Кома і знак оклику при вигуках

Дефіс у вигуках. Кома і знак оклику при вигуках

1. Вигуки, що повторюються або вимовляються протяжно, пишуться через дефіс: Пливе човен, води повен та все хлюп-хлюп-хлюп (Народна творчість). A-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякає дітей своїм гучним над очеретами: — Бу-у-у! Бу-у-у! (Остап Вишня).

Ads by optAd360

2. Вигуки на зразок леле, лелечко, цитьте, овва, кукуріку, куд-кудах, бух, тарах, бабах тощо пишуться разом. Проте, якщо треба передати протяжність, вони теж можуть писатися через дефіс: Бах! — і нема нічого… (Остап Вишня). Б’ється, стогне, зітхає море!.. Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух! (М. Коцюбинський).

351

Згрупуйте і запишіть подані вигуки в три колонки: а) вигуки, що пишуться разом; б) вигуки, що пишуться окремо; в) вигуки, що пишуться через дефіс. Запам’ятайте правопис.

Будь ласка, їй-богу, до побачення, їй-право, ану, от тобі й на, оце так, ф’ю-у-у, дз-з-з, ану-ну, на добраніч, тік-так, помагайбі, хай щастить, кукуріку, ку-ку, о-го-го, алло, де ж пак, цур йому, боронь Боже, ой леле.

1. Вигуки від членів речення відокремлюються комою: Ох, як я довго спала (Леся Українка).

2. Вигуки, що стоять на початку речення й вимовляються з виразною окличною інтонацією, відокремлюються за допомогою знака оклику: Цить! Хай говорить серце (Леся Українка).

3. Не відокремлюються вигуки на початку речення, якщо вони стоять перед особовим займенником, після якого йде звертання: Гей ти, поле колоскове, молодість моя (В. Сосюра).

4. Вигук, який стоїть у середині речення й вимовляється з виразною окличною інтонацією, виділяється з обох боків тире й знаком оклику: А горлаті півні — кукуріку! — провіщали світанок.

5. Вигуки о, ой, які стоять перед звертаннями, не виділяються, бо виконують функції часток: О чарівниченько моя! Мені ти всюди помагала (Т. Шевченко). Не відокремлюються вигуки о, ой і в реченнях із народних пісень: Ой у полі два дубки (Народна творчість).

1. Прочитайте текст. Випишіть речення з вигуком.

Як любив милуватися Олександр з безкінечної гри хвильок деснянських та хвиль, з перебігаючого їх ряботіння на сонці! Яким нестримним було бажання побувати й собі на тих хвилях посеред річки та хвильках, скочити на ноги й кинутися з берега в Десну, і — гей! — з розмаху розбити на воді те ряботіння від сонця, розбити, мов блискуче дзеркало, на друзки, і почувати себе господарем води, господарем сонця й повітря (П. Тичина).