Мирослав Дочинець
ХЛОПЧИК-НІЧ
Він працював кочегаром у дитбудинку. Не тому, що нічого більше не вмів, а тому, що це був його будинок. Хоча сам дитиною давно вже не був. Бо занадто часто чув це: «Не будь дитиною». Так і директор сказав, коли він почав фарбувати стіну.
Хто знає, де, коли і від кого він прийшов у цей світ. Сиротинець — споконвічний його дім. Будинок, колишній монастир, стояв під високою горою, над бурхливою річкою. Всі розмовляли голосно, щоб перебити шум води. Сам він мало говорив, більше слухав. Учитель у темних окулярах якось сказав: «Якщо добре прислухатися, можна почути, як дихає кріт під землею, змія під колодою, черв’ячок у яблуці». Він слухав. А щоб говорити, то не дуже…
Коли вчитель у темних окулярах організував із ними виставу, для нього ролі не знайшлося, бо він не пам’ятав слова. Тоді вчитель сказав: «Ти будеш грати ніч». Йому дали чорне сукно, натягнене на рамку. Коли у виставі починалася різдвяна ніч, він виносив полотно на сцену і тримав його ззаду, доки попереду не закінчувалися чудесні нічні пригоди. Вистава мала неабиякий успіх, і не тільки серед дітей. Приходили й кухарки, і сільські жінки, і лісоруби з комбінату, навіть міський дитсадок привели.
Його полотняна ніч здавалася йому занадто похмурою. Він приніс із майстерні жовту фарбу і наквацяв на тканині вугласті плямки.
— Що це? — запитав учитель, знявши темні окуляри.
— Зірки, — пояснив він.
— Добре, — сказав учитель. — Домалюй ще й місяць, — і поспіхом надів окуляри, бо без них очі в нього сльозили.
І хлопчик домалював. Коли після вистави під оплески залу всі діти виходили на сцену, вчитель витягував його з-за полотна і виводив наперед. І він мружився, бо не звик до такого світла. У дитбудинку швидко темніло, тому що гора заступала сонце. Воно тут сідало рано. А ще й стіна… Висока сіра стіна навпроти спалень — усе, що лишилося від давнього храму. Діти зустрічали і проводжали день із цим понурим краєвидом.
Давно всі забули ту виставу. Тільки не він. Хлопчик-ніч.
У майстерні він був своїм. І радо лишався після уроків помагати вчителеві в темних окулярах, бо той ще й замінював завгоспа. І коли прийшов час відправляти їх по інтернатах, він сховався за верстаком і просидів там цілу добу. Чужаки з директором витягли його силоміць і волокли до машини. Їх перепинив учитель: «Залишіть його. Він тут дома. Та й мені потрібен помічник…» І хлопчик ходив до сільської школи, а спав у комірчині при майстерні й помагав по господарству. Рік за роком, доки не став тут штатним працівником — теслею, слюсарем, електриком, садівником, кочегаром, завгоспом в одній особі. Правою рукою директора. А може, ще й лівою.
Якось покликали його до спальні, бо там пропало світло. Він давно сюди не заходив. Надворі ще видко, а тут уже сутінки.
— Ви не боїтеся темряви? — запитав його хлопчик, що лежав з температурою і тому на вечерю не пішов.
— Ні, не боюся. І тобі не слід боятися.
— Я не боюся, бо в мене є зірочка.
— Де?
— Скоро вона з’явиться над горою. Добре, що моє ліжко біля вікна і я можу її бачити. А інші бачать лише стіну…
Наступного дня кочегар лагодив із дощок драбину.
— Що ти затіяв? — крикнув із вікна директор, перемагаючи шум річки.
— Хочу стіну освіжити.
— Цю руїну? Ти здурів?
— Матеріали я куплю за свої гроші.
— Не будь дитиною. Довкола стільки роботи.
— Я двадцять років не був у відпустці.
— На відпустку маєш право, але яке ти маєш право щось тут робити на свій розсуд?
— Я тут дома, — тихо відповів він, не боячись, що ріка забере його слова.
Директор сердито гримнув віконницею.
…Через місяць стіна була блакитною. Як небо в погожий день. А по ній розсіяно зірчасті скельця. Надходив вечір, як завжди, ранній у цій місцевості. Після вечері він зібрав надворі дітей і сказав:
— Вибирайте.
— Що? — хором запитали вони.
— Зірки. Тут є для кожного, — і торкнувся вимикача.
І стіна спалахнула, заряхтіла, запроменіла десятками різнокольорових світил. Наче зоряне небо прихилилося до землі. Двір здивовано скрикнув, заглушуючи ріку.
Відтоді дітей важко було вкласти спати. Вечорами вони, як мухи, липнули до вікон, вбираючи очима казкове мерехтіння навпроти. А коли нарешті вкладалися, то засинали під зірками. Кожен під своєю.
Він також часто виходив поночі надвір і, всміхаючись сам до себе, дивився на світлоносну стіну. Вимикав ніч і вмикав її, коли хотів. І міркував, що, мабуть, учителеві в темних окулярах, якби той був живий, це теж сподобалося б… (700 слів)
