Організація ООН. Загальна декларація, міжнародні пакти про права людини.

Загальна Декларація Прав Людини (ЗДПЛ) — декларація, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року в Паризькому палаці Шайо. Декларація стала результатом безпосереднього досвіду Другої Світової Війни і представляє першоглобальне вираження невід'ємних прав, які мають усі люди.  Повний текст опублікований Організацією Об'єднаних Націй на її веб-сайті. [1]

Декларація складається з 30 статей які лягли в основу наступних міжнародних договорів, у регіональних документах по правах людини, національні конституції та інші закони. Міжнародний законопроєкт з прав людини складається з Всесвітньої Декларації Прав Людини, Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до неї. У 1966 році Генеральна Асамблея прийняла два докладних договори, які завершують Міжнародний законопроєкт про права людини. В 1976 році, після того як договори були ратифіковані достатнім числом окремих націй, законопроєкт набув статусу міжнародного права.

Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 з 50 голосами «за». Голосів «проти» не було, а 8 делегацій утрималися: Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Українська РСР, Радянський Союз, Югославія, Південна Африка та Саудівська Аравія).^[4]. Гондурас і Ємен — як члени ООН на той момент — не голосували або утрималися. Положення в Південній Африці можна розглядати як спробу захистити свою систему апартеїду, яка явно порушувала низку статей Декларації. Стриманість делегації Саудівської Аравії  було викликано, насамперед, двома статтями  Декларації: Стаття 18, яка говорить, що кожен має право «змінювати свою релігію або переконання»; і стаття 16, на рівних правах шлюбу. Шість комуністичних країн утрималися, вважаючи, що Декларація не пішла досить далеко  в засудженні фашизму і нацизму. Елеонора Рузвельт віднесла стриманість з радянського блоку до статті 13, за умови, що право громадян на виїзд з своїх країн. , яка надавала право громадянам покидати їхні країни.

За декларацію проголосували: Афганістан, Аргентина, Австралія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Бірма, Канада, Чилі, Китай, Колумбія, Куба, Данія, Домініканська Республіка, Еквадор, Єгипет, Сальвадор, Ефіопія, Франція, Греція, Гватемала, Гаїті, Ісландія, Індія, Іран, Ірак, Ліван, Ліберія, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Нікарагуа, Норвегія, Пакистан, Панама, Парагвай, Перу, Філіппіни, Таїланд, Швеція, Сирія, Туреччина, Сполучене Королівство, Сполучені Штати Америки, Уругвай і Венесуела^[5].

Структуру «Загальної декларації» запропонував Рене Кассен у другому варіанті проєкту. Кассен працював із першим варіантом, підготовленим Джоном Гамфрі. На організацію документа вплинув Кодекс Наполеона. Вона починалась із преамбули, де були окреслено загальні засади^[7].

Кассен порівнював Декларацію з портиком грецького храму із фундаментом, східцями, чотирма колонами і фронтоном. Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідності, свободи, рівности й братерства. Сім абзаців преамбули проголошують причини виголошення «Декларації» і є сходинками до неї. Основний текст «Декларації» формує чотири колони. Перша колона (ст. 3-11) проголошує права індивіда, такі як право на життя й заборону рабства. Друга колона (ст. 12-17) проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третя колона (ст. 18-21) проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четверта колона (ст. 22-27) визначає соціальні, економічні й культурні права.

За моделлю Кассена останні три статті Декларації утворюють водограй, що зв'язує всю структуру в одне ціле. Ці статті присвячені обов'язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду тій меті, яку заклала в них Організація Об'єднаних Націй^[8].

Загальна Декларація Прав Людини (ЗДПЛ) — декларація, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року в Паризькому палаці Шайо. Декларація стала результатом безпосереднього досвіду Другої Світової Війни і представляє першоглобальне вираження невід'ємних прав, які мають усі люди.  Повний текст опублікований Організацією Об'єднаних Націй на її веб-сайті. [1]

Декларація складається з 30 статей які лягли в основу наступних міжнародних договорів, у регіональних документах по правах людини, національні конституції та інші закони. Міжнародний законопроєкт з прав людини складається з Всесвітньої Декларації Прав Людини, Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до неї. У 1966 році Генеральна Асамблея прийняла два докладних договори, які завершують Міжнародний законопроєкт про права людини. В 1976 році, після того як договори були ратифіковані достатнім числом окремих націй, законопроєкт набув статусу міжнародного права.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права — пакт Організації Об'єднаних Націй, в основу якого покладено Загальну декларацію прав людини. Прийнято 16 грудня 1966 року, набув чинності 23 березня 1976 року. Пакт є міжнародним договором і має обов'язкову силу для 167 держав-учасників, станом на квітень 2010 року. Крім держав-учасників, пакт підписаний ще 7 країнами^[1].

Пакт ратифіковано Указом Президії ВР СРСР 18 вересня 1973 року^[2].

Нагляд за виконанням пакту здійснює Комітет з прав людини ООН, розглядаючи доповіді країн-учасниць, публікуючи коментарі («зауваження загального порядку») до пакту та розглядаючи скарги на порушення пакту країнами-учасницями першого факультативного протоколу.

Складається з преамбули, 53 статей, дві третини яких присвячені безпосередньо правам людини і 2 Факультативних протоколів. Осн. частина істотних положень документа присвячена захисту традиційних громадян, (особистих) і політ, прав, які викладені у Загальній декларації прав людини 1948 і закріплені у Пакті.

Структура пакту:

• Преамбула

• Частина I (ст. 1) — право народів на самовизначення;

• Частина II (ст. 2 — 5) — порядок виконання передбачених пактом зобов'язань;

• Частина III (ст. 6 — 27) — каталог прав;

• Частина IV (ст. 28 — 45) — правила діяльності комітету з прав людини;

• Частина V (ст. 46 — 47) — правила тлумачення пакту;

• Частина VI (ст. 48 — 53) — порядок підписання та набрання чинності пакту.

  Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права — пакт, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року і набрав чинності 3 січня 1976 року. На квітень 2010 року в пакті бере участь 160 держав; крім них, його підписали ще 6 держав. Найбільша держава, яка не є учасником пакту — США.

  СРСР підписав пакт 18 березня 1968 року. Ратифікований Президією Верховної Ради СРСР 18 вересня 1973 року із заявою. Ратифікаційна грамота УРСР депонована Генеральному секретарю ООН 16 жовтня 1973 року. Набрав чинності для СРСР 3 січня 1976 року.

  10 грудня 2008 Генеральна Асамблея ООН прийняла факультативний протокол до пакту, що передбачає можливість подання скарг на порушення пакту. Для вступу протоколу в силу необхідна його ратифікація десятьма країнами-учасницями Пакту.

  Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, так само, як і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, передбачає насамперед міжнародний захист на світовому рівні індивідуальних, але не колективних прав і свобод людини.

  Складається з преамбули і 31 статті, які поділені на 5 частин.

  Формулювання статей Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права за загальним правилом є диспозитивними і не передбачають прямої дії.

  У преамбулі відзначається, що права, проголошені в пакті, випливають з властивої людській особі гідності, а ідеал людської особи, вільної від страху та нужди, можна здійснити лише за наявності таких умов, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами.

  Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. дає змогу структурувати права людини за такими трьома групами:

  1. право на працю в справедливих та сприятливих умовах (ст. 6–8);

  2. право на соціальний захист, достатній життєвий рівень і на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я (ст. 9–12);

  3. право на освіту та користування здобутками свободи в галузі культури і результатами наукового прогресу (ст. 13–15).

  При цьому змістовою відмінністю цього Пакту від інших документів є те, що, окрім проголошення та визначення того чи іншого права, яке належить до системи соціальних прав, у ньому дається і перелік (хоча і не вичерпний) тих заходів, які мають бути застосовані державами для реалізації названих прав, а саме: розробка програм професійно-технічного навчання, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.