Італія

1. Укажіть особливості соціально-економічного й політичного розвитку Італії на початку XX ст.

1. Наслідки Першої світової війни для Італії. Італія була середньорозвиненою аграрно-індустріальною країною Європи. У Першій світовій війні загинули понад 600 тис. осіб, 1 млн було поранено і 700 тис. залишилися інвалідами. Загальні збитки від війни склали третину національного багатства країни. Численні демобілізовані з армії особи не змогли знайти роботу й стали безробітними, яких в Італії налічувалося понад 2 млн осіб. Зовнішній борг країни за роки війни зріс у 4,5 разу, а віддавати його було нічим. Мобілізація сільського населення в роки війни призвела до скорочення рівня виробництва сільськогосподарської продукції та перетворення країни з експортера на імпортера продовольства.

Італія приєдналася до Антанти, сподіваючись задовольнити свої територіальні претензії після війни. Однак вона отримала лише західну частину Істрії з портом Трієст, Південний Тироль, Пулу й Горіцію та стала «переможеною серед переможців». Італійське суспільство охопили зневіра й розчарування у «вкраденій перемозі».

2. Італія в 1919—1922 рр. Виникнення фашизму. У 1919—1920 рр. країну охопила глибока криза, що увійшла в історію як «червоне дворіччя». Поновився страйковий рух, учасниками якого стали понад 2 млн осіб. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, збільшення заробітної плати, укладення колективних договорів з адміністрацією. У деяких містах через високі ціни на продукти страйкарі захоплювали продовольчі магазини й за допомогою профспілок розподіляли конфісковані продукти за низькими цінами. Робітництво для захисту від поліції створювало загони Червоної гвардії, а для виконання функцій місцевої влади — фабрично-заводські ради. Серед страйкарів переважали прибічники радикальних поглядів, що й обумовлювало їхні симпатії до перетворень у радянській Росії. Цей рух охоплював північні промислово розвинені регіони. Державна влада тут майже не діяла.

Уряд обіцяв збільшити заробітну плату робітництву. Проте після повернення заводів і фабрик під контроль власників останні відмовилися це робити. Страйкарі втратили довіру до уряду, профспілок і лівих партій, що закликали їх припинити боротьбу.

Одночасно південні регіони Італії охопив селянський рух, учасники якого почали відбирати землі у власників. Це примусило уряд піти на поступки й дозволити в деяких випадках передавати селянству захоплені ним землі. Настрої протесту поширилися на ветеранів і військових, обурених зрадою союзників, що обманули країну.

Фактично держава була неспроможна подолати труднощі післявоєнної доби. У листопаді 1919 р. відбулися вибори, перемогу на яких здобули соціалісти. Проте через міжпартійні чвари новообраний парламент змінити життя в країні не міг.

Італійський фашизм виник у 1919 р. й, спираючись на ідеї реваншизму, антикомунізму й соціальної демагогії, об’єднав усіх незадоволених ситуацією в країні. За своєю ідеологією він представляв праворадикальні сили національно-консервативного характеру й виступав за першість інтересів нації та держави над інтересами людини. Осередки італійських фашистів називалися бойовими союзами.

Робітничий рух фашисти вважали ворожим, а тому закликали відновити порядок у країні й зберегти «велику націю». Вони відверто розпалювали реваншистські настрої в суспільстві. Так, восени 1919 р. їхній збройний загін, очолюваний Г. д’Аннунціо, захопив порт Фіуме, який Антанта обіцяла передати Італії, але не зробила цього. Після цього послідовників Б. Муссоліні в суспільстві почали сприймати як самовідданих патріотів Італії.

У 1919—1920 рр. фашисти не становили загрози. На виборах 1919 р. вони не здобули жодного місця в парламенті. Однак погіршення ситуації та нездатність влади змінити її поступово збільшували кількість їхніх прибічників. У листопаді 1921 р. на з’їзді своїх союзів у Римі вони створили Національну фашистську партію, яку очолив Беніто Муссоліні (він прийняв титул дуче — вождь), і проголосили курс на здобуття влади.

Фашисти громили робітничі організації, зривали мітинги, влаштовували бійки й терор політичних противників. Спроби соціалістів зупинити їх були невдалими. Однак чимало італійців підтримували такі дії прибічників Б. Муссоліні. На виборах 1921 р. фашисти вже здобули 35 місць у парламенті. Країна прагнула «сильної влади», яка поверне їм віру у велике майбутнє Італії. «Демократія для ситих», — казали італійці.

27 жовтня 1922 р. Б. Муссоліні віддав наказ про «похід на Рим». Через три дні 25 тис. «чорносорочечників» дуче колонами вступили в Рим і влаштували там справжній погром. Король Віктор Еммануїл прийняв Б. Муссоліні й запропонував йому посаду голови уряду. Італія опинилася під владою фашистів.

3. Італія в 1922—1939 рр. Зовнішня політика італійського фашизму. Уряд, який очолив Б. Муссоліні, був коаліційним. Однак дуче навіть не припускав думки, що хтось матиме іншу позицію, ніж він. У 1924 р. відбулися парламентські вибори. Напередодні за наполяганням фашистів було прийнято новий виборчий закон, за яким партія, що набирала 50% плюс один голос, отримувала 2/3 місць у парламенті. Вибори відбувалися в умовах терору і провокацій. Оголошену перемогу фашистів у новообраному парламенті піддав сумніву депутат-соціаліст Дж. Маттеоті, за що був убитий. Опозиційні сили утворили «Авентинський блок», вимагаючи відставки Б. Муссоліні й розпуску парламенту. Проте дуче його просто розігнав і розпочав погроми опозиції.

У 1925 р. Б. Муссоліні заявив, що розпочинається друга хвиля боротьби за владу, і висунув гасло: «Усю владу фашистам!». Після усунення з парламенту опозиції в 1926 р. він провів через парламент низку надзвичайних законів. Відповідно до них голову уряду призначав король, а не парламент. Від відповідальності перед останнім так само звільняв монарх. Уряд отримав право видавати замість законів декрети, місцеві органи влади було замінено префектами, яких призначав дуче. Старі профспілки та всі політичні партії, крім фашистської, заборонялися. Було відновлено смертну кару над «ворогами держави», створено трибунал і таємну поліцію, запроваджено заслання за політичні погляди без суду й слідства.

У країні встановилися терор й однопартійна система. Лише за один день у країні було заарештовано 12 тис. комуністів.

Беніто Муссоліні. Художник Артур Фішер, 1934 р.

Як зобразив дуче художник?

Корпоративна держава — у фашистській Італії: одна з державних форм авторитарного режиму.

У 1927 р. було прийнято «Хартію праці», яка проголосила страйки кримінальним злочином і започаткувала запровадження корпоративної системи в економіці держави, що мала забезпечити «спільні національні інтереси». У 1934 р. в країні існувало 22 корпорації, що об’єднували промисловців, трудящих через нові контрольовані владою профспілки й посадовців фашистської партії. Взаємовідносини особи й держави в тогочасній Італії Б. Муссоліні висловив у гаслі: «Усе в державі, усе для держави й нічого поза державою».

Корпоративна система стала специфічною формою запровадження державного регулювання економіки в поєднанні з владою фашистів. Пряме втручання корпоративної держави в економіку дало змогу мобілізувати ресурси, подолати кризові явища, модернізувати економіку й досягти економічної незалежності Італії.

Явищами життя тогочасної Італії стали періодичні «битви» за хліб, дороги, осушення земель тощо. Під час них усі італійці мобілізувалися й разом із дуче працювали на полях, на будівництві доріг, проводили меліорацію долини річки По, споруджували греблі тощо. У цей період розпочалася масова перебудова Рима.

Поза контролем фашистів залишалася лише церква, на конфлікт із якою дуче не наважувався, усвідомлюючи, що більшість італійців є ревними католиками. У 1929 р. Б. Муссоліні уклав із Папою Римським «Латеранський конкордат» про взаємне визнання Ватикану та Італійського королівства суверенними державами. Церква зберігала свій вплив на сімейні відносини та освіту, а італійський уряд виплачував Папі Римському грошові компенсації за відмову від претензій на весь Рим.

Значну роль послідовники Б. Муссоліні приділяли ідеології. 9 травня 1936 р. Італію проголосили імперією. Дуче поставив завдання «піднести до імперського рівня все національне життя країни». Почалося масове військово-патріотичне виховання дітей із чотирьох років. Створювалися нові молодіжні організації, що мали прищеплювати культ сили і волі. Насаджувався культ особи Б. Муссоліні. Скрізь встановлювали його пам'ятники, вішали портрети й гасло: «Дуче завжди правий!».

У 1938 р. в Італії з’явилися расові закони. Чиста арійська італійська раса оголошувалася вищою за інші.

Зовнішньополітичний курс фашистів у 1920-х рр. був досить обережним. Спроба захопити острів Корфу зазнала невдачі, але в 1924 р. італійські сили нарешті заволоділи портом Фіуме. Італія встановила дипломатичні відносини із СРСР. Через два роки було досягнуто домовленості з Великою Британією про перерозподіл сфер впливу в Ефіопії на користь Італії.

Ідеологічно близькою до Італії була Німеччина. Союз між цими державами закріпив укладений у 1938 р. «Сталевий пакт». У квітні 1939 р. Італія окупувала Албанію, яку також вважала сферою своїх інтересів.

Чим відрізнялося становище Італії після війни, а чим було схожим з іншими країнами Антанти?

Які умови зробили можливим виникнення фашизму в Італії? Як це відбулося?

Що змінилося в Італії під владою фашистів у 1922—1939 рр.?

Охарактеризуйте зовнішню політику італійських фашистів.

Складіть історичний портрет «Б. Муссоліні — дуче фашистської Італії».