СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У 80–90-х роках XІX ст.

Розгортання руху народовців у Галичині у 80–90-ті роки XIX ст.

У 80-х роках XIX ст. галицькі народовці продовжували культурницьку роботу. Проте провальні вибори 1879 р. до галицького сейму, куди потрапили лише три українці, продемонстрували політичну слабкість українців. Такий результат був обумовлений самоусуненням народовців від політичної боротьби, що створило сприятливі умови полякам на виборах. Після цієї поразки серед народовців з’явилися нові лідери — представники світської інтелігенції: учитель гімназії Юліан Романчук, юристи Олександр Огоновський й брати Олександр і Володимир Барвінські. Нові провідники українства визнавали, що польські шляхтичі витіснили їх із галицького сейму, а москвофіли — з усіх колишніх українських установ. Тож їм залишалося або припинити своє існування, або йти в народ і працювати з ним. У 1879 р. вони почали видавати для селян часопис «Батьківщина». Наступного року заснували зорієнтований на інтелігенцію часопис «Діло». Цією назвою вони наголошували на тому, що їхня позиція є протилежною ідеям русофілів, газета яких називалася «Слово».

1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган — Народну раду на чолі з Ю. Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємницею національної програми Головної руської ради з 1848 р. й послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини. У своїй програмі Народна рада задекларувала ліберальні, національно-демократичні принципи українського руху Галичини. Вона вимагала рівноправності галицьких українців з іншими народами Австро-Угорщини й визнавала єдність усього українського народу, незалежно від кордонів. Загалом програма була поміркованою, оскільки радикальних дій не проголошувала. Тож народовці виступали як самостійна політична сила в галицькій політиці, а Народна рада стала прообразом української політичної партії.

Охарактеризуйте діяльність нови лідерів народовців — представники світської інтелігенції: учитель гімназії Юліан Романчук, юристи Олександр Огоновський й брати Олександр і Володимир Барвінські.

Народовська політика періоду «нової ери»

«Нова åра» — угода Галицького краєвого сейму (1890 р.), що мала примирити українців і поляків. Вона започаткувала розбудову українського руху за ідеологічними, а не національними ознаками.

Міжнародна ситуація другої половини 80-х років загострила відносини Австро-Угорщини та Німеччини з Росією. Україна почала розглядатися як територія можливої війни. Тому австроугорський уряд серйозно зацікавився українським рухом у Наддніпрянщині, сподіваючись за його допомогою відокремити Україну від Росії. Ця ідея збіглася з прагненнями деяких провідників Київської громади (В. Антонович, О. Кониський та ін.) схилити на бік української справи керівні кола Австро-Угорської монархії з метою здобуття нових національно-культурних прав для галицьких українців. Вони сподівалися, що Галичина стане українським П’ємонтом.

Для цього народовці вважали за необхідне примирити українців і поляків у Галичині. Почалися переговори з досягнення порозуміння. З польського боку виступав Адам Сапега, з українського — Олександр Барвінський та ін. У 1888 р. було досягнуто угоди про видання журналу «Правда», який мав стати органом «цілої України-Русі», пропагувати «духовну єдність» українського народу, переділеного між двома державами, а водночас готувати суспільство до польсько-української згоди. Зрештою, під тиском віденської та київської сторін угоди було досягнуто й оприлюднено 1890 р. Як запевняли обидві сторони, угода мала почати «нову еру» в українсько-польських відносинах.

Український П’ємîнт — метафора, часто вживана щодо Галичини та її столиці Львова. Ґрунтується на тому, що П’ємонт був тим регіоном Італії, звідки почалося визволення країни від чужинців (австрійців) та об’єднання італійських земель.

Якими були причини і сутність «нової ери» в українсько-польських відносинах?

Які були наслідки політики «нової ери»? Чому вона виявилась недовготривалою?

На яких умовах народовці прагнули домовитися із владою та поляками? Чи могла бути така домовленість тривалою?

Розгортання руху народовців на Буковині та в Закарпатській Україні у другій половині XIX ст.

У 80-х роках ХІХ ст. головну роль у національному русі Буковини продовжувало відігравати духовенство та представники москвофілів. Для поширення свого впливу діячі русофільської течії розбудовували мережу освітніх, культурних закладів, видавали газети, журнали. Але під впливом народовців Галичини і творів української літератури з Наддніпрянщини в середовищі буковинської інтелігенції почало брати гору українофільство. У краї сформувалася «буковинська трійця» зачинателів української літератури: Юрій Федькович, брати Сидір і Григорій Воробкевичі. У 1884–1885 рр. буковинські народовці перебрали провід у «Руській бесіді» та «Руській раді», розпочато видання української газети «Буковина». Утвердженню провідних позицій народовців сприяло відкриття в 1875 р. Чернівецького університету.

У 1887 р. з ініціативи О. Поповича виникло товариство «Руська школа» (згодом «Українська школа»). Товариство засновувало українські приватні школи, утримувало жіночу учительську семінарію в Чернівцях та реальну гімназію у Вишківцях, видавало підручники.

Наприкінці XIX ст. рівень розвитку культурних і громадських організацій на Буковині був дуже високим. Місцеві українські школи і громадські організації вважалися найкращими з усіх західноукраїнських регіонів. Як і в Галичині, посилення національного гноблення на Закарпатті призвело до сильного впливу москвофілів, які мали в краї видавничі й просвітницькі організації. Після реорганізації Австрійської імперії в дуалістичну Австро-Угорську монархію угорська влада розгорнула наступ на права закарпатських русинів. Розпочався наступ на греко-католицьку церкву Закарпаття.

Угорський наступ виявився таким потужним, що на початку ХХ ст. зникла шкільна освіта народною мовою. Закарпаття, за висловом Михайла Драгоманова, залишалося «пораненим братом» українства.

Які були особливості розвитку національного руху на Буковині в другій половині ХІХ ст.?

Хто належав до «буковинської трійці»?

Польський і єврейський рухи в Галичині

Після ліквідації Речі Посполитої перед польським визвольним рухом постало завдання відновити власну державу, об’єднавши в ній усі свої землі. Найсприятливіші умови для розгортання польського національно-визвольного руху склалися в підпорядкованій Австрії Галичині. Однак частина польських діячів не була задоволена досягнутим. Вони вимагали для Галичини такого самого статусу, який австроугорський уряд надав Угорщині. Виразником настроїв невдоволених стало Національно-демократичне товариство (1868 р.). Для тиску на австрійський уряд польські ліберали організували в галицьких містах демонстрації за участю інтелігенції та робітників. Гаслом так званих станьчиків1 була автономія Галичини й толерантне ставлення до національно-культурних вимог галицьких українців. Станьчики, хоча й не стали численною групою, обіймали чимало державних посад, впливаючи на польську політику австрійського імператора. Суперниками станьчиків були подоляки — політичне угруповання польських поміщиків зі Східної Галичини, які не визнавали галицьких русинів окремою нацією. Вони відкидали досягнення будь-якого польсько-українського порозуміння й негативно реагували на вимоги українського руху. Загроза розвитку національного руху галицьких українців змушувала всі три польські угруповання — ліберальних демократів, станьчиків і подоляків — до створення спільного політичного блоку. У другій половині ХІХ ст. вирізнились і нові напрями в польському русі — людовий (народний) і соціалістичний, які поступово набирали силу. Проте нові течії, хоча й були політичними противниками консерваторів і лібералів, в українському питанні не запропонували нічого нового. Єдине, у чому вони виступали спільно з українським рухом, — це вимоги щодо виборчої реформи й дотримання соціальних прав населення. Право українського населення на власну державу, а тим більше в Галичині, категорично заперечувалося. Крім української та польської, впливовою громадою краю була єврейська. На 1880 р. вона становила 11,52 % населення Галичини.

У політичній площині єврейська громада, а насамперед її еліта, була схильна до мирного співіснування з владою, отже, до співпраці з поляками. Німецькі, австрійські й галицькі євреї дедалі менше давали дітям традиційну релігійну освіту. Деякі з них навіть закликалдобровільної польської асиміляції. Багато хто з євреїв стали щирими польськими патріотами. Однак значна кількість євреїв — мешканців міст і сіл — перебувала під впливом хасидів, які виступали за збереження старого єврейського укладу. Їх організацією був союз «Махсіке хадат», заснований для протидії поширенню просвітницьких ідей серед галицького єврейства. Початком національно-єврейського руху стало заснування львівського товариства «Ціон». Згодом у великих містах Галичини були створені подібні товариства із сіоністською ідеологією1 . Усі ці організації боролися, з одного боку, за те, щоб уже наполовину асимільована молодь знову повернулася до єврейської історії та єврейської мови, з іншого — за просвіту найбільш традиційних представників єврейства. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави в Палестині, а головною метою в Галичині — боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Така зміна пріоритетів у єврейському русі позначилась і на українськопольському конфлікті: євреї в ньому зайняли переважно нейтральну позицію, а подекуди підтримували українців.

Яку роль відігравала єврейська громада в суспільно-політичному житті Галичини?