За державним устроєм Австрійська імперія залишалася абсолютною монархією. Нею правила династія Габсбургів. Імператор призначав склад уряду й канцлера, що був його керівником. За правління Франца І та Фердинанда І визначальну роль в імперії відігравав спочатку міністр закордонних справ, а пізніше — глава уряду Клеменс фон Меттерніх. Австрійську імперію називали «клаптиковою монархією», оскільки вона складалася з територій із багатонаціональним населенням. Суперечності між народами, які перебували у складі імперії, влада використовувала для контролю над ними. Австрійська частина імперії в цей період була аграрною. Австрійське селянство могло вільно продавати й закладати свої землі. Панщину часто замінювали грошовою виплатою. Індустріальна революція в Австрійській імперії розпочалася в 30—40-х рр. XIX ст. в її найрозвиненіших провінціях — Нижній Австрії та Чехії. На початку 30-х рр. в Австрії працювало 11 парових машин, а в середині XIX ст. — уже 900. Будівництво залізниць в імперії розпочалося в 1828 р., і невдовзі їхня протяжність сягнула 1357 км.

Передберезневий період. Початок національних рухів слов'янських народів Австрійської імперії.

Липнева революція у Франції активізувала суспільне життя в Австрійській імперії. Час від 1830 р. до революції 1848—1849 рр. дослідники називають передберезневим періодом (революція розпочалася в країні в березні). Представники різних верств населення, за винятком владної верхівки, дедалі частіше висловлювали думки про доцільність здійснення в державі перетворень і реформування її устрою. Вони виступали за встановлення обмеженої монархії, скликання представницького органу влади із законодавчими функціями для прийняття Конституції, запровадження основних громадянських і політичних свобод. У період наполеонівських війн у Європі поширилися уявлення про те, що кожна нація має право на самовизначення. Проте влада на це не погоджувалася. Кінець XVIII ст. став часом зародження в імперії різноманітних національних рухів. Велику роль у цьому процесі відігравали слов'янські просвітителі, яких називали «будителями». Свою назву «будителі» дістали за заклики «прокинутися від багаторічного сну» і згадати про своє давнє коріння. Першими на цей шлях стали представники чеського відродження. Чеський вчений Йозеф Добровський створив перші праці з історії мови та культури чехів, Йозеф Юнгман — підручник чеської літератури та чесько-німецький словник. Видатними діячами словацького відродження стали Ян Коллар, автор збірок словацьких народних пісень, і Людовіт Штур, який започатковував формування словацької літературної мови. Вагомими були здобутки «будителів» західних українців, що перебували під владою Габсбургів.

Особливості політичного й соціально-економічного життя Російської імперії

У цей період Російська імперія стала найбільшою за площею державою світу, що простягалася на величезних просторах Східної Європи, Північної Азії та частини Північної Америки (Аляска). Кількість населення імперії збільшилася переважно завдяки приєднанню нових територій — Фінляндії, Польщі, Бессарабії, Північного Казахстану. За складом населення Російська імперія була багатонаціональною державою, її народи сповідували всі світові релігії. Однак статус державної релігії мало лише православне християнство. Російське суспільство поділялося на привілейовані (дворянство, духовенство, купецтво, козацтво) і непривілейовані стани (селянство і міщанство). Найчисельнішим було селянство, що налічувало понад 30 млн осіб. Із них близько 20 млн становило кріпосне селянство. Політичний устрій Російської імперії ґрунтувався на самодержавстві. Більшість дослідників вважають його формою абсолютної монархії. Російський імператор мав необмежену владу. Конституції та парламентських установ у країні не було. Імперією в цей період правили Олександр І та Микола І. Олександр І спочатку підтримував ідеї перетворення Росії на конституційну монархію. Однак після розгрому Наполеона він вирішив, що самодержавство об'єднало народ для боротьби із Францією, і тому бажав його зберегти. Правління Миколи І розпочалося жорстоким придушенням виступу російських дворян та офіцерів, налаштованих проти самодержавства. Микола І не підтримував ідей будь-яких змін в управлінні імперією та намагався посилити владу чиновників і поліційних органів. Однією з головних проблем в імперії в цей час стало кріпосне право. Влада не наважувалася на рішучі зміни, оскільки спиралася на дворян — основних власників кріпосних. Національна політика імперії була спрямована на національно-культурну асиміляцію неросійських народів і їхнє зросійщення. Індустріальна революція розпочалася в Російській імперії на межі 30—40-х рр. XIX ст. і розгорталася дуже повільно. Їй заважала відсутність ринків вільнонайманої робочої сили та збуту продукції в умовах кріпацтва. Перші фабрично-заводські підприємства виникли в текстильній і гірничодобувній галузях промисловості. Російська імперія залишалася аграрною країною. Її зовнішня торгівля була спрямована на вивезення сировини (зерно, льон, деревина, залізо) до Західної Європи та завезення промислового обладнання, предметів розкоші й товарів із колоній (чай, кава, прянощі).

Суспільні рухи в Російській імперії у 20—40-х рр. XIX ст.

Відмова Олександра І реформувати Російську імперію розчарувала прибічників цього шляху. Відтоді в Росії виникло протистояння між владою та людьми, які прагнули оновлення суспільно-політичного життя країни. Пізніше їх почали називати декабристами. Товариства декабристів вдалися до змови й підготували військовий переворот з метою зміни влади. 14 грудня 1825 р., після смерті Олександра І, вони вивели кілька гвардійських полків на Сенатську площу в Санкт-Петербурзі, щоб зірвати присягу новому імператору Миколі І, але зазнали невдачі. 29 грудня 1825 р. декабристи підняли на українських землях повстання Чернігівського полку. Цей виступ влада теж придушила. У 30—40-х рр. XIX ст. в Російській імперії виникли декілька напрямів суспільного руху, що пропонували відмінні шляхи її розвитку. Урядовий табір представляли консерватори. Оскільки вони виступали за збереження самодержавного устрою Російської імперії в незмінному вигляді, їх називали «охоронцями». Ідеологічною базою прибічників урядового табору стала «теорія офіційної народності». В опозиції до урядового табору перебували ліберали, які виступали за реформування російської дійсності мирним шляхом. Вони поділялися на слов'янофілів (слов'янолюбів) і західників. Слов'янофіли вбачали можливість уникнути західного шляху в селянській громаді, православ'ї та морально-релігійних якостях російського народу. Їхнім політичним ідеалом було самодержавство допетровських часів. Вони виступали за негайну ліквідацію кріпосного права шляхом реформ. Головною метою Росії, на думку західників, було приєднання до європейського Заходу. При цьому вирішальне значення вони надавали не вірі, а розуму й на противагу селянській громаді висували вільну особистість. Політичним ідеалом західників була конституційна монархія західноєвропейського зразка. Як і слов'янофіли, вони виступали за ліквідацію кріпосного права. До російської опозиції належали також радикали-соціалісти. Не поділяючи надій на реформування Росії владою, вони вважали, що лише завдяки революції будуть ліквідовані самодержавство та кріпосне право. Після цього вони прагнули створити нове соціалістичне суспільство. Наслідком політики асиміляції та зросійщення стала поява в Російській імперії національно-визвольних рухів серед пригноблених народів. Їх об'єднувала боротьба за національне звільнення від імперської влади. Одним із проявів національно-визвольної боротьби підвладних Російській імперії народів стало Польське (Листопадове) повстання 1830—1831 рр. Метою повстанців стало відновлення польської державності. Проте повстання зазнало поразки.

Зовнішня політика Російської імперії

Основними цілями зовнішньої політики Російської імперії були територіальне розширення, зміцнення та визнання кордонів, а також посилення впливу у світі. Для реалізації своїх інтересів на південному напрямку Російська імперія провела декілька успішних війн. За підсумками російсько-перської війни (1826—1828 рр.) вона захопила Еріванський і Нахічеванський ханати, підтвердила своє право мати військовий флот у Каспійському морі та отримала значну контрибуцію. Унаслідок російсько-турецької війни (1828—1829 рр.) Росія загарбала території в гирлі Дунаю та на східному березі Чорного моря, домоглася відкриття для російських суден чорноморських проток, визнання автономії Греції, Сербії, Молдавського князівства та Волощини турецьким урядом та отримала контрибуцію. У 1817—1864 рр. Росія вела Кавказьку війну — воєнні дії проти гірських народів Північного Кавказу та Північно-Кавказького імамату. За результатами війни Росія приєднала території Північно-Західного Кавказу, гірського Дагестану й Чечні. Події Липневої революції 1830 р. у Франції та революції в Бельгії Російська імперія не схвалювала. Імператор Микола І засуджував революційні події 1848—1849 рр. у Європі, російські війська навіть узяли участь у придушенні революції в Угорщині. Це негативно вплинуло на міжнародний авторитет Росії. Європейська громадськість називала її «жандармом Європи», вкладаючи в це словосполучення негативне ставлення до дій держави. Відносини Росії з європейськими державами стали напруженими.