Практичне заняття: " Повсякденне життя українців в середині ХІХ - на початку ХХ ст."

ЗАВДАННЯ 1. Ознайомтесь з поданим матеріалом.

1.Зміни у побуті та звичаях українців на початку ХХ ст.

На початку ХХст. у побуті населення українських земель відбулися суттєві зміни. Вони були викликані стрімкою технологізацією виробництва та модернізаційними процесами, що охопили суспільство, насамперед урбанізацією, зміною ролі жінки, зростанням освіченості тощо. Зміни у побуті обумовили певні зрушення і в звичаях та традиціях українського населення. Такі процеси були характерні й для інших країн та народів за доби індустріалізації. Проте в Україні вони мали свої особливості (збереження патріархальності* у сімейних відносинах, прив’язаність до землі значної частини міщан та ін.). Спосіб життя окремих людей визначався їхніми матеріальними можливостями, рівнем освіти, культури, духовними потребами.

Нові риси побутової культури проявлялися насамперед у житті населення великих і середніх міст. На початку ХХ ст. почав швидко змінюватися зовнішній вигляд міст. Міська влада приділяла значну увагу благоустрою. Вулиці вимощувалися камінням, будувалися мережі водопостачання, каналізації, створювалися міські сади та парки.

Київ на початку ХХ ст.

Під час виборів до міської думи мешканці надавали підтримки, тим кандидатам які опікувалися покращенням побутових умов міщан. Так було й у Києві під час виборчої кампанії претендента на посаду міського голови Степана Сольського. Міщани знали його як інтелігентну добропорядну людину яка ставила інтереси громади понад усе. Коли його вперше обрали міським головою, виборці швидко побачили, як прикрашається і облаштовується місто: на вулицях з’явилось електричне освітлення, розбудовувалась мережа трамвайних ліній, розпочалось будівництво міського театру, упорядковувались набережні Дніпра, проводилось озеленення міста. Міщани обирали С.Сольського головою міської думи тричі підряд. Він не тільки сам багато робив для міста, а й заохочував до благодійництва і меценатства заможних людей.

Меценатство та благодійництво у цей період стало не тільки виявом чеснот та благородства, а й утверджувалось як новий звичай серед заможних та шляхетних людей.

Зокрема, відомий український підприємець Василь Симиренко фінансував журнали і газети Києва, створення хору Миколи Лисенка, матеріально підтримував існування українського гуртка у Київській семінарії тощо.

Великої слави зажили серед населення Наддніпрянщини своїм меценатством та благодійництвом родини підприємців Терещенків, Яхненків та ін. У західноукраїнських землях знаним меценатом був митрополит Андрей Шептицький

Митрополит Андрей Шептицький

Проте, переважна більшість заможних міщан опікувалась лише власним добробутом. Вони мали комфортне житло з ознаками тогочасної цивілізації, пересувались містом кінними екіпажами або автомобілями, вишукано одягались у дорогих магазинах таких торгівельних фірм як «Торговий дім Людмер і сини».

Заможні міщани (здебільшого це банкіри, власники великих підприємств, торгових фірм, державні чиновники високого рангу та ін.) мали особисті автомобілі, користувалися телефоном, електрикою. Вони вишукано одягались, купували ювелірні прикраси, дорогі годинники, елітні парфуми.

Новомодною традицією заможних людей стало «їздити на води», тобто відвідувати курорти за кордоном (в основному Чехія і Німеччина) і в Україні - Трускавець, Миргород та ін. Там вони не тільки опікувались власним здоров’ям, а й мали спілкування у шляхетному товаристві, заводили корисні знайомства з представниками зарубіжної та вітчизняної аристократичної еліти.

Міщани середнього статку (державні службовці, торгівці, власники майстерень, вчителі тощо) також зазнали суттєвих змін в укладі свого життя. В їхньому середовищі зросла культура споживання, харчування, дозвілля. Вони замовляли одяг у модних кравців, купували сучасну побутову техніку (грамофони, велосипеди та ін.) дбали про здобуття дітьми вищої освіти. Характерною ознакою міщан середнього статку було те, що більшість з них працювали і жили з власного заробітку.

Міщани полюбляли у вихідні дні відвідувати театри та кіно, або відправлятись до парку де грав духовий оркестр і діяли атракціони. Влітку популярними були прогулянки на човнах по річці або приміських озерах. Взимку ходили кататись на ковзанах на спеціально залитих для цього міських катках. Новою звичкою міщан стало відвідувати поза роботою кав’ярні, цукерні, чайні тощо. Там відбувалось спілкування з друзями, призначалися побачення, обговорювалися справи з колегами тощо.

Рівень освіти міського населення був вищий, ніж на селі, тому тут утвердилася нова звичка - читати у вільний час газети та журнали. У селі це теж було, але рідше.

Значні зміни відбулися й серед міських низів (робітники заводів та фабрик, вантажники, двірники, прибиральниці, пралі та ін.). Їхня кількість зросла у містах за рахунок селян які перебрались до міста. Процес адаптації у місті для них не завжди був безболісний, оскільки місцеві міські низи вбачали у прибульцях конкурентів на робочі місця, та винуватців зростання цін на продукти харчування.

З прибуттям у місто для вчорашніх селян змінювалось майже усе: розпорядок дня, одяг, харчування, житло, характер праці, а часто навіть і мова. Зміни у розпорядку дня полягали у тім, що на селі люди працювали під час польових робіт від зорі до зорі, бувало що й у неділю. У місті робочий день мав велику тривалість, але був нормований. У прибульців з’явився новий для них звичай - вихідного дня. Вони могли піти до церкви, відвідати недільну школу для дорослих або прогулятися у міський парк. Із видовищ перевага віддавалась кіно або цирку (міське панство не відвідувало цирк і називало його “театром для жебраків”). Прогулюючись вулицями, або відвідуючи видовища міська біднота ласувала дешевими карамельками, а якщо бракувало грошей - лускали соняшникове насіння, запльовуючи лушпинням усе довкола себе. За цю звичку вчорашні селюки ставали об’єктом насмішок.

Намагаючись швидше адаптуватися до міста, прибульці одягалися не у вишиванки, а купували дешевий одяг з фабричної тканини. Мрією чоловіків було придбати кишеньковий годинник на ланцюжку, який мав видовищно звисати з кишені жилетки. Жінки мріяли про ювелірні прикраси. Для них спеціально виробляли дешеві підробки схожі на коштовні.

Для новоявлених міщан змінювалася культура споживання. Якщо у селі вони жили з натурального господарства, то в місті кожного дня ходили до продуктової лавки або на базар купувати харчі. Змінювався і раціон харчування. На селі м’ясо їли в основному на свята, а в місті або промисловому селищі, працюючи на заводі або в шахті, треба було харчуватися більш калорійно аби витримувати тяжку працю.

У міських сім’ях було менше дітей, ніж у сільських. У селі діти змалечку допомагали батькам у домашньому господарстві (пасли худобу, гусей). Вони були додатковою робочою силою у сім’ї. У місті біднота тіснилася у найманому житлі і створювати багатодітну сім’ю означало ускладнити собі життя. До того ж жінки у місті часто влаштовувались на роботу, аби збільшити бюджет сім’ї. Це супроводжувалось і змінами у свідомості жінок, оскільки працюючи, вони відчували себе повноправними членами суспільства, мали певну фінансову самостійність. У працюючих на виробництві жінок було менше часу на догляд дітей та ведення домашнього господарства.

Водночас особливістю міських низів було намагання зберегти зв’язок з землею. Оселяючись на міських окраїнах селяни заводили городи, садочки, утримували домашню худобу та птицю.

Здебільшого у місті зберігались звичаєві календарні релігійні свята, обряди. Але деяка обрядовість трансформувалась або й зовсім втрачалась, не відповідаючи вимогам модерної доби. Наприклад, якщо у селян пора весіль наставала по завершенню польових робіт, то в місті цього не дотримувались. До того ж і весільний обряд на селі тривав три - чотири дні, а в місті він зменшився до одного - двох днів та ін.

Зміни у побуті села йшли набагато повільніше. Поряд з традиційними землеробськими знаряддями праці у більш заможних господарствах з’являлися кінні косарки фабричного виробництва, металеві плуги, механічні млини, парові молотарки, сіялки тощо. Змінювала свій вигляд та внутрішнє облаштування селянська хата. На початку ХХ ст. в основному будувалися трикамерні хати (хата-сіни-комора). В сінях почали відгороджувати місце для кухні. Внутрішнє планування хати залишалося традиційним.

Поступово змінювалося і родинне життя. На зміну великий патріархальній сім'ї прийшла мала, до якої ми звикли сьогодні. Західноукраїнський громадський діяч Кость Левицький писав про це так: «Син з батьком не хочуть сидіти на однім ґрунті, донька з матір’ю; ділять півморга і кожна окремо ґаздує». Вік, з якого можна було вступати у шлюб, у дівчат сягав 16 років у хлопців – 18 років. Часто батьки самі вирішували питання шлюбу без згоди молодих. В селі зберігалися старовинні звичаї та обряди.

Життя і побут села в ХІХ столітті та на початку ХХ ст.

  В ХІХ ст. та на початку ХХ ст.. хати в селі будувалися дерев’яні, болотяні (болото чи глину змішували з соломою, або половою). Хата ділилася на дві половині, по середині з сіньми та комірчиною. В одній половині хати самі. А в другій тримали худобу. В хаті, в якій жили, стояло дві лави - це вичещині дошки, шириною 25-30 см., одна з них стояла вздовж хатньої стіни, а друга впоперек стіни. Стояли вони на ковбицях (дерев’яні стовпці), вкопані в землю. Посередині хати скриння - це дерев’яний ящик довжиною до двох метрів, який зверхи закривався кришкою і замикався на замочок, в скриню складалося все “багацтво”, одяг, вбрання, свої полотна та інші дорогі речі. 

В хаті, крім лав, могли бути ослінчики, маленькі стільчики, які можна було переносити з одного місця на друге. Підлога в хаті була глиняна. Стіни і стеля були глиняні і мастилися білою глиною, яку купували на базарі /ярмарку/. Надворі хати теж мастилися білою глиною, лише тильна сторона  мастилася жовтою, або червоною /перепаленою/ глиною.

Верх хати покривали сніпками, зробленими з житньої соломи. При вході із сіней в хаті з одного боку, поряд з дверима, висів на стіні мисник, на якому були розкладені глиняні миски, полумиски,  друшляк, для відділення вареників чи тіста від рідини. Над дверима була полиця, на якій складали хліб. З другого боку, при вході в хату, стояла велика піч, в якій щоденно варили їжу собі і тваринам і 1-2 рази на тиждень пекли хліб. Хліб пекли просто на черені, або на капустяному листку. Перед піччю був припічок, на якому клали і виймали з печі горшки, збоку на ньому був отвір, в який вкладали кужіль, сідали і пряли пряжу, на ньому ще любили сидіти діти, які гріли ноги перед піччю. 

З боку білля печі був побудований діліжан, в якого впиралася постіль – це настіл з дощок стояло на чотирох ковбицях, на якій сім’я спала. Постіль настилялася соломою і покривалася рядном,  на ній лежали подушки. Над постільлю висіла жердка, на якій висіла одежа щоденного похвату. В диліжані  палили лише взимку, коли було холодно і ті, що спали на постелі, могли гріти ноги. На диліжані зазвичай спали дід чи баба. На печі спали діти та сушилася пашня, яку готували до млина.

Щоденно в печі варили їжу, в основному дві страви, борщ і кашу, які їли рано і в полудень, коли не йшли на польові роботи. А коли йшли,  то брали з собою полудиник сало, часник, яйця, молоко, огірки, а ранішні страви доїдали вечером. Бувало, що на вечерю варили картоплю до огірків чи капусти, або варили крупник-куліш з ячмінних, або пшеничних крупів. В печі, крім варіння їжі пекли хліб, його випікали просто на черепі, або капустяному листі.

Вогонь добували при допомозі кресала , губки та кременю якщо небуло чим викресати вогню позичали в сусідів. Світили сухими деревяними скіпками, або каганцем, це глиняна посудина у вигляді чашечки, в яку наливали олію або жиру, клали гніт з тряпинки і запа-лювали. Пізніше появилися сірники, гас та лампи. Далі появилися лампи із склом. За величиною лампи та скло були за номерами: №7, №8, №12, №25, але вбільшості світили без скла, щоб менше вигорало газу. Взимку жінки, бабки та дівчата пряли кужелі,шили та вишивали сорочки, рушники, робили полотно на верстатах. Чоловіки взимку молотили збіжжя в стодолах, або виконували господарські роботи в хаті, ремонтували збрую, лагодили взуття та одяг.    

ЗАВДАННЯ 2. Дайте відповіді до опрацьованого матеріалу (завдання 1).

1. На основі опрацьованого матеріалу, дайте порівняльну характеристику життю в місті та життю в селі.

2. На основі опрацьованого матеріалу, опишіть зовнішній вигляд міста.

ЗАВДАННЯ 3. Ознайомтесь з поданим матеріалом.

Релігійне та церковне життя на початку ХХ століття

Модернізаційні процеси позначились і на релігійному житті. Характер зрушень у цій сфері визначався утвердженням нових життєвих цінностей людей та проблем з якими стикалося суспільство.

Індустріалізація та урбанізація руйнували патріархальний характер життя значної частини українського населення, який базувався на релігійному світобаченні. У містах серед окремих кіл інтелігенції утверджувалися атеїстичні ідеї та рухи. Церква почала втрачати монопольне право на духовне життя суспільства.

Деструктивно позначалося на релігійному житті і прагнення влади використовувати церкву у гасінні соціальних конфліктів, популяризації урядової політики серед населення. У цій ситуації священики фактично перетворювалися на державних чиновників, що підривало їхній авторитет у суспільстві. Особливих масштабів таке явище набуло на підросійській території українських земель. У Російській імперії православ’я мало статус офіційної ідеології, вважалося опорою монархії.

Найбільш поширеними в українських землях біли православна церква (переважала у Наддніпрянщині) і греко-католицька (домінувала в західноукраїнських землях). Окрім того, національні меншини, що проживали в українських землях, сповідували католицизм, іудаїзм, мусульманство та ін.

На початку ХХ ст. православна церква Наддніпрянської України підпорядковувалася системі російського православ’я. Внаслідок цього відбувалась заміна священиків, які були прихильниками українських православних традицій, на зросійщених, обов’язком яких мав стати захист інтересів Російської імперії (у Наддніпрянщині лише половина духовенства складалася з українців). Імперська влада забороняла будувати церкви в українському стилі, не дозволялося виголошувати українською мовою проповіді.

Проте, попри всі зусилля влади та російських церковних ієрархів серед духовенства Наддніпрянщини було немало прихильників українського національного руху. Вони виборювали повернення українських православних традицій у духовне життя українського народу. Показовим став вчинок випускників Подільської духовної семінарії (чутки про цю подію дійшли до Священного Синоду). На випускній фотографії (1904 р.) семінаристи замість єпархіального архієрея та інших поважних осіб помістили в центрі групи бюст Тараса Шевченка, продемонструвавши у такий спосіб символ своєї віри.

Національно-свідоме духовенство приєдналося до прогресивної української громадськості, яка вимагала українізації освіти. Реальних здобутків вдалося досягти, коли до протестних акцій проти русифікаторської політики в освіті долучилися семінаристи. Вони провели в жовтні 1905 р. страйки (Волинська, Подільська, Полтавська, Харківська, Катеринославська семінарії).

Окрім семінаристів з вимогами українізації освіти виступили українські священики, які були обрані до Державної думи. Імперська влада вимушена була піти на поступки. В окремих церковнопарафіяльних школах було дозволено викладати українською мовою та комплектувати бібліотеки семінарій «малоросійськими книгами». В цей час почали видавати українською мовою Євангеліє та іншу духовну літературу.

Іншим напрямом боротьби за відродження української православної церкви стало право на українізацію богослужіння. Під впливом революційних подій церковні ієрархи послабили контроль на місцях і священикам вдалося подекуди перейти на богослужіння рідною для прихожан мовою. Так було на Катеринославщині та Поділлі. Щодо Поділля, то тут міцні позиції мав католицизм. Тому царський уряд, усвідомлюючи, що в державі необхідно мати єдину православну віру, погодився на те, щоб у краї була православна церква з українськими ознаками, ніж римо-католицька.

В західноукраїнських землях найбільше поширення мала греко-католицька церква. На початку ХХ ст. вона набрала виразних національних рис, підтримуючи український рух. Греко-католицька церква користувалася великим авторитетом серед населення Галичини. На селі священик вважався найбільш авторитетною людиною. Духовенство не тільки впорядковувало українське релігійне життя, а й піклувалося про розвиток освіти, опікувалося розбудовою кооперативного руху і навіть залучалось до поширення національного фізкультурного та спортивного рухів. У багатьох сім’ях було мрією вивчити сина на священика.

Греко-католицька церквам мала сильні позиції й серед українців Закарпаття. Вона й тут стала опорою українства, хоча певна частка священиків поступилася угорському тиску.

Значно слабший вплив (порівняно з Галичиною) мала греко-католицька церква серед українців Буковини. Більшість місцевого населення було прихильником Православної церкви, але тут вона знаходилась під сильним румунським впливом.

Митрополит Андрей Шептицький

У 1899 імператор Франц Йосиф І іменував Шептицького Станіславським єпископом, а римський Папа Лев ХІІІ затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17.09. 1899). Після смерті митрополита Ю. Сас-Кубновського Шептицький 17.12. 1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17.01. 1901 у соборі св. Юра у Львові.

Шептицький, будучи депутатом Галицького сейму і членом палати панів Австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 року Шептицький очолював делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії.

Шептицький підтримував розвиток освітньо-культурного життя у західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. У 1901 підтримав Сецесію українських студентів Львівського університету 1901-1902 р. У 1902 митрополит поставив питання про необхідність відкриття української гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), а в 1910 на засіданні палати панів вимагав створення українського університету у Львові.

Дбав про організацію фахової підготовки молоді. З цією метою сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у с. Коршів та садівничої школи у с. Миловащі. Шептицький сприяв і розвитку української культури. У 1905 заснував церковний музей (згодом перейменовано у Національний музей імені митрополита Андрія Шептицького). Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа О. Новаківського, а також майстерня М. Сосенка та О. Куриласа.

Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи. У 1903 заснував Народну Лічницю, яку згодом (1930-38) перетворили на сучасний шпиталь. Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910), підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Хлібна школа», «Сільський господар».

Шептицький приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західно українських землях. За його допомогою велося будівництво духовної семінарії у Львові, засновано бібліотеку Станіславської Капітули. У 1901 заснував чин св. Теодора Студита, у 1913 запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священомученника Йосафата. Скликав Синоди та конференції єпископату греко-католицької церкви. Важливою була екуменічна та унійна діяльність Шептицького. У цих справах він двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Заснував Російську католицьку церкву.

Створив апостольський вівкаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. У 1907 Шептицький добився призначення єпископа для США, а в 1912 і для українських поселенців у Канаді. У 1910 брав участь у євхаристійному конгресі у Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з’їздів (1907-1927), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.

Після окупації на початку І світової війни Львова російськими військами митрополит Шептицький був 18.09. 1914 заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом до Росії, де утримувався у Новгороді, Курську та Суздалі. Після Лютневої революції 1917 звільнений.

ЗАВДАННЯ 4. На основі матеріалу до практичного заняття та інтернет-джерел, дайте відповіді на запитання:

1. Як митрополит А. Шептицький впливав на розвиток українського національного руху?

2. У чому проявилася меценатська та культурно-просвітня діяльність А. Шептицького?