Середньовічне місто та його мешканці. НУШ

Прочитайте історію розвитку середньовічних міст і заповніть схему в робочому зошиті на сторінці 40.

Появі нових і відродженню старих (на місці античних) міст Західної Європи у Х-ХІ ст. сприяв розвиток господарства. Зросло виробництво зерна, розвивалися садівництво, виноградарство. Виник надлишок сільськогосподарських продуктів, які можна було обміняти на ремісничі вироби. Майстерність сільських ремісників зростала. Для збуту своєї продукції ремісники, залишаючи села, оселялися на перехресті важливих шляхів, біля великих замків, бродів, мостів, перевалів. Поступово ці поселення перетворювались на міста.

Вулиці міст були вузькими, як щілини. Ширина головних вулиць становила 7-8 м, а звичайних — 2,5-3 м, — на довжину рицарського списа. Найвужча вулиця у світі розташована в німецькому місті Ройтлінген і має назву Шпроєрхофштрассе. Її найбільша ширина — 50 см, а найвужча частина не перевищує 31 см.

Єдиним просторим місцем у місті була ринкова площа. Тут стояли міські ваги, фонтан. На ній споруджували ратушу — будинок міської ради. Зверху її увінчувала вежа з годинником. Його сполошний дзвін міг сповіщати про лихо, пожежу, напад ворога. У ратуші розташовувалися міська скарбниця, в’язниця і збройова майстерня.

Міста змінювали спосіб життя людей епохи Середньовіччя.

Містяни відрізнялися від селян не лише заняттями. Вони інакше дивилися на світ, були енергійнішими, покладалися здебільшого на власні сили, значно більше знали про довколишній світ, цікавилися новинами. Городяни завжди поспішали, цінували час. Не випадково, що перший годинник виник у місті. Мешканці міст прагнули до успіху, намагалися розбагатіти, примножити те, що їм діставалося у спадок. Поступово такі мешканці сформували міську знать. Їх називали патриціями.

Чорнороби, поденники та жебраки становили міську бідноту, яку називали плебеями.

Повноправних мешканців міст називали бюргерами.

Важливим наслідком боротьби міст із сеньйорами була особиста незалежність городян. Якщо залежному селянинові, що втік від свого пана, вдавалося прожити в місті один рік і один день, він ставав вільною людиною. Недарма в Середні віки з’явилось прислів’я: «Міське повітря робить вільним».

Саме в містах поступово формувалося розуміння важливості людських прав і свобод, без яких сьогодні не можна уявити життя в розвинених демократичних країнах світу.

У ХІІ-ХІІІ ст. боротьба міст проти сеньйорів велася у всіх країнах Західної Європи. Одні міста в результаті повстань і тривалих війн добивалися незалежності, інші — відкуповувалися від сеньйора. Але багато міст терпіли утиски й грабежі феодалів: сплачували оброк, штрафи, мито.

Здобувши незалежність, городяни створювали органи самоврядування — міські комуни, які брали у свої руки управління справами міста. На чолі міста стояла міська рада, яку вибирали городяни. Голову міської ради у Франції і Англії називали мером, а в Німеччині — бургомістром.

РЕМІСНИКИ. ВИНИКНЕННЯ ЦЕХІВ

Більшість населення міст становили ремісники, які відігравали важливу роль у міському житті. Вони виготовляли вироби на замовлення або на продаж.

Майстерня ремісника розміщувалася на першому поверсі його будинку. Головним працівником у ній був ремісник-майстер — власник майстерні, інструментів, устаткування. Майстерня слугувала і за крамницю, у якій продавали виготовлені вироби.

Допомагали майстрові учні та підмайстри. Учні виконували підсобні роботи і таким чином протягом двох-восьми років навчалися ремеслу. Фах батька-ремісника часто успадковував син, який змалку трудився поруч із ним. Підмайстром називали робітника, який оволодів ремеслом. За свою працю він одержував заробітну платню, жив у будинку майстра. Зібравши потрібну суму грошей, підмайстер міг відкрити власну майстерню і стати майстром. Але для цього на власні кошти мав виготовити шедевр — найкращий зразок виробу. Це означало — успішно скласти іспит.

Майстри намагалися захистити себе від конкуренції сільських ремісників. Лише спільно вони могли протистояти утискам феодалів. Отже, у ремісників було багато спільних інтересів. Тому майстри-ремісники певного фаху, що жили в одному місті, об’єднувались у спілки — цехи.

На загальних зборах майстри ухвалювали статут — правила, обов’язкові для всіх членів цеху. Згідно з ним усі майстри повинні були виготовляти речі за певним зразком, мати визначену кількість верстатів, учнів і підмайстрів; заборонялось переманювати замовників і покупців. Правила цеху ухвалювали для того, щоб одні ремісники не збагачувалися більше, ніж інші.

Тривалий час цехи сприяли розвитку ремесел. Виникали нові ремісничі спеціальності, нові цехи. У XIII ст. у Парижі, наприклад, було 100 цехів, а в XIV ст. — 350.

Однак цехи почали перешкоджати переходу підмайстрів у майстри. Тому підмайстри об’єднувалися у спілки — братства для боротьби з майстрами.

Із статуту цеху паризьких ткачів

• Кожний паризький ткач вовни може мати у своєму будинку два широкі верстати й один вузький.

• Кожний ткач вовни у своєму домі може мати не більш як одного учня. Але не менше ніж на чотири роки служби.

• Усі сукна мають бути з вовни і однаково доброякісні ззовні й усередині.

• Ніхто з цеху не повинен починати роботу до сходу сонця під загрозою штрафу.

Чому середньовічні міста називали центрами ремесла і торгівлі?

ТОРГІВЛЯ І ГІЛЬДІЇ. ПОЯВА БАНКІВ

Становлення ремісничої справи разом із натуральним господарством дали поштовх розвитку товарного господарства,за якого вироби виготовляли на продаж й обмінювали за допомогою грошей. Місто було центром торгівлі, яка відбувалася здебільшого на ринках.

У добу Середньовіччя торгівля була небезпечною, але вигідною справою. Купці часто ставали жертвами грабунків. За проїзд володіннями феодала, за користування мостами і переправами купцям доводилося платити.

Щоб захиститися від розбійників і допомогти один одному, купці об’єднувалися у спілки — гільдії.

Розвивалася торгівля зі Сходом. Купці плавали Середземним морем до Сирії і Єгипту, Чорним морем — до берегів Криму і Кавказу. Тут європейці скуповували в східних купців предмети розкоші, а також різноманітні прянощі. Особливо прибутковою була торгівля спеціями і прянощами, що поліпшували смак страв і допомагали тривалому зберіганню продуктів. Їх цінували на вагу золота.

Вигідні торговельні шляхи на Схід захопили купці з італійських міст — Венеції та Генуї. Важливий торговельний шлях пролягав Північним і Балтійським морями. Центром північної торгівлі було м. Брюгге.

Щоб витіснити конкурентів із торгівлі на Північному і Балтійському морях, купці понад 70 німецьких міст у XIV ст. об’єдналися в Ганзу (у перекладі з німецької — союз). Цей союз очолювало місто Любек.

Найбільш жвавими місцями продажу товарів були ярмарки — щорічні торги, у яких брали участь купці з різних країн. У XIII ст. найвідомішими були ярмарки у графстві Шампань на північному сході Франції. Вони тривали майже рік.

На ярмарках між рядами купецьких крамниць стояли столики, за якими сиділи міняйли — спеціалісти з грошових справ. Міняйли за встановлену плату обмінювали купцям їхні гроші на ті, що приймали на ярмарку.

У міняйл поступово накопичувалося багато грошей. Вони почали давати їх у борг під високі відсотки. Боржникові доводилося віддавати в півтора-два рази більше від отриманої суми. Так міняйли ставали лихварями. Із міняйл і лихварів вийшли перші банкіри — власники банків. Банк (у перекладі з італійської означає: «ряд», «конторський стіл») — це місце збереження великих сум грошей.

Найдавнішим у світі є італійський банк у м. Сієна — Monte dei Paschi di Siena. Заснований 1472 р., він діє досі. У ньому найменш забезпечені верстви населення міста-держави Сієна могли отримати дешеві позики.

Будівля найдавнішого банку в м. Сієна (сучасне фото)

ЖИТЛО ТА ПОБУТ

У містах із XIII ст. споруджували вузькі кам’яні дво- або чотириповерхові будинки. Це було пов’язано з обмеженістю міської території. Саме в таких будинках жила переважна більшість городян. На першому поверсі розташовувалися крамниці чи майстерні, що виходили на вулицю, і зала або кімната для праці й відпочинку. Спальні були на другому поверсі.

Будинки міської знаті вирізнялися розміром, розкішним оздобленням. Під час їхнього спорудження повторювали архітектуру феодального замку.

За Середньовіччя своєрідним було ставлення до гігієни. Туалетів не було навіть у палацах, відходи через вікна викидали на вулицю, де збиралися сморідні калюжі. Вважалося, що вмивання і миття тіла шкодять здоров’ю. У Франції, щоб усунути неприємний запах немитого тіла, були винайдені парфуми зі стійким ароматом.

Засклені вікна робили лише в будинках знаті, бо скло було нечувано дорогим. Склодуви видували скляні кулі, надрізали їх і розгортали в диски, які вставляли в рами. Тому вікна мали багато ґраток. Бідні люди затуляли віконні отвори звичайними дошками, тканиною або хутром.

У будинках постійно панувала темрява. Свічки використовували лише в помешканнях великих феодалів, церквах і монастирях, оскільки віск був дуже дорогим.

Меблів у будинках селян і бідних городян було небагато: скриня, грубий дерев’яний стіл, лави, колиска. Із кухонних предметів — кілька видів казанів.

У будинках заможних городян і феодалів меблі були вишукані: столи різних розмірів, виготовлені з дерева, каменю або металу; лавки або табурети для сидіння; скрині для одягу, білизни; шафи для дорогого посуду. Почали розрізняти столовий і кухонний посуд. Найпрестижнішим вважалося мати гарне й зручне ліжко.

З XII ст. для опалювання кімнат у міських будинках і замках феодалів почали ставити каміни. Утім, камін давав небагато тепла, тому ліжка часто мали будову шафи. Становище змінилося на краще з появою в XIV ст. кахельних печей.

1. Опишіть зразки середньовічних меблів.

Переглядаємо презентацію

Виконати тест