Соціологія особистості

«Соціологія особистості».

План

1. Соціальні підходи до вивчення особистості та її місця в суспільстві.

1. Соціологічна структура особистості.

2. Соціалізація особистості.

3. Соціальний статус та соціальна роль особистості.

1. Соціальні підходи до вивчення особистості та її місця в суспільстві.

Суспільне становище людини є її природним станом. Соціальне не протистоїть біологічному і не виникає з нього. Соціальне життя розвиває специфічні людські біологічні якості.

Соціологія по-різному трактує поняття „людина”, „особистість”, „індивіда”.

„Людина” – служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві „Homosapiens”.

„Індивід” – означає конкретну людину, одиничного представника людського роду.

„Особистість” – усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті „особа”, яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур – груп, колективів, організацій, рухів, партій, інститутів.

Основні проблеми особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів.

Давньогрецька культурна традиція розроблена концепцією „людини розумної” (Homosapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності (раціоналістична парадигма).

Принципово нове осмислення людинивластиве християнству. Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю.

Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають „людину діяльну” (homofaber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною. Усі психічні й духовні феномени укорінені у відчуттях, інстинктах. (О. Конт, Г. Спенсер)

Антропологічна версія визначає людину як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати „волі до життя”.

Соціальний дарвінізм, расово-антропологічний напрям, сучасна соціобіологія – на передній план висувають зумовленість соціального життя людини біологічними чинниками, людину вважають типовим представником тваринного світу.

Теорія соціального прогресу (А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Кант, О. Конт) – соціальний прогрес людства є продуктом розумового розвитку і діяльності людини, залежить від її інтелектуальної основи.

Прихильники психологічного напряму в західній соціологіїXIXст. (Г. Леон, В. Парето) у соціальній дії та поведінці особистості вбачають перевагу нелогічних вчинків, які виступають в цих концепціях результатом чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального психічного процесу.

Соціологія фрейдизму вважає інстинкти, потяги і бажання початком і основою життя індивіда. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох основних інстинктів – сексуального та агресивного, які є рушіями прогресу, визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав. Ці погляди продовжуються у сучасному неофрейдизмі (Е. Фромм), який приділяє увагу соціальному в людині, розглядаючи ставлення індивіда до світу і собі подібних.

1. Соціологічна структура особистості.

   • фізіологічні та сексуальні (у відтворенні людей, їжі, русі, одязі, житлі, відпочинку;

Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості й механізми її соціальної поведінки.

Найважливішим критерієм аналізу особистості є потреби – внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження.

Базові потреби розташовуються згідно з принципом ієрархії (Абрахам – Харолд Маслоу):

• екзистенціальні ( у безпеці свого існування впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

• соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботи про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

• престижні ( повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

• духовні (у самовираженні через творчість).

Перші дві групи потреб Маслоу вважав первинним, інші – набутими. Потреби також класифікують на:

• природні – характеризують людину як біологічну істоту (одяг, житло, їжа);

• соціальні – продуктом суспільного життя, рівня розвитку людини (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності).

Тісно пов’язаний з потребою інтерес, який є усвідомленням потреб. Потреби і інтереси виступають об’єктивною стороною діяльності й поведінки особи. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості для дослідження регуляторів соціальної поведінки.

Цінність – суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис.

Сукупність індивідуальних і суспільних особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.

Ціннісні орієнтації – соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.

Цінності орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку.

Соціальні настанови – соціально визначені загальні орієнтації особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об’єкта дії.

Людину як суб’єкта окреслюють мотиви, які характеризують її ставлення до інтересів і ціннісних орієнтацій.

Мотиви – усвідомлена потреба особистості - суб’єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

Мотиви класифікуються на матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні тощо.

Соціальні відносини особистості виявляються в її діяльності й поведінці як її соціальні якості.

Соціальна якість людини – сукупність взаємопов’язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

До соціальної якості людини входять: соціально визначена мета її діяльності; виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі; очікування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності, якими вони керуються в процесі діяльності; система знаків, яку використовує; сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

Кожна людина має власні ідеї., мету, думки і почуття. Ці індивідуальні якості визначають зміст і характер її поведінки. Однак для соціології істотне значення мають не індивідуальні, а соціальні думки і почуття людей, що виявляються в їхніх діях. Підстави для соціальної типологізації особистостей можуть бути найрізноманітніші, в тому числі системи потреб, соціальних інтересів, ціннісних орієнтацій тощо. Найважливіші з них – статус і роль в системі соціальних відносин.

Соціальний тип особистості – результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.

Типи особистості:

• ідеальний – втілює в собі особистості соціального ідеалу певного суспільства;

• нормативний – репрезентує сукупність якостей особистості, необхідних для розвитку даного суспільства;

• реально існуючий, або модальний – переважаючий тип особистості на певному етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного, а тим більше ідеального типів.

Інша типологія особистості побудована на уявній трикомпонентній структурі: гармонійний, традиційний, технократичний та неадаптований тип.

Найважливіші компоненти структури особистості - пам’ять, культура і діяльність.

Пам’ять – система знань, засвоєних особистістю в процесі її життєдіяльності.

Культура особистості – сукупність соціальних норм і цінностей, якими вона керується в процесі практичної діяльності.

Діяльність – цілеспрямований вплив суб’єкта на об’єкт.

Структурні елементи особистості, взаємодіючи і розвиваючись, утворюють систему. Результатом цієї взаємодії є переконання – стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Ці стандарти називають ще стереотипами (тривалі, повторювані).

На підставі того, як індивід стає елементом соціальної організації, інтегрується в суспільство, визначається спроможність соціальної організації впливати на особистість (соціалізувати її), а також її здатність піддаватися впливу інших людей.

1. Соціалізація особистості.

Соціалізація – процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості.

Агентами соціалізації є сім’я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно-виховні, референтні групи. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих).

Для соціалізації молоді і зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє „Я” особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації.:

- імітація – усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

-ідентифікація – засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

- почуття сорому і провини – негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки. Думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основні етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років)

4. Соціалізація дорослих.

   • для дитини – перші 2-3 роки і вступ до школи;

«Критичні періоди» соціалізації

• для підлітка – перетворення дитини і підлітка на юнака;

• для тривалої – початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Це може бути зумовлено  ізоляцією людини.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації – докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосовуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей.

4. Соціальний статус та соціальна роль особистості.

З’ясування місця і ролі особистості в соціальній системі можливе через розкриття поняття „соціальний статус”.

„Соціальний статус особистості – це її позиція в соціальній системі, пов’язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання” .

За Р. Мертоном „статусний набор” становить:

• професія

• кваліфікація

• освіта

• характер виконуваної роботи

• посада

• матеріальне становище

• наявність влади

• партійна і профспілкова належність

• ділові відносини

• належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв’язки).

Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно відсуб’єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень).

Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, „рольовий набір”.

На думку Т. Парсонса соціальні ролі характеризують:

• емоційність (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша – цілковитої розкутості);

• спосіб одержання (одні притаманні особистості органічна, інші виборюються нею);

• масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті);

• ступінь формалізації (дія за жорстко або довільна дія);

• характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).

Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями рольових теорій особистості.

Рольові теорії особистості (Дж. Мід, Р. Мертон) – визнають залежність соціальної ролі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов’язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особи.

Роль соціології полягає у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або підстав для цього, а також у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей і полягає роль соціології.

Теорії соціальної установки. Розглядають особистість як результат дії настанов, впливів, тиску.

Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної поведінки особистості. У неї знаходять подальший розвиток вихідні положення теорії соціальної установки. Базовим у ній є поняття „диспозиції особистості”.

Диспозиція особистості – схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.     

Диспозиції поділяються на:

• вищі – регулюють загальну поведінку особистості, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об’єкти і ситуації, а також ситуативні соціальні установки;

• середнього плану – диференціюють сприйняття та реакцію особистості на різні групи і сукупність об’єктів та явищ соціальної дійсності;

• нижчі – це схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій та вчинки в у типових ситуаціях.

Структурно диспозиції містять три компоненти :

• когнітивний (усвідомлення особистістю об’єкта установки на абстрактно – теоретичному рівні);

• афективний (емоційна оцінка об’єкта);

• конативний, поведінковий (воля і прагнення до дії, скерована на об’єкт перед дія).

Теорії референтної групи.

Референтна група – соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конкретний час, прагне належати  в майбутньому.

Референтними групами можуть бути різні соціальні спільноти: сім’я, клас, релігійні громади, виробничі кооперативи, політичні партії тощо.

У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють норми (правило, взірець) як засоби соціальної регуляції та контролю діяльності суб’єктів.

Ж. Піаже та Р. Мертон, аналізуючи соціальну адаптацію особистості, дійшли висновку, що це – двосторонній процес, результат зустрічної активності суб’єкта і соціального середовища. Рівень свободи соціальної активності людини залежить від типу суспільства, кожен з яких по – різному обмежує свободу вибору. Але навіть за тоталітарних, авторитарних режимів людина намагається виявляти активність у реалізації мети.

Соціальна активність особистості – системна соціальна якість, у якій виражається та реалізується глибина і повнота зв’язків особистості із соціумом, рівень перетворене Ії на суб’єкт суспільних відносин.

Основними критеріями активності особистості є спрямованість на певні інтереси, потреби, цінності; особливості їх прийняття і реалізації.

Показником активності особистості є життєвий контроль.

Життєва позиція особистості як соціальний феномен характеризує людину як суб’єкта певного способу життя, дає змогу зафіксувати специфічні особливості й спрямованість діяльності окремої людини, певної спільноти у різноманітних сферах життя – у сім’ї, на роботі, в громадській діяльності, щодо використання вільного часу.

Життєвий шлях особистості є детермінованим суспільством і вільним вибором людини, процесом поетапного залучення її до суспільних відносин, послідовної зміни способів життєдіяльності, пов’язаних із самореалізацією та самоутвердженням.

Прикріпіть конспект лекції, написаної вами)