Історична пам'ять. Культура пам'яті. Формування історичної пам'яті.

Культура пам’яті — сформоване в суспільстві ставлення до історії свого народу, традиції вшанування героїв, розуміння історичних процесів. Культура пам’яті виражається і в переконаннях, і в певних ритуалах, пов’язаних із вшануванням історичних постатей і відзначенням історичних подій.

Історична пам’ять

У окремої людини, в людського колективу, у більшої чи меншої спільноти, народу, в цілої держави, регіону, де співіснує кілька держав — є своє минуле. У тому, де проходять кордони між державами, який народ або народи мешкають на конкретній території, є свої історичні причини.

І окремі люди, і людські спільноти мають певні уявлення про свою історію, історію свого краю, держави, про те, як минуле вплинуло на їхнє теперішнє. Сукупність цих уявлень та спричиненої ними поведінки називається історичною пам’яттю.

Історична пам’ять — це сукупність уявлень людських спільнот про власне минуле.

Культура історичної пам’яті — система норм та цінностей, заснована на уявленнях про минуле, сформованих завдяки спеціальним установам (дослідницьким центрам, музеям, бібліотекам, архівам, органам державної адміністрації) та заходам.

Місця пам’яті — цей термін позначає не місця як такі, а будь-які предмети та людей, що певним чином стосуються історичної пам’яті.

Історична пам’ять — це те, як люди уявляють своє минуле. Ці уявлення часто дуже відрізняються від того, що насправді відбувалося багато років тому. Зазвичай вони яскраві, образні, мають чіткий усталений поділ на добро та зло, і цей поділ не прийнято піддавати сумніву.

Історична пам’ять — вагома складова того, до яких спільнот зараховує себе людина і як самі ці спільноти бачать себе у світі.

Історична пам’ять складається з багатьох компонентів: із сімейних розповідей про минуле, зі шкільних уроків історії, з художніх творів і науково-популярних творів, з телепередач — як розважальних, так і документальних, з особистого досвіду, із участі у певних церемоніях та заходах, присвячених подіям минулого, із відвідин пам’ятних місць, із назви вулиці, на якій виросла людина (якщо ця назва пов’язана з історією) тощо. Можна сказати, що будь-яка інформація про минуле впливає на формування історичної пам’яті людини.

2. Формування історичної пам’яті

Чи не кожна держава у світі піклується про формування та підтримання історичної пам’яті. Вона керує такими установами, як архіви, бібліотеки, музеї, історико-архітектурні заповідники, без погодження з державними органами, владою та органами місцевого самоуправління не встановлюють пам’ятники.

Держава оголошує певні дати національними святами або пам’ятними днями, фінансує проекти, пов’язані з увічненням історичних подій та постатей, спорудження нових установ, що популяризують пам’ять про історичні події, а також історичні дослідження. Державні органи контролюють якість шкільних підручників з історії.

У такий спосіб держава долучається до формування історичної пам’яті.

Рівні історичної пам’яті:

• 1. Офіційний (те, як держава та її представники пояснюють минуле).

• 2. Неофіційний (уявлення про історичні події та явища, представлені у повсякденному житті).

Держава часто використовує історичну пам’ять для того, щоби довести своє право на існування, а іноді — ще й аби заявити про свої претензії на більшу вагу у світі, території інших держав, котрі, як вона вважає, «справедливо» мають належати їй. Наприклад, після завершення Першої світової війни (1914-1918) було укладено низку міжнародних договорів, що творили Версальсько-Вашингтонську систему облаштування світу. Цілі народи були оголошені винуватцями розв’язання цієї війни, що викликало їхнє обурення, бо саме ці народи скинули ті уряди та політичні режими, які розпочали Першу світову війну. Також без погодження з їхніми народами було змінено кордони. Це закарбувалося в історичній пам’яті як глибока образа і призвело до того, що народи цих держав прагнули нової війни для досягнення «справедливості». Цим скористалися нечесні політики для того, щоби прийти до влади.

Прикладом об’єднання завдяки історичній пам’яті стало гасло вшанування жертв Другої світової війни (1939-1945) «Ніколи знову».

Інший символ колективної історичної пам’яті — червоний мак — народився у Першу світову війну. Канадський військовий хірург Джон Маккрей на пам’ять про свого загиблого товариша у 1915 р. написав вірш «На полях Фландрії» (Фландрія — регіон Бельгії, де у Першу світову війну розгорнулися жорстокі бої). Після війни використаний у вірші символ — квітка маку — став символом жертв не лише Першої світової війни, а й усіх загиблих у війнах, що відбувалися після 1914 року.

Усна історія

Одним із важливих видів історичних джерел є усні джерела. Це — свідчення про минуле, які можуть розповісти люди. Також усні історичні свідчення можуть бути джерелом інформації про функціонування історичної пам’яті. Це досліджує напрям історичних досліджень, відомий як усна історія. Історики, котрі займаються дослідженнями у цьому напрямку, часто цікавляться не самим минулим, а тим, як його запам’ятали та яку оцінку дали йому люди. Так, наприклад, у рамках усної історії історики досліджують чутки: як вони поширюються у людських спільнотах та як впливають на поведінку людей.

Для збору свідчень усної історії дослідники розробляють спеціальні опитувальники, проводять інтерв’ю, які записують за допомогою технічних засобів. Такі дослідження, коли їх проводять з метою збору фактів, потребують уважного аналізу до зібраних матеріалів, оскільки людська пам’ять буває ненадійною.

Усна історія — напрям історичних досліджень, що займається збором і аналізом спогадів у свідків історичних подій.

Інтерв’ю — побудована за певним планом бесіда між інтерв’юером (особа, яка ставить питання) та респондентом, з обов’язковою фіксацією відповіде

Складіть узагальнений висновок щодо того, як треба проводити інтерв’ю.

Робота з джерелами

Витяг із правил проведення інтерв’ю для дослідження усної історії.

• активно слухати;

• не перебивати оповідача;

• підтримувати його оповідь;

• дати зрозуміти співбесідникові: все, що він розповідає — вас цікавить (перепитуйте);

• під час зупинок / запинань: підбадьорювати оповідача, стимулювати до продовження розповіді;

• завершення фази інтерв’ю — почекати, доки оповідач сам дасть зрозуміти, що оповідь закінчена.

Записати своє інтерв"ю. Героя та тему обираєте самостійно.