Переворот 1926 р. в Польщі. Режим “санації”.

Політичний спектр Другої Речі Посполитої, який сформувався на ґрунті конституції 1921 р., відзначався з самого початку надзвичайною строкатістю, що негативно впливало на функціонування всього державного механізму. Відсутність у сеймі сталої більшості унеможливлювала розробку єдиних принципів державної політики, яка б охоплювала всі сфери життя суспільства. Законодавча діяльність парламента базувалася на прийнятті компромісних рішень, що були результатом взаємних поступок різних політичних угруповань. Ухвалення аграрної реформи та соціального законодавства - ось і все, що було в позитивному активі сейму, всі інші нагальні проблеми розвитку Польщі залишалися нерозв'язаними через постійні сварки, які точилися між парламентськими фракціями.

Роль президента країни була обмежена конституційними нормами. Так, С. Войцеховський при формуванні уряду лише схвалював позицію більшості в сеймі. Впливати ж на політику урядів президент практично навіть і не намагався. Своєю чергою політична строкатість у парламенті перешкоджала формуванню урядів. Вісім кабінетів міністрів, що існували до 1926 р., формувалися на парламентській основі та складались з діячів, які здебільшого не належали до жодного з політичних угруповань, представлених у сеймі.

Гарантовані громадянам конституцією політичні права й свободи забезпечувалися лише частково. Законодавчі обмеження та політика виконавчої влади спрямовувалися або проти певних політичних сил, або проти нацменшин. Створювалися штучні перешкоди для розвитку освіти, друку й культурних установ для українців та білорусів.

Вади функціонування парламентської демократії в Другій Речі Посполитій значною мірою зумовлювались її нерозвинутою економічною структурою та досить низьким рівнем політичної культури суспільства після 123 років поневолення. Перед керівництвом відновленої держави поставали надзвичайно складні завдання - від створення системи управління країною до відбудови промисловості, підйому сільськогосподарського виробництва та забезпечення населення продуктами харчування й роботою. Становище ускладнювалося також відсутністю кваліфікованих кадрів, інвестицій тощо.

Після обрання С. Войцеховського президентом Ю. Пілсудський склав з себе повноваження «керівника держави». Демонструючи незгоду з формуванням наприкінці 1923 р. правоцентристського уряду В. Вітоса, він відмовився від посади в командувані армією. «Пілсудчики» на чолі зі своїм лідером, які зробили визначний внесок у процес відновлення незалежності Польщі, не могли сприймати руйнування державності через міжпартійні чвари за владу. Політична кризи, в яку поступово занурювалася країна, доповнювалася погіршенням становища в польських збройних силах, коли водночас зі своїх високих посад пішли у відставку відомі генерали - Ю. Галер, Т. Розвадовський та ін. У лютому 1926 р. уряд А. Скшинського поступово залишили представники ППС, а на початку травня у відставку пішов і сам прем'єр. Фракція соціалістів у сеймі висунула кандидатуру Ю. Пілсудського на посаду голови уряду.

Та коли 10 травня 1926 р. був сформований уряд правоцентристської більшості («ХІЄНА» - «П'яст») на чолі з В. Вітосом, військові частини - учасники маневрів під Варшавою під проводом Ю. Пілсудського рушили на столицю. З самого початку (12 травня) заколот військових знайшов підтримку серед лівих політичних сил. Так, керівництво ППС закликало народ позбавити влади уряд «фашистсько-монархо-спекулянтської фракції» та проголосило Ю. Пілсудського єдиним захисником демократії, який виступив за оздоровлення («санацію») польського суспільства. Компартія також зайняла різко антиурядову позицію й підтримала переворот. Однак керівництво КРПП порівнювало постать вождя заколотників з «Керенським після Лютневої революції», який врешті-решт буде змушений укласти союз із великою буржуазією, що відштовхне від нього народні маси та «наблизить соціалістичну революцію».

Збройна акція Ю. Пілсудського проти непопулярного в народі уряду отримала підтримку значної частини населення. Лише на заході країни урядова коаліція мала достатньо прихильників. Тому саме звідси на допомогу В. Вітосу рушили на Варшаву війська. Однак оголошений залізничниками страйк став перешкодою на їхньому шляху. Прихильникам заколотників, навпаки, надавалося сприяння та підтримка. Польща фактично опинилась на межі громадянської війни. Щоб запобігти загостренню ситуації президент С. Войцеховський та прем'єр В. Вітос заявили про відставку, що означало перемогу Ю. Пілсудського. Упродовж двох днів, коли точилися бої між заколотниками та урядовими військами, загинуло близько 300 осіб, понад тисячу було поранено.

За рекомендацією Ю. Пілсудського маршал сейму М. Ратай (в. о. президента) призначив головою уряду лідера фракції «Група праці» (5 депутатів) професора К. Бартеля, а наприкінці травня Ю. Пілсудського було обрано президентом. Але після відмови «першого маршала» Польщі від цієї посади президентом вже наступного дня (1 червня) було обрано його близького соратника професора-хіміка І. Мосцицького (1867-1946), який залишався на цій посаді до 29 вересня 1939 р.

Гострота суперечностей у суспільстві спонукала політичні сили, які здійснили травневий переворот, формувати новий режим влади. На початку серпня 1926 р. були ухвалені поправки до конституції, які обмежували права парламенту, послаблювали його контроль над діяльністю уряду та поширювали повноваження президента. Відтепер глава держави дістав право розпускати сейм і сенат ще до закінчення терміну їхніх повноважень. Водночас функції президента були обмежені суто представницькими обов'язками, а реальна влада фактично опинилася в руках Ю. Пілсудського. Декретом президента його спочатку призначено «довічним» генеральним інспектором польських збройних сил, військовим міністром, а на початку жовтня - головою уряду. До складу кабінету були залучені як цивільні, так і військові. Найближчі до Ю. Пілсудського з його оточення («група полковників») стали призначатися на найважливіші державні посади.

Травневий державний переворот спричинив зміни не стільки в моделі політичного ладу, скільки в системі її функціонування. Так, зберігши зовнішні атрибути парламентської демократії, Ю. Пілсудський, по суті, встановив у країні авторитарний режим, опорою якого була армія та держапарат. Запроваджувалася цензура преси. Після перевороту сейм утратив роль провідного інституту державної влади (його діяльність будувалася на сесійній основі) на користь Ю. Пілсудського та його оточення, а виконавча влада, здійснюючи політику «санації», знаходила необхідні аргументи й засоби для нехтування норм парламентської демократії та нейтралізації впливу будь-яких політичних угруповань. Так, виступаючи наприкінці жовтня 1926 р. на урочистому зібранні представників польської аристократії в замку Несвіж, Ю. Пілсудський не тільки оприлюднив головні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики режиму «санації», а й дав присутнім зрозуміти, що у своїй діяльності він не буде враховувати позицію навіть тих партій, які підтримали травневий переворот.

Стабілізації санаційного режиму сприяли спад соціальної напруженості, пов'язаний із вступом польської економіки в період сприятливої кон'юнктури, зростанням попиту на світовому ринку на польське вугілля, збільшення потоку зарубіжних інвестицій. Різко зросли транспортні перевезення, вагомі замовлення отримали машинобудівна та інші галузі промисловості, скоротилося безробіття, зміцнів курс злотого тощо.

Своїми противниками лідери санаційного режиму вважали як правоцентристську парламентську більшість, так і політичні сили з лівого табору. По країні прокотилася хвиля судових процесів над особами, яких обвинувачували в «державній зраді». У березні 1927 р. були заборонені всі прокомуністичні партії та організації, а їхні депутати були позбавлені депутатського імунітету та заарештовані. У цих умовах провідні робітничі та селянські партії перейшли в опозицію.

Усі ці зрушення в розкладі політичних сил у країні спричинили подальше ускладнення відносин між прихильниками «санації» та парламентом. Намагаючись забезпечити підтримку римо-католицької церкви, уряд Ю. Пілсудського запровадив обов'язкове викладання теологічних знань у навчальних закладах. Політика «санації» знаходила підтримку як у фінансово-промисловій сфері, так і серед великих землевласників.

Готуючись до чергових парламентських виборів, прихильники «санації» створили «Безпартійний блок» (ББ), у керівництві якого домінувала «група полковників» - прибічників авторитаризму. Лібералів у цьому угрупованні очолив колишній прем'єр К. Бартель. За підсумками парламентських виборів 1928 р. ББ отримав лише 125 депутатських мандатів у сеймі (з 444). Значно зменшили своє представництво національні та християнські демократи, ПСЛ - «П'яст», БНМ, а ліві партії (ППС, ПСЛ - «Визволенє», блок «Робітничо-селянська єдність»), навпаки, збільшили кількість своїх депутатів. Незадоволений підсумками виборів, які сприймав як особисту поразку, та посилаючись на погіршення здоров'я, Ю. Пілсудський наприкінці червня 1928 р. залишив посаду глави уряду й передав кермо виконавчої влади К. Бартелю (1882-1941).

Новий склад парламенту, значна частина депутатів якого вимагала відновлення норм парламентської демократії в повному обсязі, спричинив загострення ситуації в країні. Напруження додавали й наростаючі економічні негаразди, які уряд не міг подолати. Набули вкрай гострого характеру конфлікти між сеймом та урядом, під час яких депутати обвинувачували виконавчу владу у фінансових махінаціях. І справді, значна частина бюджетних коштів, необхідних для задоволення соціальних потреб населення та підтримки народної освіти, використовувалися в інтересах фінансово-промислових кіл та великих землевласників, прибутки яких зменшилися у зв'язку із світовою економічною кризою.

З квітня 1929 р. розпочався період відтвореного авторитаризму, який пов'язаний з діяльністю «першого уряду полковників» (половина складалася з військових) на чолі з К. Світальським. Занепад авторитету органу законодавчої влади в цей період досяг критичної позначки. Уже восени невдоволені політикою санаційного режиму депутати від ХДП, ПСЛ - «Визволенє», ПСЛ - «П'яст», ППС та Селянської партії створили Спілку захисту прав і свобод народу (або «Центролів»). Маючи в сеймі понад 40 % депутатських мандатів, «Центроліву» вдалося провести вотум недовіри урядові. У червні 1930 р. в Кракові під гаслами повалення диктатури та відновлення демократії відбувся конгрес захисту прав і свобод народу, який завершився тридцятитисячною демонстрацією.

Гострота суперечностей, які існували в самому «санаційному» таборі, призводила до частої зміни кабінетів міністрів. Щоб якось припинити цей процес, главою уряду наприкінці серпня 1930 р. знову став Ю. Пілсудський. Водночас було розпущено парламент, а в ніч на 10 вересня було заарештовано спочатку 84 провідних діячів опозиції, а згодом кількість репресованих досягла понад 5 тис. осіб. У відповідь на теракти, здійснені бійцями ОУН, «санаційна» влада в Галичині здійснила акції «пацифікації» («умиротворення») - масштабні каральні операції та репресії українського населення. У цей період було заарештовано майже 30 колишніх депутатів сейму та понад 100 провідних українських політичних діячів, заборонено всі «нелояльні» до влади культурно-просвітницькі, кооперативні та громадські товариства.

Підсумки листопадових парламентських виборів 1930 р. врешті-решт дали режиму «санації» бажані результати: «Безпартійний блок», отримавши 46 % голосів виборців, здобув більше половини депутатських мандатів. Тим самим правляча верхівка на чолі з Ю. Пілсудським отримала можливість проводити через парламент будь-які закони.