День стояв над землею, як дзвін, — ясний та погожий. Старий Свирид, йдучи по дорозі до лісу, радісно дивився на буйні, ще не дозрілі хліба. 3а ним весело дріботіли його онука Надійка та її подружка Василинка. Обом гарно було вибратися з дідом Свиридом на прогулянку. Знали, що обов’язково дід розкаже щось цікаве про природу, переповість дивні легенди й перекази, яких не прочитаєш у жодній книжці.
— Так чого ж таки, дідусю, килина, а не калина?
— Е, було то дуже давно. На нашу землю хто тільки не нападав: ординці лихі, турки, німці. Ось налетіли якось турки. А сталося те на київській землі. Поширилась тоді чутка, що ватажка їхнього поранено отруйною стрілою, а отрута в ній смертельна. Тому, хто вилікує, обіцяли таку винагороду, яку загадає. Понаїхало тих лікарів, знахарів та шептунів видимо-невидимо, але ніхто вилікувати не міг. Отоді й прийшла до табору, де жив воєначальник, одна дівчина. Хоч одежа на ній була убога, та дівчина така гарна, що й не сказати. Коса дівоча аж до землі сягала, а з лиця — хоч воду пий. Доповіли воєначальникові про красну дівицю, і він звелів пропустити и. Увійшла вона до його шатра. Не вклонилася. Через перекладача запитав воєначальник:
— Скажи, красуне, чому мені не вклонилася? Я завоював півсвіту мені царі вклоняються, а ти ні.
— Ти мені повинен вклонитися, бо прийшов у мій дім, на рідну землю мою. Більше тобі скажу: ти повинен через два дні вмерти. Твоє життя в моїх руках. Ніхто тебе не врятує, крім мене. Це я тобі кажу, Пелагея...
Воєначальник зблід.
— Скажи, дівчино, чим доведеш своє пророцтво? А не доведеш — відрубають тобі голову.
— Рвала я отруйне зілля — цикуду. Сіла відпочити, задрімала й побачила вві сні орла. Та орел не простий. На тебе схожий. Він палив міста і села, а людей гнав у рабство до своєї держави. І так йому щастило триста сім днів, а на триста дев’ятий він має померти, бо вразила його стріла, отруєна цикудою — злим зіллям. Зібрав він своїх кращих учених, і стали вони все життя воєначальника обраховувати. День у день усе зійшлося!
— Що ти хочеш від мене, дівчино?
— Перш за все вклонися мені до самої землі святої, а заодно нехай вклоняться і твої люди. Упав грізний завойовник ниць перед Пелагеєю, а за ним і всі їй вклонилися до самої землі.
— А тепер слухай, — сказала Пелагея. — Життя я тобі поверну за умови, якщо відпустиш усіх полонених в оселі їхні. Їм орати, сіяти, дітей ростити треба. І залиш мою землю з військом своїм. Заприсягнися і напиши кров'ю своєю, що ніколи не прийдеш грабувати мій народ.
— Зроблю, як ти кажеш, красуне, не прийду більше на землю твою і твоїх людей відпущу. Тільки й ти мусиш обіцяти мені, що підеш зі мною.
— На все піду за свій народ! ..
Дід Свирид замовк, сумно дивився на кущ калини.
— Дідусю, а що далі було? Чи врятувала вона його?
— Кажуть люди, що рвала вона одне зілля. Зветься воно кипарисним молочаєм. Його в нас багато росте. Заварювала чай і туди вичавлювала молочко з того молочаю, Тому воно, те зілля й називається молочаєм — молоко з чаєм. Так і вигнала з тіла отруту. Завойовник швидко одужав і залишив нашу землю, Забрав з собою і Пелагею.
Та була в неї сестра Килина. Прощаючись з сестрою, Пелагея їй сказала: твоїм ім’ям, сестро, назву рослину, красу якої оспівує найспівучіший птах, соловейко, а восени на ній горять дивні кетяги ягід, налитих нібито самою кров’ю щедрої нашої землі.
(За Л.Павленком; 554 сл.)
.png)
