Середньовічні держави: від роздробленості до станово-представницьких монархій

https://meet.google.com/asi-uqbn-zce
Чекаю на онлайн зустрічі

Запишіть тему у зошит:

Середньовічні держави: від роздробленості до станово-представницьких монархій

Раджу переглянути презентацію

Чи знаєте ви, що...

• ... слово «парламент» походить від французького «парле», що означає «говорити»;

• ... сучасний вітчизняний парламент називається Верховна Рада України.

Терміни та поняття, які варто знати та записати у зошит:

Монархія — від грецьких слів «моно» — «один» і «архе» — «влада», що означають «єдиновладдя»; 1) правління, за якого найвища влада належить одній особі — монарху (королеві, князеві, ханові, султанові тощо); 2) держава, де править монарх.

Станово-представницька монархія — держава, де монарх, правлячи, опирається на збори представників від деяких станів суспільства.

Феодальна роздробленість — від поєднання слів «феодальний» і «роздроблений» — «роз’єднаний»; розподіл держави на незалежні і напівнезалежні володіння, які слабко підпорядковувалися королівській владі.

Як взаємодіяли правителі та піддані?

У періоди раннього та високого Середньовіччя королі не могли похвалитися авторитетом і міцною владою. Зокрема, їм важко вдавалося виконувати два ключові обов’язки — забезпечувати мир та гарантувати дотримання законів. Самоуправство, насильство, грабунки — це «візитки» тієї доби. Вироки судів, укази можновладців виконувалися абияк. Громадяни часто вчиняли самосуди, вдавалися до кровної помсти, для встановлення справедливості проводили «судові поєдинки» (двобої, перемога в яких визначала, на чиєму боці правда). Чи не в кожному регіоні порушення і злочини каралися за місцевими традиціями. Скажімо, кутюми (звичаєві правила: спочатку — усні, згодом — письмові) у Франції проіснували аж до 1804 р., коли їх витіснив кодекс (збірник законів) Наполеона Бонапарта. Загалом складається враження, що тоді нікого не цікавило правосуддя так, як розуміємо його ми.

Повелителі теж не відставали від підданих. Вони воліли за краще змагатися в збройних сутичках, аніж вирішувати суперечки мирними законними способами. Наприклад, у 1282 р. за володіння Сицилійським королівством відбулася дуель між Педро III Арагонським і Карлом Анжуйським. Спершу дуелянти домовилися битися один на один, але Карл заявив, що молодший за віком, здоровіший, а тому не бажає безславної здобичі. Тоді вирішили привести із собою по сотні кращих рицарів і зустрітися біля міста Бордо, що у Франції, але забули узгодити час початку «судового поєдинку». Вранці на поле бою прибув Карл і, не побачивши супротивника, оголосив про свою перемогу. Після обіду з’явився Педро III і за відсутності опонента заявив, що Сицилійське королівство належить йому.

Водночас у ХІІ-ХІІІ ст. в Європі зароджувалися думки про об’єднання суспільства довкола рішучих і «непогрішних» королів. Формувався образ ідеального державця, який би повсякчас розширював кордони, утверджував християнську віру, вгамовував феодальні усобиці, дотримувався давніх прав та надавав нові привілеї. Слабші феодали гуртувалися біля сильного королівського двору, шукаючи захисту від нахабних герцогів і графів. Захисту також потребували міщани. Ремісники й купці воліли рухатися безпечними шляхами, щоби вільно збувати вироблені товари. Королі потрохи реагували на вимоги, продаючи містам права на самоуправління, що визволяло їх із-під влади світських сеньйорів. Навзаєм ті «жертвували» до королівських скарбниць чимало грошей, що дозволяло їх власникам скуповувати землі, фінансувати військо та загалом, почуватися монархами.

Як взаємодіяли влада та церква?

Набуваючи необмежених повноважень, королі не могли обійтися без підтримки церкви. Та теж часто виступала на боці перших осіб. Духовенству дошкуляли постійні війни, що розорювали їхні помістя, а також настирливі феодали, які претендували на церковні й монастирські землі. Тому обидві сторони прагнули взаємовигідного співіснування. У XIII ст. як правителі, так і служителі культу, раз у раз оголошували «Божий мир», тобто забороняли воювати під час постів, релігійних свят, у дні, пов’язані зі спогадами про події з життя Ісуса Христа (з вечора середи до ранку понеділка). Оскільки в році налічувалася чи не половина таких знакових дат, воєнні дії, здається, мали би припинитися. Але рицарі мало зважали на заборони. Для того, щоб їх покарати (стягнути великі штрафи), знову ж таки зверталися до королів.

Коронування, мініатюра, XIII ст.

Зближення держави і церкви символізувала процедура коронування. Проводячи ритуал, представник вищого духовенства освячував і благословляв нового монарха, мовби передаючи йому таїнства християнства. Тому вважалося, що королі наділені надприродною силою. Приміром, носії французької корони під час урочистостей буцімто зцілювали хворих на золотуху. І хоча у джерелах XIII-XIV ст. зафіксовано лише «рукопокладення», французи вірили, що ними керують дивотворці.

Однак посилення позицій церкви не завжди відбувалося спокійно. Упродовж ХІІ-ХІІІ ст. католицькі очільники та королі конкурували за те, чия влада має бути вищою. Так, у Центральній Італії (в Папській області) порядкувало виключно духовенство. Доволі завзято втручався в державні справи Папа Римський Інокентій III (1161-1216). Він тимчасово підпорядкував собі Сицилійське королівство, заборонив богослужіння у Франції, відлучив від церкви англійського короля, впливав на португальських, арагонських та болгарських правителів, подейкують, навіть від галицько-волинського князя Романа Мстиславовича вимагав послуху. Однак після його смерті втручання в порядки панівних родин припинилися, а в XIV ст. папи римські взагалі перетворилися на слухняних виконавців волі французьких монархів.

Як уживалися королі й феодали? Що означає словосполучення «станово-представницька монархія»?

На власних землях сеньйори почувалися надто вільно. Королі дозволяли їм управляти чималими територіями, селяни сумлінно сплачували податки та виконували повинності. У межах помість можна було виокремлювати наділи і віддавати їх охочим, створюючи таким чином армії васалів. Здавалося, живи і радій! Часто заможні феодали відмовлялися воювати, якщо не бачили вигоди. Однак невпинне бажання нажитися за рахунок сусідів штовхало землевласників до внутрішніх воєн. Тому впродовж Х-ХІІІ ст. в Європі тривав період «феодальної роздробленості», коли в межах однієї держави існувало чимало незалежних або напівзалежних клаптиків-володінь. І хоча центральна влада належала монархові, він не міг примирити й згуртувати рицарів, які ворогували. Необхідно виокремити кілька причин феодальної роздробленості. Зокрема, різні регіони мали власні культурні традиції, наприклад, населення розмовляло різними діалектами. Між цими регіонами існував поганий зв’язок, що сприяло їхній ізоляції. Окрім того, королівська влада була слабкою і спиралася на феодалів. Останні ж, користуючись принципом васал мого васала — не мій васал, ставилися до короля (і один до одного) дуже вільно. Це створювало передумови для роз’єднання.

«Вікно можливостей» для подолання роздробленості відкрилося в XII-XIV ст. Збільшення чисельності населення сприяло розвиткові міст. Після введення нових податків для міщан королівські скарбниці повнилися грошима. Зростала роль центральних судів. Засновувалися вищі навчальні заклади, де готували знавців законів і чиновників. Загальна втома від постійних війн призвела до неприйняття насильства. Поставали парламенти, або представницькі органи, коли інтереси громадян відстоювали обрані ними депутати. Тобто на спільних зборах, разом зі знатними феодалами, державні проблеми розв’язували представники від духовенства й міщан. Такі зібрання в різних країнах отримали різні назви. В Іспанії — це кортеси, в Англії — парламент, у Франції — Генеральні штати, в Німеччині — ландтаг, у Польщі, Чехії та Угорщині — сейм.

Представницькі органи не були по-справжньому демократичними. Зазвичай взяти участь у них запрошували монархи. Подекуди місце в парламенті гарантувалося привілеями. Обранці охочіше дбали про особисті або станові інтереси, аніж про загальні. Однак їхнє невдоволення підвищенням податків чи небажання вести війни якоюсь мірою віддзеркалювали прагнення середньовічних суспільств. У результаті упродовж XII-XIV ст. в Європі почали формуватися станово-представницькі монархії — держави, де парламентарі обмежували одноосібну владу правителів. Натомість ті зловживали своїм становищем, спрямовуючи нібито «народну волю» проти недругів. Коли «старі» землевласники майже винищили один одного в численних протиборствах, ніхто не зміг завадити монархам повертати всю владу. Ослаблені «парламенти» теж не могли цьому опиратися, тому від кінця XV - початку XVI ст. станово-представницькі монархії більшості країн Західної Європи перетворювалися в абсолютні з необмеженою королівською владою.

1. Розкажіть про те, як взаємодіяли королі й піддані.

З’ясуйте походження слова «парламент».

Думаємо і діємо!

1. Чому селян не допускали до участі в представницьких зборах?

2. Чому жінки не брали участі в управлінні?

Прикріпіть фото роботи