєдналися ще п’ять міських кантонів. Остаточно незалежність Швейцарії було визнано лише в 1648 р.