Добре відомо, що людина — істота не бездоганна й доволі вразлива, скажімо, до різного роду небезпек. До того ж кожен з нас має значну кількість слабкостей, які стають перешкодами кожного разу, коли ми усвідомлюємо, що є речі, яких не можемо досягти чи то через страх, чи то через невмілість або непристосованість до обставин. Іноді зусиллям волі й наполегливою працею вдається перетворити слабкі сторони на сильні, а часом це те, що неможливо змінити у собі. Проте я дедалі частіше помічаю: не лише вразливість викликає страх у людини. Можливості, що ми отримуємо як результат наших старань чи як подарунок долі, також лякають нас. Але чому?

Це явище добре розкриває перший український урбаністичний роман «Місто» Валер’яна Підмогильного, де самовпевнений Степан Радченко шукає та використовує всі наявні можливості для максимальної самореалізації. Він рішуче рухається до своєї мети, незважаючи на труднощі, але цікавим є те, що з його рідного села до Києва вирушають тільки двоє — сам Степан і Надійка. Інші юні односельці залишаються вдома не лише через відданість традиції, а й через невпевненість, нерішучість, страх невідомого й нового. Їх лякають зміни звичного укладу життя попри всі переваги, які могли б з'явитися в результаті. Тож я вважаю, що саме це дуже часто гальмує людей на шляху до розвитку: звички доволі глибоко вкорінюються в нас, а страх змінити їх, як не дивно, — один із найсильніших у світі.

«Я ж іще живий, не помер досі, а це означає, що мій нинішній сценарій є життєздатним. То навіщо щось змінювати, якщо й так усе добре?» — приблизно так міркує багато людей, коли перед ними відкриваються нові горизонти. І це певною мірою логічно. Будь-кому спокійніше й відповідно зручніше жити так, як він живе, мати те, що він має: "Краще синиця в руках, ніж журавель у небі". До того ж гарантій, що нове буде кращим за старе, немає жодних.

Але ж душа мріє... Чи готові ми йти за мріями? Здається, доля сама підкидає нам те, до чого ми прагнули: треба лише докласти трохи зусиль і знайти в собі сміливість, силу й волю, щоб досягти мети. А іноді ми навіть не замислюємося, наскільки сильні, боїмося могутності власної душі та воліємо загасити в собі цей вогонь, прикрившись слабкостями. І я все частіше переконуюся: наша сила й відповідно можливості ховаються за вразливостями, переплітаючись у душі, немов нитки у клубку.

Тож складність полягає в тому, що обрати: піти в страшну й водночас привабливу невідомість заради мрій чи залишитися у спокої та стабільності, так і не спробувавши нового?