Читання вголос / 8 клас "Зі спогадів про Олену Телігу"

Текст А

Зі спогадів про Олену Телігу

Пригадую зустріч з Оленою Телігою, погідного сонячного, хоч і не теплого

вже дня, кінця жовтня того ж 1941 року. Якщо не помиляюся, знов «познайомив»

нас чи не О. Ольжич. «Так ось який ви виросли?» — сказала пані Олена і з

зацікавленням вдивилася в мене.

У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, але деякі

середнього віку громадяни, які могли його порівнювати з дореволюційними

часами, вказували на те, що ще ніколи Київ не був таким українським містом, як

саме тоді, восени 1941-го року. Навіть на улицях загально панувала українська

мова.

Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві

тоді була поліційна година від смеркання до світання. І хоч Олена Теліга була

найстарша між нами — їй тоді було вже понад тридцять, — вона виявляла себе

дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми

брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто

вибагливих господарських обов’язках.

Під час всього того періоду я пригадую її в тому самому суворому чорному

костюмі й чорному капелюсі. Це викликало враження певної суворости; і справді,

вона була суворою до себе й до інших, які пробували свої особисті інтереси

поставити понад національну справу, для якої ми всі там були. Крім того, вона

була рішуча, безкомпромісова, а при тому дуже невимоглива щодо особистого

життя й витривала, якщо мовити про терпіння різних невигод у неопалюваному

помешканні, де вночі замерзала вода в шклянках і де лише в кухні і то ввечері,

коли ми трохи топили, було тепліше. Однак в особистому життю вона була дуже

мила, тепла, товариська! Протягом майже одного місяця доводилося мені разом

з пані Оленою ходити до редакції, де вона видавала літературний часопис

«ЛІТАВРИ», а я був редактором часопису, якого німці так і не пропустили — ні

одного числа, — «Молода Україна».

Із книги «Жмут спогадів про Олену Телігу» Марка Антоновича,

українського історика, публіциста, організатора наукової праці в діаспорі.

Текст Б

Сучасникам

Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби — спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».

Але для мене — у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся,

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може в цьому й є моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, — я тверда й сувора.

О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

Олена Теліга

Текст В

Чи існувала Празька школа української літератури?

Поняття Празької школи української літератури, точніше — поезії, ніхто

ніколи докладно не визначив. Під «Празькою школою» чи «Празькою групою»

розуміють «частину української поезії, яка розвивалась в умовах української

еміґрації 20–30-х рр. цього століття», причому еміґрації не з власної волі, а з

диктату таких життєвих обставин, коли доводилось вибирати поміж смертю чи

таборами й еміґрацією. Термін був введений до наукового обігу українським

еміґраційним критиком Володимиром Державиним після Другої світової війни,

коли самої групи вже не існувало. Сам термін радше умовний — в тому розумінні,

що це не була група, об’єднана організаційно, яка б мала свій статут чи принаймні

чітку ідеологічну або естетичну платформу. Євген Маланюк, наприклад, взагалі

заперечував правомірність цього терміну.

До Празької школи відносять поетів, життя і творчість яких у міжвоєнному

двадцятилітті хоч якийсь час були зв’язані із Чехословаччиною, зокрема з Прагою.

«А з ними волею історичних обставин, — пише Микола Ільницький, — була

зв’язана доля переважної більшості людей, які після поразки Української

Народної Республіки змушені були покинути батьківщину». Сюди традиційно

зараховують поетів, творчість яких починалася переважно в Празі й Подєбрадах,

навіть якщо потім Євген Маланюк, Олена Теліга й Наталія Лівицька-Холодна

виїхали до Варшави, а Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко

та Олег Ольжич залишались у Празі до Другої світової війни.

За Галиною Сварник (Львів).